Світова прем’єра драми ірландського режисера і сценариста Джона Майкла Макдонаха «Голгофа» відбулась у січні 2014 року. Вже у лютому кінострічку включено до участі у «Панорамі» 62-го Берлінського кінофестивалю. Роботу відзначили спеціальним призом від журі.
Сам фільм, на перший погляд, важкий для осмислення, проте робота представляє всю філософію сучасного світу. Історія одного тижня із життя парафіяльного католицького священика отця Джеймса розпочинається зі сповіді. Потойбіч сповідальниці чоловік, який у дитинстві постраждав від насильства педофіла-священика. Все його життя – біль і руїна і єдиний вихід – відплатити духовенству, вбивши одного із них. На думку чоловіка, «вбивати поганого священика не приносить ніякої користі, а от вбити хорошого – це фокус». Тому голос по той бік сповідальниці пропонує отцю Джеймсу зустрітися наступної неділі, на місцевому пляжі, щоб виконати місію свого життя. Священик вирішує не розкривати Тайну Сповіді поліції, хоча місцевий єпископ переконує його у тому, що факту Сповіді не було, оскільки людина не розкаялась за свої провини, а отець не дав розгрішення. Тим не менше, отець Джеймс вирішив прожити тиждень так, як завжди, але ще більше допомагаючи своїм парафіянам. Він бачить, як багато навколо зранених духовно людей: сімейство Вероніки і Джейка (вона – захоплена кокаїном і чорношкірим коханцем, останній, до речі, страждає комплексом неповноцінності через расову ознаку; він – типовий провінційний різник, який не зважає на дружину, тільки час до часу виливає свій садизм на побоях), старий письменник (його мрія – роздобути револьвер, щоб піти з життя гарно і без передсмертних конвульсій), багач Майкл Фітцджеральд (для нього гроші – ніщо, і він ладний виписати чек на будь-яку суму на пожертву храму, тільки щоб відкупити власні гріхи), доктор Френк Харт, для якого життя – це лише залишки у трупарні, або Фредді Джойс – ґвалтівник-вбивця (його єдине прагнення – навернутись до Бога, потрапити на небо і поговорити зі своїми жертвами). Для всіх цих персонажів вчення отця Джеймса – звичайна демагогія, ніхто з них не вірить у доброго Бога, бо гріх надто покалічив їхні душі. Священик намагається змінити їх, розмовляти з кожним, проте його служіння виглядає одиничною боротьбою, воланням до глухих.
Одного дня чоловік, який погрожував священику, спалює храм. Отець Джеймс стоїть на згарищі і дивиться мовчки, як у полум’ї зникають фігури Ісуса Христа та Діви Марії. Його парафіяни спочатку із цікавості прийшли подивитися на подію, а потім, знизавши плечима, розійшлися. На руїнах храму залишився лише самотньо отець. «Отче, як там ваша церква?» – запитували його через день-два. «Це не моя церква, а наша!», – відповідав отець, проте його відповідь сприймали лише з посмішкою.
Окрім образів духовних сліпців у фільмі, маємо також змогу побачити і внутрішньо зрілого персонажа. Тереза втратила чоловіка у автокатастрофі, вона приїхала до лікарні, щоб забрати його тіло і похоронити на батьківщині – в Італії. «Ми прожили з чоловіком достойне життя, повне любові та взаєморозуміння. Тому його смерть – це не є несправедливість.
Несправедливо те, що чимало людей перебувають поза межею Любові, навіть не знаючи про неї», – ділиться зі священиком своїми думками Тереза. Спочатку отець Джеймс хоче втекти від зустрічі із чоловіком зі сповідальниці до Дубліна, проте приклад Терези переконує повернутися. «Якщо віра лише від страху, як засіб отримати обіцяне спасіння, то це не віра», – наголошував парафіянам священик.
Тиждень допомоги парафіянам завершується. У неділю отець Джеймс за домовленістю прямує на пляж, щоб прийняти смерть. Обличчя смерті для нього доволі звичне – після того, як померла його дружина, чоловік відчув покликання стати священиком. А потім було ще багато десятків інших смертей на його очах, сотні похоронів. Перед зустріччю отець телефонує дочці, яка у минулому також бавилася наркотиками і мало не закінчила життя самогубством, була духовно зраненою. «Батьку, що для тебе найважливіше у цьому світі», – запитала дочка. «Дар прощення, про нього так часто забувають у сучасному світі!», – відповів отець Джеймс.
Чоловіком із сповідальниці виявився різник Джейк, побачивши отця він висловив весь свій словесний біль від пережитого, від наруги і знущання, а потім випустив дві кулі – спочатку отцеві у бік, а потім – у лоба.
Кінострічка, на мій погляд, показує проблему межі між гріхом і духовністю, між раною і зціленням, між Церквою і секулярним суспільством. Людина, яка потрапляє у тенета спокуси, здатна приймати рішення на основі внутрішнього болю. Для неї життя, як для лікаря Харта, – залишок у трупарні, матерія, річ. Ми настільки входимо у азарт штучно створеної свободи, що глузуємо із святенників і запитуємо, а де ваш Бог? Ми говоримо так, наче парафіяни отця Джеймса: «Отче, що з вашою церквою?» І це не означає лише, що ми знову-таки живемо за правилами людськості, у системі поділів і відчужень; а те, що ми відкидаємо власний духовний стержень, забуваємо про власні серце і душу; перетворюємось на сліпців, які прекрасно знають напрямок, але чомусь це не робить їх щасливими!
Вважаю, що назва кінострічки цілком відповідає сюжетові; адже вся драма Голгофи – це історії людей, їхніх рішень і смислів життя. Кульмінація – безневинна жертва Бога із останнім на вустах: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять»! На жаль, історія Голгофи повторюється протягом століть, лише у різних модифікаціях. Людина ХХІ століття змогла задовольнити чимало своїх потреб, проте вона так і не знайшла протиотрути на гріх і духовні рани!
Останній кадр фільму – з в’язниці. Дочка отця Джеймса прийшла побачити вбивцю. На жаль, кінострічка закінчується тишею у в’язничних телефонах. Проте я вірю, що після цієї тиші було прощення, адже це і є найбільший Дар, про який так часто забувають у сучасному світі!
P.S. Цей текст – лише вершина айсберга роздумів. Тому запрошуємо переглянути фільм «Голгофа» ще раз!
Юліана Лавриш
Повязані записи
