Ось уже двадцять три роки на теренах Львівщини діє Українська християнська місія відродження та милосердя «Добрий Самарянин», яка активно проводить благодійну та духовно-просвітницьку діяльність. Про особливості роботи місії під час війни, її причини, а також міжконфесійну ситуацію у Львові, розповідає для “Духовної величі Львова” директор місії, доктор теології,єпископ Церкви християн віри євангельської Львівщини, ведучий телепередачі «Вічне джерело» Василь Боєчко.
– Розкажіть, будь ласка, про те, чим займається місія милосердя та якими є основні напрямки її діяльності.
– У роботі місії милосердя є багато напрямків. Ми нарахували їх 16. Головними є духовне просвітництво українського народу і допомога бідним людям, насамперед тим, які є зараз переселенцями зі сходу України, людям похилого віку, котрі не мають ні соціальної опори, ні родинної; дитячі програми; телевізійні програми, які вже близько 24 років транслюються на державному телебаченні; праця у колоніях, місцях позбавлення волі; відвідування державних закладів опіки над дітьми, державних сиротинців; вулична євангелізація, і, звичайно, видавництво. Наша місія працює над багатьма корисними виданнями, починаючи від Біблії, яка вже видана, і закінчуючи практичними духовно-змістовними книгами, які надзвичайно потрібні нашому народу.
– Ви допомагаєте переселенцям, мабуть, не тільки матеріально, алеі як духовний пастир.Що Ви можете сказати про їхні основні потреби?
– Звичайно, Христос після свого воскресіння на березі Генезаретського озера найперше запитався в учнів: “Діти, чи маєте що їсти?” Тому першим нашим завданням було дати їм прихисток, тобто нормальні умови проживання, харчування, за необхідності одяг, транспортне та медичне забезпечення. Думаю, ми з цими завданнями впоралися і надалі їх виконуємо. Щодо духовної праці – люди є різні. Багато з них, можливо більшість, є послідовниками неохаризматичного напрямку. Богослужіння в нашій церкві вони, фактично, не відвідують. В неділю розходяться по різних спільнотах, яких ми не знаємо. Серед них є високоморальні люди, середньоморальні і неморальні. Звичайно, переселенці повинні розуміти, що місія не є постійним місцем їхнього проживання, та активно шукати собі роботу і місце стабільного проживання. Трохи більше половини із них уже щось знайшли в Україні чи за її межами. Однак є окрема категорія, яка звикла до того, що їх добре годують, вони мають чисту постіль, і ні про що більше не турбуються. Для нас – це проблема, але, вважаю, з часом з нею впораємося.
Ми окремо виділяємо проблему дітей з Маріупольського дитячого будинку, котрі, можливо, залишаться в нас на постійно, якщо на Сході не зміниться ситуація. Ми добре розуміємо, що Росія не зупиняється в своїй агресії і головним її об’єктом є Маріуполь, тому що це – порт, потужна воєнна база і завоювати Маріуполь – значить завоювати весь Донбас і просунутися далі. Можливо, цих 14 дітей з їхніми вихователями залишаться як осередок нашого дитячого будинку “Оазис”, який ми зареєстрували.
– Так склалося історично, що в деяких аспектах західні українці і східні відрізняються. Це є і ментальність, і мова, і, як Ви вже сказали, моральність. Зараз все змішалося: наші хлопці захищають східні території, а багато людей з Донбасу та Криму переїхали сюди. Що потрібно робити нам, щоби уникнути цих розбіжностей?
– Насамперед, географія та території не створюють ментальність. Це є дещо хибною думкою. Так, історичні умови, виховання, впливи, світогляд створюють менталітет, але в Христі Ісусі немає різних менталітетів. Можуть бути різні релігійні, політичні чи національні уподобання, але питання гріха та порядності в Христі не мають ні національних, ні етнічних, ні територіальних відмінностей.
Звичайно, наші люди тут, на заході, роблять все у силі і понад силу, щоб допомогти тим, хто є на передовій, і тим, кого сюди привезли важкопораненими. Робиться дуже багато: догляд за хворими, відправлення капеланів, різноманітної допомоги − плетіння маскувальних сіток, пошиття нижньої білизни, закупівля предметів одягу тут і закордоном, і, щонайбільше, ми придбали карету швидкої допомоги у Франції, яку відправили у розпорядження Дніпропетровського військового госпіталю, де є найбільше поранених. А коли в цей час молоді люди зі Сходу тут зігріваються і ведуть паразитичний спосіб життя, то це не вкладається ні в людську, ні в християнську мораль. Ми робимо що можемо, аби вказати тим людям на те, в чому вони не праві. Хтось розуміє, а хтось і надалі тримає свою позицію.
– Для нашої країни війна стала несподіванкою, але такі масштабні речі ніколи не відбуваються без вагомих на те причин. Як Ви думаєте, чи може це бути свого роду Господнім сигналом для нашого народу?
