Одним з багатьох людей, які змогли відшукати Бога у своєму житті і з ним жити був святий Василій Великий. Ця постать є прекрасним прикладом того, як потрібно служити іншим, любити свого ближнього і шукати Бога повсякчас (пор. Пс. 27,8).
Святий Василій народився в Кесарії Кападокійській, на території сучасної Туреччини. З дитинства він мав можливість виховуватись у християнському дусі. Родина стала для нього першою школою християнства. Його дідусь і бабуся переховувалися у лісах під час гонінь на християн за імператора Діоклетіана, а мати – Емілія, була донькою мученика. Сім’я, де виростав Василій, нараховувала п’ять синів і п’ять дочок. Його батько був відомим у місті адвокатом і викладачем риторики (ораторського мистецтва). Можливо завдяки настановам батька Василій здобув на той час блискучу освіту в Кесарії Кападокійській, Константинополі та Афінах. Під час навчання він знайомиться з Григорієм Богословом. Згодом цей Отець Церкви скаже про їхню тодішню дружбу: «Нам відомі були дві дороги: одна – до наших священих храмів та до тамтешніх вчителів; інша – до наставників наук зовнішніх».
Повернувшись з навчання, Василій викладав риторику. Однак це довго не тривало. Він відчув у своєму серці іншу життєву дорогу – глибше пізнати Христа, щоб засвоїти дар святості, чинячи за Духом і приносячи плоди Духа (пор. Гал. 5, 16-23). Він приймає Хрищення за тодішнім звичаєм у дорослому віці 357 року. Запалений ревністю, Василій подорожує монашим Сходом. Зустрічаючись з аскетами Єгипту, Палестини, Сирії й Месопотамії, він згодом напише, що був захоплений їхньою стійкістю в трудах, ревністю до молитви і витривалістю так, що вимолював і собі осягнути ласку та стати їхнім послідовником. Навернення Василія відображається на практиці, коли він оселюється на витоках річки Іріс, започатковуючи життя монашого типу. Він укладає «Моральні правила», де, використовуючи близько 1500 стишків Нового Завіту, подає відповіді на запитання ченців про особливості досконалого християнського життя. В їх основі лежить покаяння, потім – відхід від світських обов’язків і сім’ї та самі правила на основі двох Заповідей любові – до Бога і ближнього. За прикладом Василія народжується і жіноче монашество такого типу, де першою була сестра Василія – Макрина.
Отож, пізнання джерел монашества і освіченість Василія Великого відкрили ідеал оригінального та автентичного життя християнина у спільнотному житті. В чому це виражалось? Найперше у Василієвих правилах дуже вдало поєднані любов до Бога і ближнього, адже «завдяки першій Заповіді сповнюється також друга, і завдяки другій повертаємося знову до першої. Той, хто любить Господа, любить також і ближнього» – навчає святий Василій. Далі він стверджує, що в кожній людині є «любовне прагнення Бога» і тому це насіння повинне давати свої плоди, як казав Христос: «Нову Заповідь даю вам, щоб ви любили один одного» (Йо. 13,34).
Саме через ці причини святий Василій Великий був переконаним, що ніхто не є самодостатнім і не може у самотньому житті осягнути того, до чого покликав нас Господь. Порівнюючи анахоретизм (життя пустинників) з кіновією (спільнотне життя ченців) він дає більше аргументів на користь спільнотного життя. Адже таким способом можна один одного направити у дорозі християнського зросту, ділитися з іншими своїми талантами, дарами Святого Духа та служити ближньому.
Спільнота святого Василія Великого, живучи Євангельським прикладом називається також братньою спільнотою. Сам Василій відмовляється застосовувати до своїх співбратів який-небудь монаший титул, адже називає своїх учнів християнами, які вибрали життя у благочесті. Він вважав, що монаша спільнота найбільше відповідає життю ранньої Церкви у Єрусалимі, адже є клітиною Церкви, бажаючи надати їй первісне обличчя.
Самі ж греки називали святого Василія Великого римлянином, адже він був надзвичайно зосередженим на питаннях практичної діяльності і моралі. Ставши єпископом у 370 році він повністю посвятив своє життя служінню Церкви зі всією відповідальністю та авторитетом. Святий Василій, залишаючись вірним заповіді любові до ближнього, виносить її за межі своєї спільноти. Вона виражалася у проповідуванні Слова та служіння любові стосовно бідних. Монастирі, які знаходяться близько міста, виконували також харитативні завдання. Для цього святий Василій, Архиєпископ Кесарії Кападокійської, засновує велике поселення, де мешкають та знаходять допомогу всі потребуючі. Отож, можна ствердити, що служіння і євангелізація – це два шляхи, якими йде чернеча василіянська спільнота, яка дала поштовх майбутньому монашеству.
Церква знає святого Василія Великого не тільки як законодавця монашого життя на Сході, але як і рішучого богослова, котрий активно боровся з Аріянською єрессю, відстоювавши віру Церкви у Пресвяту Трійцю. Крім того, він залишив нам спадщину творів у галузях догматичного, морального та містичного богослів’я.
Постать святого Василія заслуговує більшої уваги. Про нього знають церковні діячі, йому завдячують монашество Сходу і Заходу, його догматичні твори вивчають богослови, а найважливіше – його особа дала приклад для всіх християн як можна наслідувати Христа, прямуючи дорогою святості. Думаю, що заклик апостола Павла «Духом ходіте» (Гал. 5,16) у повній мірі реалізувався у особі святого Василія. Адже найважливіша риса християнської поведінки – любов до інших людей, яка виражається у служінні та повазі (пор. Гал. 5, 16-23), спонукає кожного християнина відкрити благодать і силу Хрищення, про що часто писав Архиєпископ Кесарії Кападокійської.
Отож, будьмо справжніми виконавцями Слова, не забуваючи про головне у житті, його сенс і пошук Бога у вірі, служінні ближньому, надіючись на Божу благодать, яка дає силу і мужність. Берімо приклад, зокрема, від Василія Великого – вірного християнина та людини Церкви.
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Повязані записи
