Ragnarök – смерть богів, кінець світу, пропасть усього. Здавалося б що має це чуже скандинавське поганське поняття до нас Галичан. Вірили собі стародавні Германи у своїх богів, вірили що і їм прийде кінець. А що нам з того?
Але коли поглянемо у душу кожного Галичанина до десь в самих глибинах його єства сидить отой Ragnarök – глибинне передчуття і відчуття аполітичності власного буття. «Мова твоя зраджує тебе». Ми ховаємо своїх дітей, принаймні, ще подекуди можна почути старе галицьке «ховання» – виховання. Ховаємо своїх мерців. Від кого?
В нашій підсвідомій апокаліптиці ситить страх не від корабля з мерцями, не від крижаних йотунів. Там сидить страх приходу Орди, не менш страшної і безжальної, не менш немилосердної й руйнівної, як муспели і невідворотній як пророцтванорн.
Ми, як всі щирі, підсвідомі апокаліптики чекаємо «третих москалів» і водночас плекаємо надію «жи вони не прийдут». Будуємо муровані паркани, підтверджуючи стару скандинавську назву власного Краю Garðaríki – земля твердинь і твердження арабських літописців про наших предків, що вони постійно будують твердині – малі й великі. Ми не релігійні, ми – побожні, побожні, як Палові атеняни, – і Богу свічка, і чорту кочерга. Апокаліптичне відчуття кінця нагонить нас боротися й творити, сміятися з ворогів і плакати над втратами. Ragnarök для нас, як очікування Машіаха для юдеїв – основний мотор нашої підсвідомості.
Галичина – маленький Край навіть за європейськими мірками. Край храмів, трудових мігрантів, кави і пива. Край злетів і падінь. Край тих, хто зубами тримається власної землі й кидає її у пошуках більшого заробітку. Край палкої побожності й ворожок, і мольфарів. Край апокаліптичного, підсвідомого страху від Ragnarök-у й у той же ж таки час палкого підсвідомого прагнення його приходу.
Галичина – це Фенікс. Після кожного погрому, байдуже аварського, руського, монгольського, московитського, вона знову стає, знову відроджується. Але вічно залишається відчуття грядущого у славі звитяг і мороці втрат Ragnarök-у під червоно-чорною фаною боротьби.
Не знаємо точно скільки їх було в наші історії отих Ragnarök-ів – п’ять, десять, п’ятдесят, сто. Принаймні про три знаємо точно – руський, монгольський і москальський.
Те що Літопис Руський сором’язливо описує, як «пішов Володимир війною на Хорватів», Ян Длуґош каже відвертіше: «Пішов Володимир і попалив Хорватію» – археологи нам показують як потужний шар попелу. То Ragnarök перший. То Ragnarök який нас і сформував такими, якими ми є зараз. Його вихор попалив наші міста, перетворивши їх у шари попелу, відвів велику часть нас у суздальські болота, приніс нового Бога. І боги померли, або вимандрували з вигнанцями на далеку Північ заснувавши там новий Галичи, Перемишль, Звенигород, а бо як ірландські Таута де Данна пішли в горби, на яких їх перше почитали, залишивши лиш туманні легенди про церкву яка пішла під землю …
Цей Ragnarök дав початок двом народам – Галичанам і Московитам. Їх спільна нелюбов до Києва – постійні антикиївські союзи Галича й Владіміра на Клязьмі – були не останнім фактором, який розірвав Київську Русь, перетворивши Київ спочатку на глуху провінцію Галича, а згодом і Литви. І саме в цьому Ragnarök-у лежать корені патологічної ненависті Московитів до Києва – спалили рідний Край, загнали в північні болота – то ніц дивного в тому нема, що Московити ненавиділи Київ лютою ненавистю й продовжують ненавидіти.
Галичина після руського Ragnarök-у порівняно скоро відродилася. Знов залюднила свої міста і села, знов розбудовувала свої твердині, знов знелюднілі простори сповнилися водограями життя. Вже 1099 на Рожному Полі надавала Києву по вухах, відбивши охоту більше до неї пхатися. А тоді з королем Данилом підмняла Київ під себе. Суздальці ж усе більше грузли в болотах. І спромогтися хіба що «боголюбське» руйнування Києва.
Минали літа й колишні родичі й союзники чим раз, тим більше віддалялися – одні все раз більше дичавіли в глухих закамарках північних лісів й боліт, а інші все більше вливалися в цивілізацію нової Європи. Але то тишком-нишком, то славно-явно усе ще почитали своїх уже померлих богів. І Богу свічка, і чорту кочерга. Та новий Ragnarök – монгольський зноввкрив руїнами Край, в кінець змивши трупи богів – закони бо Яси не признавали двоєвірства. Перун в кінець перетворився на Бога, а Велес став чортом, Ярило – Юром, Мокош– чи то Парасею, чи то Богородицею.