– Безумовно, Господь є дуже довготерпеливий. Він ніколи не поспішає гніватися, тим більше карати. Навіть коли Христос читав про своє посольство в назаретській синагозі з 61 розділу Ісаї, Він не дочитав останні слова, що Месія прийде звершити помсту над грішними людьми. Але багатовікове язичництво нашого народу є антикультурою, від якої він не відрікся, та яку штучно декорував нібито християнськими атрибутами, починаючи від хрещення України-Русі. І, звичайно, ідолопоклонство є одним із найбільших гріхів, тому що ідол ніколи людину не виховує і не нагадує їй про її негатив. Таким чином людина живе безвідповідально. А Донбас, схід України якраз в такому напрямку і розвивався століттями. Хоч перші донбаські шахти, перші рудники, перші металургійні заводи відкривали християни, християнські інженери із західних країн світу. Тож не можна сказати,що це духовна пустеля. Однак, особливо час тоталітарного безбожницького режиму наклав свої руйнівні відбитки: пиятика, бездушність, аморальність, а також відсутність церков. Тепер побудували дуже багато храмів, але тільки для того, аби показати, що один патріархат є могутніший від іншого, і що за цими золотоверхими храмами є влада, особливо влада Москви. Проте це ніскільки не додало моральності у вихованні цього народу. І тому приходить час, коли вичерпуються ресурси Божого довготерпіння, і вступаютьв свою дію дисциплінарні заходи, тобто каральні. І Господь допускає те, що сталося і відбувається зараз на Сході.
– Сьогодні тут, на Заході, і в центральній частині України дуже багато людей живуть в постійному передчутті повномасштабної війни і в тривозі, дехто просто виїжджає з країни. Що Ви можете сказати цим людям?
– Я би порадив їм читати 90 псалом:“Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього! Бо Він тебе вирве з тенет птахолова, з моровиці згубної, Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти! Щит та лук Його правда. Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде! Тільки своїми очима подивишся, і заплату безбожним побачиш, бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище!”
Звичайно, є періоди, коли людям треба міняти місце проживання, коли є смертельна загроза. Бог попереджував не тільки своїх вірних дітей, але й інших, перед нищівним землетрусом у Вірменії. Бог попереджував тих же вірмен у період Першої світової війни в 14-15 роках про те, що буде масова різня, масакра, знищення християн турками. Це Він передавав через одного сліпого хлопчика. Господь сказав виїжджати, тому що буде масове знищення. І ті, які повірили, виїхали. Однак більшість це зігнорувала, тому загинуло півтора мільйона турків, сімсот тисяч ассирійців, шістсот тисяч греків. Це дуже сумні цифри. Так було і в часи падіння Єрусалима. Христос оголосив не тільки для своїх приятелів, але й для всіх мешканців Єрусалима: “Коли побачите, що Єрусалим оточений військами – виходьте з нього”. Проте послухалися тільки вірні християни, а решта загинули. Мільйон триста п’ятдесят тисяч загинули, двісті тисяч були розіп’яті на хрестах. Тому тут не може бути однозначного варіанта. Коли людина ходить під супроводом та помазанням Духа Святого, то Господь ніколи не залишить її в невідомості. Він дасть знати, якщо треба виходити, переселятися чи залишатися. Я пережив Другу світову війну, фактично, на передовій. Передова була не більше ніж 20 метрів від нашої хати. На нашому городі були німецькі бліндажі, але ніхто не одержав найменшої подряпини і нікуди ми не виїжджали. Так що тривога є і вона має своє підґрунтя, але поки що Господь нічого не сказав, щоб ми кудись переселялися.
Як ви оцінюєте сьогоднішню міжконфесійну ситуацію у Львові?
– На мою думку, фактично, вона не змінилася. Я вважаю, що східні терени в цій сфері є більш активні. Нам розказують, що у Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві ранками виходять на центральний майдан різні конфесії. Я не можу сказати, що в нас щось суттєво змінилося. Час від часу є спільні конференції, якісь невеличкі диспути. Але ми не запримічаємо, щоби провідники релігійних християнських конфесій дійсно били тривогу і закликали народ найперше об’єднатися та подолати всякі антагоністичні неприємні настрої. Єдиним позитивним моментом є те, що ми всі, різні конфесії, стараємося чим можемо, молитвами насамперед, допомагати людям, які є в біді. Тобто коли до поранених ідуть п’ятидесятники чи баптисти, католицькі або православні монахині чи монахи, там про конфесії не сперечаються. Коли треба захищати людей, плетучи сітки маскувальні, чи збирати поживу і одежу, то у великій мірі ми працюємо дружньо.
– Як ви думаєте, для того, аби подолати таке відчуження, на що треба звертати найбільшу увагу?
– Тут формула проста: людина, котра є наближеною до Бога, обов’язково буде наближатися до людей. Віддалення від Бога означає віддалення людей один від одного. Там, де в людей є близькість до Бога, вони ніколи не підуть на шлях відчуження, неприязні чи ворожості. Це єдиний вихід.
Розмовляла Галина Олесюк
Повязані записи
