Станція «Майдан Незалежності». Я стою посередині підземки. На годинниках 9:00-9:05. Навколо мене люди. Хоча правильніше не так – море людей, хвилі, що котяться з ескалатора на ескалатор, переходять на «Хрещатик». На жаль, чи, на щастя, у Львові нема подібних місць. Я люблю цю столичну станцію метро, бо саме тут найбільше цінуєш і прагнеш тиші, стоячи отак – посеред ранкового натовпу у форматі час-пік. Видається, що весь ритм нашого сучасного світу схожий на «Майдан Незалежності». Ми живемо за звичним графіком: дім-робота-дім. Інколи подорожуємо, ще рідше зустрічаємось з друзями та рідними. Невпинний темп ввійшов у наш внутрішній ритм, викресливши можливість зупинки «Стоп». Саме тому ми часто скаржимось, що в нас нема часу. Насправді, час є, але ми не навчились правильно розпоряджатися ним.
У тиші промовляє Бог. Ці слова сказав один із найбільш геніальних, на мій погляд, українських поетів – Богдан-Ігор Антонич. Спостерігаю за собою і дедалі більше відчуваю, як важко віддати кілька хвилин тиші в день. Мабуть, тільки вдається перед сном, коли після праці лягаєш в ліжко і починаєш переосмислювати день. Важко віддати кілька хвилин на молитву, бо втомлений, бо нема сил, бо виснажений днем. Насправді зовнішні «декорації» заглушують те, що Бог хоче сказати – звуки міста, звуки всередині навушників, клацання гаджетів. Це все нівелює тишу, знищує її. Коли заходиш у пустий храм, просто так заплющуєш очі, навіть не молячись, просто відключаєшся від зовнішніх звуків, знаходиш рішення до багатьох складних ситуацій. Нещодавно, коли мені доводилось спілкуватись з отцем, що опікується нечуючими, задумалась, наскільки часто не цінуємо дар слуху. Ці люди змушені жити в тиші вічно, хоча вони й адаптувались до нашого швидкоплинного світу. Та все ж їх з упевненістю можна назвати блаженними, адже їхні вуха і серця постійно відкриті до голосу Бога.
Тиша як дзеркало. Одного разу вдалося побувати на міні-ігнатіанських реколекціях у єзуїтів. Майже дві доби у мовчанні і роздумах давалися дуже нелегко. І тоді подумалось, наскільки мовчання може бути важким? Гадаю, що тиша – це дзеркало, у якому ми бачимо всі наші рани і внутрішні патології. Пам’ятаєте екранізацію знаменитої антиутопії Джорджа Орвелла «1984»? Вкінці фільму головний герой, який постійно боровся проти системи, бо вона нищила і катувала ця ж система, дивиться на себе у дзеркало і починає кричати від жахливого вигляду свого тіла. Щось подібне відбувається у тиші. Ми «забиваємо» свій час клопотами, бо насправді боїмося залишитись наодинці, страхаємося свого внутрішнього крику від болю завданих ран і образ, упадків і нещасть. Але, чи можна вилікувати якусь рану чи патологію, не розпізнавши, де тебе болить і у якому місці? Тому тиша є і може бути цим лікувальним засобом, рентгеном душі і внутрішнього простору. Тиша як індикатор та усвідомлення самого себе. Після розуміння цього я вирішила для себе, незалежно від рівня щоденної зайнятості, кілька хвилин у дні, бодай кілька днів у році виділити для тиші; для себе і Бога, для діалогу з Богом. Це важливо – взяти тайм-аут і продіагностувати себе у дзеркалі!
Тиша – найкращі ліки. Мабуть, у кожній професії чи щоденній справі настає момент вигоряння і виснаження. Люди часто змінюють місяця праці, навіть фах, щоб відновити свій внутрішній баланс і позбутися духовного каміння. У журналістиці, думаю, що всім моїм колегам це дуже знайомо, часто настає момент виснаження. Коли ти втомився від інформаційної матриці, втомився думати і аналізувати, боротися і відстоювати щось для себе важливе, бо видається, що світу твоя праця не потрібна; що всюди – сліпці і глухі, що ти стукаєш і вже навіть волаєш, а ніхто не відчинить. У такі моменти тиша стає знову-таки лікувальною. Варто зачинити двері, сісти у кімнаті, замовкнути і просто послухати стук серця у грудях, послухати пульсацію крові у собі і зрозуміти, що ти живий! Що ти – унікальний! Що музика крові у тобі – найпрекрасніший шедевр, а життя – найбільший Дар. Все інше тоді вже не має значення!
Тому бажаю всім нам шукати тишу – у ранковому горняті кави чи просто у промені сонця, а, може, у краплині дощу чи усмішці когось з рідних. Тиша лікує, тиша відновлює.
Автор: Юліана Лавриш
Повязані записи
