«Тільки дуже дурні дорослі завжди поводяться як годиться дорослим, і тільки дуже дурні діти завжди схожі на дітей», – сказав талановитий автор циклу книг «Хроніки Нарнії» Клайв Стейплз Льюїс. Про таємничий світ, створений ним, головні моральні орієнтири якого стали віддзеркаленням боротьби за добро, любов і віру, яку кожен із нас веде у своєму серці, поговорили із Зоряною Живкою, письменницею, літературним критиком та упорядницею низки християнських збірок для дітей.
– На Вашу думку, за що найчастіше в «Хроніках Нарнії» критикували і критикують К. С. Льюїса літературні експерти?
– За що тільки цього Люїса не критикували! Наприклад, за те, що в його повістях багато згадок про їжу: різні страви, трапези та застілля тощо. Один із літературних оглядачів навіть назвав автора ненажерою і на основі цього визнав книжку шкідливою для дітей. Сам письменник з гумором згадує цей епізод зі свого літературного життя, чесно визнаючи, що любить добре поїсти та вважає смачні наїдки Божим даром і радістю. А ще пише, що терпіти не може чорносливу.
Інша заувага стосувалася того, що в своєму фантастичному світі Льюїс оселив багато різних чарівних істот — запозичивши їхні образи із грецької міфології (дріади, німфи, сатири, фавни), європейського фольклору (гноми, велети, русалки), вигадавши власних (однотупи, кваклі). Крім того, основним населенням Нарнії є речисті звірі. Така мішанина трохи напружила критиків. Зокрема, і доброго друга Льюїса – професора Дж. Р. Р. Толкіна, який вважав, що варто було зупинитися на чомусь одному. Але слід зазначити, що «Хроніки Нарнії» лежать біля самих початків фентезі: вони стали певною віхою як в розвитку цього типу літератури, так і дитячої літератури. Льюїс був одним із першопрохідців. Якщо ми спробуємо згадати чарівні вигадані країни, які існували до публікації «Хронік…» – то їх дуже мало: країна Оз Л. Баума («Чарівник Смарагдового міста» і ще 14 повістей), Неверленд Дж. Баррі («Пітер Пен і Венді»), Країна Див Л. Керола (його дилогія про Алісу)… ми можемо згадати ще від сили кілька текстів, але й десятка не набереться. Тому Льюїс міг вигадувати, що завгодно, і населяти свій світ, ким завгодно — це все одно було б свіжим віянням.
– Чи критикували письменника за чітко виражений християнський підтекст «Хронік…»?
– Як не дивно, саме за це його критикували мало, бо англійській літературі для дітей від самого початку був притаманний глибокий християнський підтекст. Льюїс був не перший в цьому плані – він гармонійно вписувався у традиції своєї культури. Від письменника, який постійно зазначає, що виріс на казках Дж. Макдональда, та «рухається» в його традиціях, якось меншого й не чекали. Багатьох здивувало, що відомий публіцист і шанований дорослий письменник «розмінявся» на якусь дитячу казку — писати для дітей вважалося менш престижним. Мовляв, краще б ще трактат написав чи дорослий роман. Сучасні літературні експерти «Хронік…» вже не критикують — літературна критика займається лише «свіжими» текстами. А за цим циклом вже десятки дисертацій захищено. Твір входить у всі можливі англомовні рейтинги та списки, наприклад «100 книжок XX століття». Це вже визнана класика, яка вплинула на багатьох інших авторів. Не кажучи, про три покоління читачів, які люблять ці історії.
– Пані Зоряно, розкажіть, будь ласка, про символічність образу Лева Аслана в «Хроніках Нарнії». Чи можемо справді 100%-во говорити про нього як метафоричний образ Ісуса Христа? Можливо, в характері Аслана закодовані певні нюанси інших релігій, наприклад, ісламу?
– Нам пощастило, бо К. С. Льюїс не сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, а вів активне листування зі своїми читачами. Потім завдяки його брату Ворену Люїсу архів письменника та професора був опублікований — листування, недописані твори тощо. Отож, відповідь на деякі з цих питань ми можемо дізнатися, звернувшись до коментаря автора, хоча минуло вже й багато років.
Ось що пише Льюїс у листі до учнів п’ятого класу з Меріленду, які поставили йому приблизно таке саме запитання: «Ви помиляєтеся, коли думаєте, ніби все в цих історіях «передає» щось із нашого світу. Так є у «Подорожі прочанина» (відомий твір Дж. Буньяна, англійська класика, жанр алегорії – коментар З.Ж.), але я пишу інакше. Я не кажу: «Уявімо Ісуса, як Він є, у вигляді Лева Нарнії». Я кажу: «Уявімо, що була б така країна Нарнія, і Син Божий, яким Він втілився в нашому світі, став би там Левом, і уявімо, що могло б трапитись тоді». Якщо ви поміркуєте, то зрозумієте, що це зовсім різні речі».