І цей монгольський Ragnarök викопав глибоку пропасть між Галичанами і Московитами. Одні бо в кінець по-європеїлися, а інші – по-монголилися. Недарма багато московитських публіцистів сучасності ставлять короля Данила і князя Олександра Невського, як два протилежні архетипи – європейського та ординського шляхів розвитку. Як Толкінські ельфи й орки, хоча й одного кореня, проте цілком протилежні створіння, так й Галичани й Московити опинилися на різних полюсах світобачення. І саме тут корені ненависті між обома народами. Галичани в Московитах бачать свої найгірші риси, доведені до апогею, бачать себе у викривленому дзеркалі Орди. Московити ж бачать себе в Галичанах такими, як би вони мали бути. І саме тут лежать корені національного московитського міфу про зрадників «уніатів», про кровожерливих «бандерівців». Саме тут, а не тільки і не стільки у темних коридорах царської охранки чи КГБ.
І в цьому лежить відмінність сприйняття цих народів одних одними. Галичани не сприймають Московитів, як коликтивітет, проте, на індивідуальному рівні ніяка москвофобія практично не проявляється. «І серед Москалів є люди» – Галичани і серед Москалів здатні вишукувати зерна добра, занапащені руським терором, північними болотами й Ордою. Московити ж ненавидять «бандерів» не тільки, як коликтивітет, вони й на індивідуальному рівні не здатні сприйняти Галичан. А ті щасливі винятки, які серед них зустрічаються – то тільки підтвердження лихої крові між обома народами.
Довший час Галичани і Московити були занадто далеко одні від одних. І кожен розвивалися своїм шляхом. Одні стали русинами, а інші русскімі. Часом дороги їхні пересікалися. Московит Федоров приніс до Львова друкарство, а Стефко з Яворова помагав Петру І закабалити московську церкву. Та попри ці рідкісні контакти далекі «родичі» уже й не зналися. То й галицьке москвофільство початку ХХ століття було, якимось романтичним маренням про спільність, спільність орків з ельфами. Щось на зразок теперійшого екуменізму з РПЦ.
Та грянув третій Ragnarök. Ragnarök довжиною з століття. Ragnarök 1914 – 2014. З Галичан відразу здуло всякий романтизм москвофільства – тільки проплачені московські агенти залишилися у їхніх шеренгах, – як тільки армія мордорських, перепрошую, московських орків ступила до Королівства Галичини й Волині в штирнайцятім році. Дикість «родичів», їхній озвірілий імперіалізм протверезив навіть найбільших романтиків. Потім прийшла війна за Незалежність, потім польська окупація, ІІ москалі, німці, ІІІ москалі… Кров, вогонь і стовпи диму.
Тоді в далекому для нас 1914 почалася руйнація отого тихого галицького міту, який усе ще живе у історичній свідомості Галичан, як туга за втраченим раєм. Тоді боги почали масово вмирати – вмерли «добрі москалі», вмер добрий цісар. Потім прийшли нові боги – та й вони вмерли. А Галичани усе жили у пеклі Ragnarök-у: від маршів за визволення «братів-українців з московських кайдан» до зради Галичан Петлюрою, від «зів’яло Галичанам сорок тисяч цвіту» до перших повішаних польською владою українських націоналістів, від геноциду «золотого вересня», бодай ніколи він не приходив на наші землі, до розкритих пельок тюрем ’41 та трагедії Шоа, від «там під Львівським Замком» та сумного Святого Вечора в ’46 році, від загнаної в підпілля та гнаної Церкви до трагедії Івасюка і Білозіра, від Небесної Сотні до Небесної Гвардії.
І знову ми Галичани ховаємо дітей і ховаємо померлих. Ragnarök – смерть богів, кінець нашого маленького світу з новою силою вдерся в наше життя. Знов червоно-чорний прапор Ragnarök-у в’ється вгорі. Ні не до нашого Краю – він там – на Сході. Там на Сході гинуть наші герої, рятуючи світ від диких орд. Але той Ragnarök вдерся в наше життя, заполонивши його жахом чергового приходу москалів і надією, «шо сі ми нарешті їх спекаєм». Він вдерся і життя Великої України. І не Галичана її Ragnarök-ом заразила – він сам прийшов. Прийшов у формі мордорської, вибачаюсь, путінської агресії.
Та Ragnarök – це не тільки час хаосу і смерті, руїни, трагедії й страждань. Ragnarök – це час надії на очищення. Надії на смерть лютих і підступних богів-демонів. Час відходу від богів й повернення до Дому Небесного Отця.
о.Орест Дмитро-Вільчинський
Повязані записи
