Вона йшла вулицями свого рідного похмурого міста, яке здавалось їй холодним як ніколи… Холодним не через проливні дощі, примхливі вітри, температурні істерики… Холодним, бо все навкруги немовбито втратило зміст та мету… як у новому сезоні втрачає рейтинг колись культовий серіал… все вмерло в її душі, точніше, все вбили у її душі… як перегризають собі вени квіти, не дочекавшись того, щоб їх зірвали і вплели у пафосний букет для якоїсь фальшивої історії про вічні почуття і незабутні істини, написаної невідомим автором, любителем сентиментальних мелодрам.
Думками вона втікала у інші міста, в інші країни, – туди, де було тепло, затишно і спокійно, незважаючи на усі землетруси, труднощі асиміляції та адаптації, незнання мов та релігійні відмінності, які, одначе, не заважали вести чесний діалог і досягати компромісу… Туди, де нікому не важливо, скільки ти важиш, якого кольору твоя шкіра… до якої християнської конфесії ти належиш або, можливо, й взагалі сповідуєш вчення кабали… туди, де можна багато жестикулювати та плакати від сміху… де тобі необов’язково кожного дня носити густий грим на обличчі та взуття, менш зручне, аніж ті колючі колоди, які вдягала Маргарита на бал до Сатани.
У тих чужих країнах вона майже зустріла Бога, розгледіла його напівуловимий образ у своїх небрендових окулярах із червоною оправою. Колись вона спитала свого Вчителя: «Хіба Бог не відповідальний на моральний вірус зла, який руйнує людину? Чому Він так легко залишає нас наодинці протистояти темним силам, які знаходяться поза межами нашого розуміння?»
Вчитель відповів дуже впевнено: «У світі, який є відкритим, де живуть вільні люди, де вони можуть виконати або ж не виконати Божу волю, і де кожна особистість здатна реалізувати добро шляхом внутрішнього зростання і моральних дій, – саме в такому світі ми живемо. Звичайно, я не заперечую, що існує зло, велике зло. Але нашим завданням є подолати і трансформувати його. Божественна мета може бути реалізована тільки людськими істотами, які виконують її не з примусу, а з розуміння та любові. Звідси виникає як можливість співпраці з Богом, так і небезпека руйнування Божого задуму або гріха». Вона повірила, що одного дня зрозуміє ці слова.
Колись вона дуже сумувала за домом, а коли повернулась, то вважала себе найщасливішою дівчиною в світі. Проте невдовзі виявилось, що дім її був побудований на дешевому фундаменті: дім з піску, або ж картковий будиночок… І три пташки сховались в ретроспективі Хічкока.
Вона засвоїла грандіозні уроки, які їй дуже дорого коштували (і мова йде навіть не про іноземну валюту), – треба жити тут і сьогодні, насолоджуючись моментом; єдиним справжнім виміром будь-якої істинної релігії є добре людське серце (перефразовуючи Далай-ламу); вірити можна тільки собі та Богові, не людям: маленька слабинка і мікроскопічна невдача, як одразу ж всі втікають від тебе, як, самі знаєте хто, з корабля.
І прийшов останній місяць осені… і навіть Джон Сноу воскрес, і навіть Тіріон Ланістер став «правицею» Кхалісі… а вона все ще стояла на роздоріжжі… про таких, як вона, кажуть «збитий пілот».
Вчитель знову й знову пояснював їй: «Коли ми намагаємось охарактеризувати сутність зла, нам потрібно також зробити спробу пояснити й першооснови всього хорошого у світі… Звичайно, було б легше розгадати таємницю світу, якби існувало лише зло, а добро функціонувало б як його тінь… Але що ми маємо на увазі під поняттям «зло»? Заперечення, нестачу і спотворення добра… Наприклад, ми стверджуємо, що війна – це трагедія і зло лише тому, що розуміємо, наскільки прекрасним є мирний світ. Як ти думаєш, чому в світі існує справжня любов?».
Вона відповіла: «Я думаю, бо існує… Бог… Всевишній… Ягве…».
«Але ж повинно бути щось, завдяки чому ця любов проявляється, маніфестація цього почуття… Подумай добре», – Вчитель знову заінтригував її питанням вибору…
Тепер уже зовсім не рідне місто здавалось ще більш похмурим… Не похмуро-загадковим, не готичним і не старовинним… а урбаністичною кліткою… вона повільно, проте впевнено, набридала сама собі.
Пам’ятаєте, ще Шекспір у своєму 66 сонеті кликав смерть: «… Дивитися набридло…На правду, що підлоті навдогоду в бруд обертає почуття святі… І на порядність, що безбожно краде, і на добро, що в зла за служника!… Я від всього цього помер би нині, та як тебе лишити в самотині?…».
Червень 2016 року залишився у туманних спогадах… Життя дає болючі ляпаси навіть не рукою, а геометрично досконалим паралелепіпедом із цегли. Шкіру знімають заживо, і ти ходиш як голий нерв, чутливий до кожного слова і кожної образи… Пора ставати черствішими… Їй більше не можна бути маленькою дівчинкою, яка вважає себе принцесою… Бо так вважає тільки вона. Треба бути солдатом, щоб вижити у цьому морально-кривавому суспільстві.
Але чомусь в голові досі лунають уривки слів із однієї пісні: «Mi sentirei di dirti… Che il viaggio cambia un uomo… E non esiste un luogo dove non mi torni in mente… Sapessimo prima di quando partiamo, che il senso del viaggio… È la meta e il richiamo… ».
(«Я б хотіла сказати тобі, що подорож змінює людину… І немає на світі такого місця, де б я не згадувала про тебе… Якби знати ще до відправлення, що ця дорога – не просто до мети… А за велінням душі…»).
Вона довго боролась, а втомившись, забула, якою була її ціль… Доки в неї в серці є він – щось чи, може, хтось? Вона сама не знає, але доти…всього лиш кілька тижнів… вона ще не солдат, але й вже не дівчина… Вона – Тінь Дівчини.
А якби осінь не вирвала її серце, вона б таки відшукала Бога.
Підготувала Лідія Батіг
Повязані записи
