У Різдвяному циклі роздумів Назарій Петрів* пропонує поглянути на «невідомих героїв Різдва», які стали одними з перших, перед ким постав Син Божий. У минулому своєму дописі автор поділився міркуваннями про «недооціоненного Героя Різдва» – святого Йосифа Обручника.
Сьогодні пропоную поглянути на ще кількох невідомих героїв Різдва – царів-волхвів, які стають одними з перших, перед ким постає Син Божий.
З біблійних історій ми знаємо, що царі і пастухи знайшли новонародженого Ісуса в одному і тому ж місці. Для Бога не важливий соціальний статус, Бог прагне серця, відкритого на пошуки правди – не ідеального і досконалого серця, а відкритого! І царі мали такі серця. Кожен по-своєму шукав правди. І тут пропоную власні роздуми про те, якими людьми вони могли бути. Можливо, наприкінці читання цього тексту хтось із читачів впізнає себе. Мушу ще раз наголосити, що цей текст – лише особисті роздуми, але, можливо, вони допоможуть вам розпочати свої власні.
Царі
“А з Востока за звіздою йдуть царі.
Три преславні, прерозумні звіздарі”
Наші уявлення про цих героїв Різдва ґрунтуються на свідченнях євангелистів та народних легендах-переказах, які стали надзвичайно популярними у Середньовічній Європі. Популярність легенд серед простолюду була настільки великою, що імена царів (одразу зазначу, що їх немає у текстах Євангелій; також на сторінках Біблії ви не знайдете й точного числа царів, які прийшли до Ісуса) навіть витіснили популярну латинську молитву-благословення на Різдво. Можливо, у ваших родинах теж з покоління в покоління передається звичай робити три хрестики над входом до будинку/квартири, між якими пишемо три великі літери С (К)+ М+ В+; в латинській традиції вкінці ще пишемо рік, наприклад, 2024. Трохи змінений варіант, без букв, поширений серед віруючих різних Церков на Галичині. Та чи запитували ви себе коли-небудь, що ж це все означає? Літери символізують слова латинської молитви, яка українською звучить так: «Нехай Господь благословить цей дім/посілість».
Як це часто буває, із плином часу первинний сенс та суть абревіатури забулась, але традиція робити написи над дверима помешкань побожних європейців-католиків збереглася. Не отримавши достатньо пояснень того, що ж означають ці літери від Церкви, народ запропонував власну інтерпретацію. І так слова молитви-благословення стали іменами царів CASPAR, MELHIOR, BALTASAR. Перші згадки про трьох царів правдоподібно походять щойно з VI століття, а їхні імена з‘являються трьома століттями пізніше. Доволі складно простежити походження цих імен, але припускаю, що відповідь може бути подвійною. По-перше, збережені початкові літери молитви-благословення, тобто CMB. По-друге, треба врахувати релігійно-суспільний контекст Середньовіччя в Європі. В цей час під одним дахом спокійно собі уживались католицька віра, алхімія, віра у різні надприродні речі та магія. Об’єднувала всі ці, здавалося б, непоєднувані між собою речі мова. Думаю, ви уже здогадались? Якщо ні, то скажу – латина. Як на мене, імена царів якраз і є яскравим доказом такого поєднання.
Тепер пропоную подумати, чому у масовій культурі прижилося переконання в тому, що царі були чарівниками (волхвами)? Відповідь-причину, знаходимо на сторінках Святого Письма, у Євангелії від св. Матея у другій главі. Щоправда, український переклад називає царів мудрецями (звіздарями), а в інших європейських мовах царі названі магами-астрономами. Сподіваюсь, тепер трохи зрозуміліше чому царі асоціюються в історії народження Ісуса Христа з магами. Та й, думаю, для звичайних християн у Середньовічній Європі поняття астронома було чужим. А от з магом, тут справа – своя і зрозуміла.
