30 червня 1941 року з балкона на площі Ринок у Львові пролунало унікальне звернення – проголошення Акту відновлення Української Держави. За кілька годин завдяки львівській радіостанції його почули у цілому світі. Втім, безпрецедентне державницьке звернення прозвучало в ефірі разом зі ще одним історичним листом, який скріпив проголошення віднови незалежності словом справжнього князя Церкви – Митрополита Андрея.
Проголошення декларації про відновлення Української держави, яке здійснили Українські Національні Збори з ініціативи Організації українських націоналістів революційної під проводом Степана Бандери, стало подією великого значення в історії українського народу й в історії українського націоналістичного руху новітнього часу. Воно стало можливим в унікальний момент – коли радянські сили відступили зі Львова, а німецькі – ще не зайняли міста.
Акт відновлення Української Держави було проголошено з балкону будинку товариства «Просвіта» у Львові (Площа Ринок, 10). Проголосив його Ярослав Стецько, що відтак був обраний головою Українського Державного Правління, головного виконавчого органу відновленої Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. А серед об’єктів інфраструктури, які зайняла похідна група ОУН, що 30 червня 1941 року увійшла до Львова, була радіостанція, яку нарекли іменем Євгена Коновальця.
Перші ефіри радіостанції Української Держави готував політв’язень польських тюрем Ярослав Старух. Разом із ним у ефірі працювали диктори Зенон Тарнавський та Юліан Савицький. Протягом трьох днів у ефір виходили передачі інформаційного та пропагандистського характеру, які ловили на Закарпатті, Буковині та інших прилеглих територіях. Тон передач — жорсткий, на якусь мить львів’яни відчувають повноту і силу української влади; але вже увечері 2 липня до приміщення радіостанції вриваються озброєні гестапівці. Усіх присутніх працівників радіостанції було заарештовано. Контроль над радіостанцією переходить до німецьких окупаційних військ.
Радіостанція імені Євгена Коновальця, що проіснувала всього три дні, здійснила унікальну місію цілодобового інформування світу про історичні події у Львові. За це її працівники зазнали жорстоких репресій. Юліан Савицький постраждав найбільше – саме він після ухвалення Акту відновлення Української держави кількаразово передав повідомлення про це. Диктор загинув у концтаборі Ебензее (філіал Маутгаузену) 5 травня 1945, за день перед звільненням в’язнів концтабору американцями. Інші працівники радіостанції імені Євгена Коновальця пізніше працювали над новою українською підпільною радіостанцією УПА поблизу села Ямельниці, на Львівщині — «Самостійна Україна». Зенон Тарнавський, що емігрував до Сполучених Штатів Америки, викладав історію української культури й історію українського театру на курсах українознавства у Детройті, а ще – вів радіопрограму «Українська Година», де не втомлювався пригадувати про становище поневоленої України.
Але що зробило особливим історичний ефір львівського радіо? За спогадами Зенона Тарнавського: «Другого дня у ранковій передачі подали обширне звідомлення з народних зборів, ще раз прочитали Декларацію – і попросили до мікрофону отця Івана Гриньоха, що прочитав архипастирський лист митрополита Андрея Шептицького».
Постать отця Івана Гриньоха дуже цікава – і неоднозначна. Це – український богослов, громадський та політичний діяч, учасник «Пласту» і капелан. З благословення Митрополита Андрея здійснював душпастирське служіння й політичну працю на теренах південної Польщі, у м. Кракові. А відтак служив душпастирем легіону «Нахтіґаль», сформованого за допомогою німців, в якому переважно служили українці. Отець Іван відвідував вояків у військових казармах ввесь час поки батальйон «Нахтіґаль» був у Львові, а потім рушив на Схід разом із вояками. З боями батальйон дійшов до ріки Південний Буг, але з фронту його відкликало німецьке командування. «Нахтіґаль» відправили в Нойгамер Крайс; тут батальйон розформували. За згодою Романа Шухевича о. Івана Гриньоха було звільнено із посади духівника.
Втім він продовжував вагому участь у русі спротиву: був учасником ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 році. Також став одним із ініціаторів створення надбудови українського визвольного руху — Української Головної Визвольної Ради (УГВР); згодом його обрано другим віце-президентом УГВР.