Тому, до певної міри, Золотий Лев, син Імператора з-за Моря, Творець і Покровитель Нарнії — є символом «Лева з коліна Юдина». Але тільки символом. Не можна вважати казку катехизисом. Говорити ж про вплив ісламу не варто – «Хроніки…» – глибоко вписані в традицію англійської літератури та християнської культури. Сам факт, що Аслан — Син невидимого Володаря світів… натякає на Бога, як Трійцю – специфічно християнське віровчення.
– Як Ви вважаєте, чому для автора так важливо було продемонструвати протистояння Добра та Зла саме в такій метафоричній казковій формі?
– Про це нам скаже сам письменник, я процитую уривок із його статті «Іноді краще розказати про все в казці»:
«Багатьом здається, що спочатку я спитав себе, як розказати дітям «щось про християнство», потім як засіб вибрав казку, назбирав нотаток із дитячої психології та вирішив, для якого віку я буду писати… накидав список християнських істин і вигадав до них алегорії. Це повна маячня! Так би я не написав ні рядка. 
Все почалося з образів: фавн під парасолем, королева в санях, величний лев. Спершу там не було нічогісінько від християнства — це прийшло потім, коли робота вже кипіла. Настав час Форми. Образи поєднувалися один з одним, виникала історія. В ній не було ні складних характерів, ні любовних ліній. Отже, найбільш підходящий жанр — казка. І як тільки я це зрозумів, то я полюбив саму Форму: стислість, стриманість, гнучкі традиції, нетерпимість до аналізу, відступів, роздумів і всякої зайвої балаканини. Я закохався в казку, мені сподобався навіть її обмежений словник, як подобається поету — сонет, а скульптору — твердий камінь. /…/ Я подумав, що в дитинстві такі книжки, можливо, допомогли б мені самому не загубити віру. Чому нам важко мати до Бога чи то Христових страждань ті почуття, які нам кажуть, що ми повинні мати? Думаю тому, що йдеться про обов’язок — і це вбиває почуття. Шкодить і благоговіння. В дитинстві мені здавалося, що про віру можна говорити лише пошепки — як в лікарні. «А якщо перенести це в чарівну країну, – подумав я, — де нема ні вітражів, ні недільних шкіл, можливо, дитина побачить віру в усій її силі — і встоїть».
/…/ Багатьом дітям, до речі, казки не подобаються, а дорослі — люблять їх… Вони опинилися в дитячій, як колись там опинялися старі меблі. Не тому, що вони раптом сподобалися дітям, а тому, що просто обридли дорослим.
/…/ Мої книжки написані для дітей, але це не значить, що я міркував про щось, не гідне уваги дорослих. Просто я забрав все, що для дитини могло би бути незрозумілим чи нецікавим. Я намагався не дивитися зверхньо на своїх читачів. Впевнений, книжку, яку варто читати лише в дитинстві, — взагалі не варто читати. Я не хочу применшувати нічиїх заслуг і не знаю, чи відповідають мої власні книжки цьому принципу. Я всього лиш сподіваюся, що вони допоможуть не лише дітям, але й будуть корисними для дорослих. Адже в дорослих часом бувають ті самі труднощі».
– Окрім християнських мотивів, які серйозні проблеми тогочасного суспільства намагався висвітлити автор у своїй літературній праці?
– Письменник не є відірваним від життя — не лише його погляди, хоче він того чи ні, проникнуть у його твір, але й обставини, в яких він пише.
К. С. Льюїс почав працювати над Нарнією під час війни. В ті роки в його будинку в різний період мешкало від трьох до тринадцяти дітей, вивезених із Лондона. Крім того, він продовжував викладати в коледжі — війна війною, а робота роботою. Ходив на нічне патрулювання вулиць. Як волонтер, читав лекції для солдатів, які вже одужували, у шпиталі. З них потім народиться книжка «Просте християнство». І ось людина з таким інтенсивним графіком приходить додому, а там — безліч дітей, хтось плаче, сумуючи за домом, хтось бешкетує… Досвіду виховання власних дітей або хоча б племінників у нього не було — вони з братом були двома переконаними старими парубками. Довелося імпровізувати на ходу. 
Як ми пам’ятаємо, «Лев, чаклунка і стара шафа» починаються саме з цього — дітей вивозять із-під бомбардувань і вони живуть, граються, бешкетують в будинку зайнятого професора, якого бачать двічі-тричі за всі пригоди. В образі професора Керка Льюїс, до певної міри, зобразив самого себе. Не дивно, що в «Хроніках Нарнії» багато йдеться про війни та битви — то було проговорювання травматичного досвіду його маленьких слухачів, а згодом і читачів.