Середньовічні уявлення про світ та його закони – це суміш віри, філософії, зерен природничих наук та магічного світогляду (успадкованого від предків-поган). Відтак цар-маг простіше вписувався в загальну картину уявлень про світ та його закони. Для Середньовіччя магія була такою ж наукою, як, наприклад, математика, богослов’я чи латина. Треба чесно зізнатися, царі-маги чи, як ще іноді можна почути – волхви – сподобались Середньовічній Європі. Яскравим свідченням-підтвердженням цієї любові є, наприклад, релікварій «трьох царів» у кельнському соборі в Німеччині. Іншими словами, для Середньовічного Католицизму питання реальності осіб трьох царів не стояло. Легенда всеціло сприймалася як історична дійсність, що мала місце в момент народження Ісуса Христа.
Зараз пропоную читачам поміркувати трохи про те, ким були царі та які риси, притаманні людству, вони могли репрезентувати. У цих рядках поділюсь своїми роздумами, які не є міркуваннями про питання догматики.
Отож, припустімо, що царі-волхви репрезентують реальних осіб. Найімовірніше царі могли бути жерцями-зороастрійцями та походити десь із терен тогочасної Персії. Чи були вони царями – складно відповісти. Проте, беручи до уваги євангельський текст, можна точно ствердити, що вони були людьми не простими. На сторінках Нового Завіту не згадано нічого про те, з ким прибули царі-мудреці. Тому можна припустити, що подорож до Дитятка Ісуса вони здійснювали самі, або ж з мінімальним почетом.
Євангелист Матей акцентує на тому, що прибулі були мудрецями. А із короткого фрагменту розмови з царем Іродом довідуємось, що вони читали знаки на нічному небі, тобто не тільки спостерігали за зорями, а й знали пророцтва, розумілись на знаках невидимої дійсності на землі і очікували на їхнє сповнення. Тож дозволю собі припустити, що царі все ж були добре обізнані з магією як з наукою (читай пункт про середньовічне розуміння магії) про світобудову. А їхня життєва філософія ґрунтувалась на намаганні відчитати знаки невидимої дійсності у земному світі. У випадку царів пропоную трактувати оте друге, пов’язане з ними слово – «мудреці», «волхви», «маги» – як віру певних груп людей у те, що завдяки «магії» – такій собі впевненості у правильних діях з використанням матеріальних речей – можна впливати на духовне і через нього змінювати земне. Отож погляньмо на царів як на людей, які добре розуміються на принципах світобудови і взаємозв’язку духовного та фізичного (матеріального). Очевидно, що їхній світогляд не вписувався у культурні та релігійні рамки вибраного народу. Біблійний автор підкреслює те, що вони прийшли зі Сходу, тобто були чужинцями. І не просто іноземцями, а ще й інакомислячими (мудрецями).
Спробуймо і ми краще зрозуміти «характер» царів-мудреців. Про те, що вони знали пророцтва та очікували на народження особливого Дитяти, нам натякає біблійний автор. Дари, які вони принесли Ісусу, та зірка, що зупинилася над домом, вказують на те, що саме Дитя в яслах було тим, кого вони шукали. Пропоную тут подивитись на царів очима віри. Мудрець – це завжди той, хто шукає за правдою, сповідує Істину. Він використовує обмежені здатності людського пізнання, зокрема і його власної особи, для того, щоб пізнавати земну істину, яку ми ще можемо назвати правдою, та намагатися спізнати Істину (з великої літери), яку ми, християни, називаємо Богом.
Якщо читати уривок про відвідини мудреців з цієї перспективи, то можемо побачити такий зміст цього тексту: Господь в різних обставинах та багатьма способами об’являє себе світу. Людина від природи має потребу у пізнаванні божественного, а через нього – і самого Бога. Як можемо побачити на прикладі царів-мудреців, людина має беззаперечну та невід’ємну свободу для вибору інструментів та шляхів пізнання Істини. Зауважте, що у фрагменті про відвідини Ісуса мудрецями євангелист Матей не говорить про те, що їхні методи – неправильні чи лихі; він не осуджує. Для нього значно важливішим було наголосити на тому, що якщо людина справді шукає за Істиною, то віднайде її у особі Ісуса Христа, який є Істиною вповні. Більше не існує таємниць чи особливого знання вся повнота правди про Бога і сам Бог відкриті для людини.