Решту життя, яке провів поза межами України, присвятив справі української державності, а ще – популяризації постаті Митрополита Андрея Ревно відстоював ідею Патріархату УГКЦ. У 1975 році під час Архиєрейської Літургії у базиліці святого Петра в Римі уперше офіційно підніс возглас за Патріарха Києво-Галицького і всієї Руси-України Блаженнішого Йосифа. Отець Іван Гриньох був піднесений до гідности Патріяршого Архимандрита. Дожив до часу самостійної України, побував у Києві та Львові, зокрема став учасником перенесення тлінних останків Патріарха Йосифа до крипти Собору святого Юра.
Цей ієрей від імені Митрополита Андрея за посередництвом радіо проголосив пастирський лист і благословення справі відновлення Української Державності. Історія цього послання – неоднозначна; неоднозначними були й наслідки. Пізніше за оприлюднення листа, який начебто був привітанням німецьких військ, а самого Архиєрея нарекли колаборантом. Проте цінність пастирського листа у тому, що навіть під тиском обставин Митрополиту вдалося ним не просто підкреслити право на життя Української Держави, а й закликати до захисту і збереження людського життя незалежно від віри й національності. А проникливі слова до українського народу підтвердили підтримку і молитву його великого пастиря.
«З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога, в Тройці Єдиного, зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну подію. Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячности для Всевишнього, вірности для Його Церкви і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім’я Боже і з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця. Жертви, яких конечно потреба до осягнення нашої цілі, полягатимуть передусім на послушному піддаванні справедливим Божим законам, непротивним розказам Влади», – коротке послання Митрополита визначило позицію УГКЦ щодо цієї історичної події, яка, хоч і придушена за кілька днів, стала фундаментом багатолітньої боротьби і врешті проголошення незалежності України в 1991 році.
Події трьох літніх днів 1941 року в день річниці проголошення Акту відновлення Української Держави згадували цьогоріч у Радіогаражі Львівського радіо. Саме в цьому історичному будинку №6 на вул. Князя Романа функціонувала унікальна радіостанція, що засвідчила воскресіння української державності.
30 червня в Радіогаражі зібралася команда Львівського радіо, історики та громадські діячі, що досліджували історію Радіостанції імені Євгена Коновальця. Її діяльності присвятили документальний фільм та історичні свідчення про дні окупації Львова й легендарні постаті зокрема дикторів, які добровільною жертвою засвідчили справу боротьби за українську державність. Спогаду про них присвятили пам’ятну марку, яку урочисто погасили під час заходу. Але його справжньою кульмінацією стало звернення Олександра Тарнавського – сина видатного диктора львівського радіо, що проживає у США. У своєму зверненні пан Олександр повторив слова, які його батько щоразу виголошував у американському радіоефірі: «Слова “Червона чи біла – Росія все одно загрожує вільному світу” так само правдиві 1952 року, як і 1962 року – і як були в 2022 році, коли імперіалістична Росія розпочала свою ненаситну війну проти нашої України. Різниця в тому, що цього разу весь світ з огидою спостерігає за їхнім варварством. А ще друга різниця полягає в тому, що цього разу за допомогою Бога та волелюбних націй світу ми переможемо. Слава Україні!»
Так вкотре ожили слова великого Митрополита, якими він звернувся до українців улітку 1941 року – про це пригадав у своєму слові о. Павло Дроздяк, капелан ЛМР і духівник команди Львівського радіо: «Митрополит Андрей в момент проголошення Акту державності не міг бути сам присутній, але він написав свій лист і делегував отця, який би засвідчив те, що Українська греко-католицька церква є зі своїм народом. І це було не випадковим, тому що наш святий Митрополит Андрей зумів згуртувати навколо себе і дати це розуміння рідної хати. Тому я думаю, що нам всім треба користати з цього скарбу віри наших попередників. Це є скарб віри, який вони нам передали. І сьогодні цей скарб віри ми виносимо назовні, показуємо в собі усьому світові. Так, ми маємо ту цінність, заради якої варто боротися, тому що ті люди віддали найцінніше – і віддають до сьогоднішнього дня – своє життя».
«Український Нарід мусить в тій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарности і життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили. Карністю і солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що Ви дозріли до Державного Життя», – такі слова Митрополита Андрея стали пророчими і не втратили актуальності у війні нинішній, війні за незалежність, що не припинялася ніколи. Ними Глава УГКЦ, великий моральний і духовний авторитет, благословив справу неустанної боротьби за відновлення державності. Йому вдалося мужньо зробити це серед страшних обставин окупації й кровопролитної війни; і це невичерпне благословення Праведного Митрополита не перестає кріпити покоління тих, які ціною свободи, здоров’я і самого життя виборюють Українську Державу.
Підготувала Марія Цьомик
Повязані записи
