Фільм польського режисера Андрія Северина «Kto nigdy nie żył» («Хто ніколи не жив») презентували глядачеві 22 вересня 2006 року. Проте ось уже вісім років поспіль кінострічка розширює глядацьке коло, оскільки порушені у ній проблеми і сьогодні залишаються актуальними.
Особисто для мене «Хто ніколи не жив» є одним із найбільш улюблених фільмів. Коли сумно чи важко на душі, вмикаю ноутбук чи планшет і переглядаю його ще раз. Історія життя головного героя – римо-католицького священика – представляє нам віху життєвих випробовувань. Отець Ян після місіонерства у Африці повертається до Варшави, де опікується «важкою» молоддю – наркоманами, хворими на СНІД. Священик відстоює позицію, що суспільство не має відкидувати цих людей на маргінеси і позбавляти їх уваги та любові. Проте, через деякий час, отець дізнається, що сам хворий на СНІД, до того ж у нього четверта стадія захворювання. З цього моменту розпочинається дорога його випробувань – він запитує Бога, чому Він обрав саме такий шлях для нього; серед людського натовпу відчуває себе іншим, відкиненим, у додатку навіть його мати відмовляється від нього, оскільки вважає хворобу сина для себе ганебною.
Дивлячись, як мучаться у передсмертній агонії його «духовні діти», отець Ян вважає, що не зможе допомогати їм так, як раніше, адже дуже скоро теж буде таким же безпорадним. Тому священик вирішує провести останні дні у монастирі, присвятити себе городництву і молитві. На столику його келії – розп’яття, привезене з Африки, а також фото з місцевими малюками. Під час трапези священик чує уривки із апостольських писань, які так суголосні з його внутрішнім станом. Настоятель монастиря виділяє отцю Яну маленьку ділянку землі, на якій останній висаджує петрушку. Попри біль у тілі, крововиділення, священик дбає за городину, кожного дня приходить до зелені, говорить з нею, ніжить долонями. Через деякий час до отця приїжджає його хороший друг – старенький священик і сповідник головного героя. Духівник просить сповіді. Під час Таїнства отець Ян через приплив болю перериває сповідь, падає на коліна з воланням знемоги дати розгрішення. «Бог не вимагає від тебе того, чого не можеш подолати! Бог – більш потужний, ніж людина», – зазначив духівник, який буквально на наступний день після сповіді помирає у монастирі, проте перед тим встигає сказати отцю, що його чекають тут, у зовнішньому світі, за будь-яких обставин. Отець Ян збирає свій урожай петрушки, спалює його, а потім виходить із спільноти. Він прямує нічною дорогою пішки, мокрий від дощової зливи, у власному болі. У той час тією ж трасою їде авто, у ньому троє друзів – закохана пара та їхня подруга – їдуть на концерт відомого співака, який є одним із друзів отця Яна. Мандрівники ведуть розмову, забувають про дорогу і збивають отця. На щастя, все обійшлося добре, а священик прямує разом з ними до Варшави. Впродовж мандрів Марта, подруга Елі та Артура, закохується у священика, хоча вона не знає, хто він насправді. Отець Ян також відчуває духовну близькість до жінки, бо прагне допомогти їй залікувати внутрішні рани. Гадаю, що автори сценарію обрали саме таке ім’я своїй героїні невипадково, оскільки воно містить у собі глибинний біблійний зміст. В одному з мотелів отець Ян хотів покінчити життя самогубством, проте Марта вчасно допомогла йому зупинити кров на перерізаних венах. Мабуть, для мене особисто найсильнішим моментом кінострічки є той, коли Марта приходить до отця Яна і у пристрасному пориві починає його цілувати, тоді священик відштовхує її від себе і каже, що хворий на СНІД; жінка зупиняється на кілька секунд, проте пізніше знову повертається до поцілунків, тоді отець відштовхує її вдруге зі словами «я є священиком». «Тоді, коли я побачила тебе на підлозі ванни з порізаними руками, зрозуміла, що я живу для того, щоб жив ти», – зізналася згодом Марта. Вважаю, що саме у цьому епізоді фільму найкраще можемо зрозуміти велич Любові і водночас силу справжнього священства, адже жертовне ділення з іншим є міцною перешкодою для будь-якої спокуси.
Фільм представляє цілу плеяду людських почуттів та випробувань – боротьба із хворобою, відчуття відкиненості і приниження, втрати сил на «полі бою» життя. Проте не треба забувати, що на кожній звивистій стежці нашого життя поруч з нами Бог. Він дає нам можливість самим простувати цією дорогою, проте, у разі невдач, підставляє своє плече і долоні. Через життя героїв фільму глядач має змогу заглибитись у глибину і жертовність Любові до себе, друзів, Бога; бо любити – це також великий Дар! Бо той, хто не має скарбу у серці, нічого не віддає і нічого не втрачає!
«Той, хто ніколи не жив, ніколи не вмирає. Нічого не втратить той, хто нічого не має. Той, що не кохав, не знає, що таке туга. Не знає про гарячку той, хто спить без снів!», – чуємо у синглі фільму.
Запрошуємо до перегляду! 🙂
Юліана Лавриш
Повязані записи