Пропоную подивитись на дари, що їх мудреці принесли Ісусові, у символічний спосіб – наприклад, як на різні форми знання, яке може мати людина: золото – знання фізичних (природних законів), ладан – духовне знання, а смирна – релігійне та знання суспільного ладу. У такому світлі акт дарування можна відчитати як свідоме і добровільне віддання людиною усіх сфер свого життя у руки Божого Провидіння.
Варто зазначити, що євангелист Матей не говорить нічого про те, чи після поклоніння Немовлятку Ісусу мудреці увірували у Нього або змінили своє життя. Я думаю, що в моменті поклоніння мудреці пережили певний внутрішній момент «навернення» – прийняття Бога у своє життя. Ми часто думаємо, що навернення – це одномоментне і радикальне рішення змінити своє життя для того, щоб постійно перебувати у Божій присутності. Звичайно, так би мало бути в ідеалі, а ще так нас навчають у богословських книжках. Однак реальність повсякдення свідчить радше про те, що навернення – це тривалий процес, у якому часто доводиться все починати спочатку. Думаю, у наверненні кожного з нас важливими є два моменти. Перший – це свідоме і добровільне прагнення людини перебувати з Богом. Другий – це факт того, що Господь не покидає людину. Коли ми, бодай навіть глибоко в серці і без слів, приймаємо рішення бути з Богом, Він уже там. Думаю, Господь був там завжди, просто у момент, коли ми наважились – змогли зауважити (побачити) Його. Тобто для Бога важливий наш намір, як одного разу сказав о. Піо: «Господь нагороджує не за перемогу, а за участь у боротьбі» . Тобто Господь знає, що ми слабкі, а тому готовий давати нам свою благодать стільки, скільки це буде потрібно, якщо ми продовжуватимемо боротьбу.
Мудреці в момент поклоніння пережили, як на мене, внутрішню-містичну зустріч із Богом. Їхня віра у істинність такої зустрічі наочно підтверджувалась – Боже Дитятко лежало перед ними. На користь цієї думки також свідчить біблійний текст. Пригадуєте, що мудрецям приснився сон, у якому ангел Господній попередив їх, щоб вони не йшли до Ірода, і вони повернулись іншим шляхом. Для нас у цьому уривку важливими є два моменти. Перший – сон. Раніше у тому самому тексті ми читали про те, що мудреці відчитували знаки згори. Після зустрічі з Ісусом Господь промовляє до них не через знаки, а безпосередньо. Другий момент – те, що мудреці вирішили повернутись іншим шляхом. Правдива зустріч із Живим БОГОМ підштовхує людину стати на новий шлях. Бог не вимагає від людини покинути все і всіх, забути про своє попереднє життя, ні. Господь запрошує повернутись туди оновленим, крокуючи новою дорогою, раніше незнаною та недоступною. Будьмо певні – нові дороги, навіть якщо вони ведуть до знайомих місць, відкривають перед нами нові горизонти. Точно так само, як зустріч із Воплоченим відкрила перед мудрецями новий і непізнаний горизонт Божої присутності.
Нехай цьогорічні різдвяні свята стануть для кожного з нас новою дорогою, яка, ведучи до знайомих місць, допоможе нам побачити ноі горизонти Божої присутності у нашому житті.
*Про автора: Назарій ПЕТРІВ, живе та працює у Львові, греко-католик, випускник УКУ, докторант богослів’я , працює в соціальних проєктах.
Також читайте:
«Великі діла робляться в тиші»: Назарій Петрів про недооціненого Героя Різдва
«Богословʼя тіла» Івана Павла ІІ побачило світ українською мовою у Львові
Як святкував Різдво Христове Папа Іван Павло II?
Повязані записи