Дописував же «Хроніки» письменник вже під час Холодної війни, після того, як світ почав боятися атомної зброї. Цей мотив виразно присутній в «Небожі чорнокнижника» – таємне Слово, страшна зброя, що нищить все живе, вже зруйнувало Чарн… Джадіс намагається випробувати його і на Землі, але в нас воно не діє. Проте, в кінці діти запитують Аслана, чи не чекає на Землю доля Чарну, і той відповідає, що все залежить від людей, чи любитимуть вони землю, щоб не застосувати смертоносної зброї і не знищити свій світ.
Як викладач вишу, Льюїс не міг сатирично оминути тему освіти. В його доробку є памфлет «Скасування людини» і ряд статей, що гостро критикують зниження рівня знань і ерудиції серед людей із освітою, «письменні, але не грамотні», вони перегукуються з «Бунтом мас» Ортега-і-Гасета, іспанського філософа, його сучасника. Це теж трохи втрапило в «Хроніки»: Юстас і Джил навчаються в екперементальній школі, з якої тікають, а чудовий буркотун професор Керк, як і сам Льюїс, нарікає, що теперішня молодь не знає ні Платона, ні Арістотеля.
Ще одна модна тенденція, яка припала на молодість Люїса — це теософія, нові синкретичні релігійні вчення (типу Нью-Ейдж). Згадаймо «Останню битву», релігію «Ташлану» (схрестити Лева Нарнії та темне божество Тархістану) – вигадники цієї химери не вірили ні в Аслана, ні в Таш, а просто хотіли вирубати і вивезти побільше нарнійського лісу. І болісний вигук одного з персонажів: «Горе людям, що викликають демонів, не вірячи в них. Адже демони все одно приходять».
– Чи можна простежити в «Хроніках Нарнії» пряму полеміку із атеїзмом?
– Льюїс сам пережив довгий, гострий і болісний період атеїзму, який «минувся» завдяки досвіду навернення. Навернення, покаяння він описує, як дар Благодаті – «цього неможливо заслужити, але ми все одно маємо старатися» (з листа до похресниці). Про це він пише в своїй автобіографії «Спійманий радістю». Саме тому його творчість в принципі не можна назвати полемікою з атеїзмом. Льюїс сперечається не з «чесним атеїзмом», а з «етичною нечесністю», коли людям просто «невигідне існування Бога», бо ж тоді їхні вчинки виявлять відверто лихими, віра-невіра — тут спрацьовує, як етичний імператив. Це не є атеїзмом, бо ж совість мучить — і заперечення Божого Первня стає ціллю, способом анулювати совість. Проти цього Льюїс, звісно, постає. Один з таких сатирично описаних персонажів — дядько Ендрю з «Небожа чорнокнижника». А ще автор послідовно бореться проти невігластва і марновірства, заохочуючи своїх персонажів думати, вчитися й дослухатися до голосу сумління.
– На Вашу думку, чи вдалось Голлівуду екранізувати усю глибину морального багатства, втіленого Льїсом у своїй книзі?
– Кожна екранізація чи інсценізація — це, з одного боку, ще одне перепрочитання твору (режисером, сценаристом, продюсером). З іншого — переказ тексту засобами іншого мистецтва. Книжка має бути читабельна, а кіно — «дивибильне», якщо можна так сказати☺. Порівнювати їх дуже важко — як щось мокре і квадратне. Варто зазначити, що у фільмі зсунутий вік аудиторії — це більше підліткова історія, натомість книжка розрахована на дітей 8-10 років, як самостійне читання, якщо ж з батьками вголос — то можна й раніше. 
Екранізація — динамічна та видовищна, згадаймо батальні сцени, втечі та погоні тощо. У книжці багато гумору, затишку, тонко описано характери й душевні порухи героїв, а всю «видовищність» читач має уявити собі сам, в міру розвитку уяви, досвіду, фантазії, страхів.
Запитувала Лідія Батіг
о. Роман Фігас, науковий працівник Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету: «У своєму творі «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїс в художній спосіб подає основні принципи Євангелія. Їх навіть важко усіх перелічити. Це є боротьба добра і зла, де зло перемагаючи робить холодним або кам’яним. Це тема подвигу і зради, гріха і прощення. Льюїс намагається розвинути біблійну тему життя після смерті. Навіть головну євангельську звістку про страждання і смерть невинного, автор чудово представляє в образі Аслана і його заколення. Воскресіння Аслана, те що він з’являється не як у попередні рази, але у містичний спосіб, наводить чіткі паралелі із життям, смертю і воскресіння Христа. «Хроніки Нарнії» – це чудовий спосіб, у який автор зумів наблизити Євангеліє не лишень до дітей, але і до дорослого читача. Цей твір можна назвати впровадженням у Євангеліє, адже це є живий і захоплюючий досвід людини, яка жила Божим Словом і намагалася передати його у спосіб, який був би сприйнятий його читачами. Геніальність автора робить цю книгу цікавою, а зміст глибоким та актуальним”.
Повязані записи
