Численні графічні та мистецько-живописні адаптації образу Шевченка в соціальних мережах сьогодні є чи не найкращим свідченням не банальної, надуманої, а справжньої незмінної популярності полум’яного митця і… воїна. Тарас Шевченко, як співтворець українського інтелектуального простору в середовищі ворожих політизованих еліт, зберігає свою актуальність і сьогодні – не як радянізований піїт “усіх пригноблених”, а впевнений реформатор гуманітарного дискурсу, успішний вихованець найелітнішого закладу освіти в імперії і учасник елітного клубу її дворянства. Не випадково Шевченка боявся Петербург ХІХ ст. і боїться Москва ХХІ ст. Пригадую, як напередодні Революції Гідності серед російської псевдоінтелігенції поширилися заклики закривати музейні осередки та пам’ятні місця чи центри імені Тараса Шевченка у Росії, трактуючи його як “русофоба” та “націоналіста”, розгул же “антишевченківської” істерії вибухнув з початком ювілейного року та вшануванням його 200 річниці. Тоді над Україною щойно нависала загроза відвертої військової агресії віковічного ворога.
Критичний читач не лише української чи російської класики, але й доробку Вальтера Скотта, Жозефа-Франсуа Мішо, Жана-Жака Бартелемі, Джона Джилліса, Карла Фрідріха Лібельта, сформулював визначальні імперативи національної ідентичности, що були найважливішими для Тараса з дитячого віку: “Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?”. Пам’ять про минуле у Шевченка – це засіб пізнати себе сучасного, позбавлення штучних нашарувань ідеології царизму. Сьогодні – совєтських пережитків та псевдосентиментів. Шевченкові сприяла родинна традиція – згадаймо хоча б передмову до “Гайдамаків” з покликанням на живу історію – спогади діда Івана та його сучасників, вплив народної пісні, легенди. “Було колись – панували, / Та бiльше не будем! / Тiї слави козацької / Повiк не забудем!”, – згодом заспіває кобзар у Шевченковій “Тарасовій ночі” (1838), ностальгійно нав’язуючи до того часу, “коли були ми козаками”. Сьогодні наша пам’ять збагачена ще й досвідом перших визвольних змагань ХХ ст. – 1917-1921 рр., героїчною боротьбою вояків Української Повстанської Армії, і вже вісім років – непохитністю та мужністю наших сучасників, воїнів Української Армії. І кожен з етапів національної боротьби був знаменований Шевченком – “ворогом байдужости, розпачу, нудного стогнання і нервового хлипання”, як писав про нього Симон Петлюра.
Через призму людських доль, поведінкових девіацій, політичних зрушень, Шевченкове слово стало засобом викриття цинізму та людиноненависництва московитів – “азійських варварів”, і не як абстрактного явища, а конкретного, зі своїми іменами, гаслами, та своєю ідентичністю. Поет пише про тогочасний російський ординський націоналшовінізм, який знищив Січ, а сьогодні став прямим правонаступником нацистської філософії смерті: “тойді ж ото / І Очаков брали / Москалі. А Запорожжя / Перше руйнували” (“Москалева криниця”, 1857). Шевченко думав про майбутнє, накладаючи образ сучасника на омріяного та злеліяного спогадами козака: “Розбрелося товариство. / А що то за люде / Були тії запорожці – / Не було й не буде / Таких людей”. І як колись, так і нині його слова й художні образи були втілені у цивілізаційному протистоянні з нащадками орди, яка залишає по собі лише смерть і випалену землю. Шевченковим “Кавказом” у Нігояновому прочитанні з глибини століть прозвучав заклик боротися за своє Богом дане право на національну Державу, мову й культуру. “Розритою могилою” в устах капелана Андрія Дуди утвердив Шевченко українців у справедливості своєї боротьби. Наче Шевченкові образи постають сьогодні перед абсурдністю та аморальністю агресивного “нового порядку”, проголошеного російською пропагандою, і втіленого у жорстокій війні проти українства. “Світе тихий, краю милий, / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?” (“Розрита могила”, 1843), – щоденно німе питання постає у кожного з нас. Бо з 24 лютого “степи мої запродані…” зрадниками у державних та військових структурах, сини опиняються на чужині, вимушені втікати від жорстокої московської воєнщини, “Дніпро висихає”, на порозі можливої екологічної катастрофи, і могили “москаль розриває”. Але це не плач за втраченим, Шевченко – передусім заклик схаменутися агресору: “Не славтеся царевою / Святою войною. / Бо ви й самі не знаєте, / Що царики коять” (“Холодний Яр”, 1845). І, на жаль, лише приносячи величезну жертву та отримавши заступництво справжніх Героїв України – воїнів ЗСУ, більшість українців незалежно від походження, мови спілкування чи партійних уподобань, подібно до пташини з “Великого льоху”, зрозуміли отруйність води, зачерпнутої з шляху, яким можновладці торували присягу Москві. Грішна душа у Шевченковій поезії не була допущена до Раю, ми ж сьогодні ще маємо час і шанс для збереження і захисту своєї традиції та наповнення животворним світлом майбутнього відбудованої України.
Вшановуючи пам’ять Шевченка, замислімося над тим, скільки трагічних помилок допущено через нечитання “Кобзаря”, отої головної для нас книжки, яка після Біблії була найшановнішою в Україні від часу її виходу в світ 1840 р. А якщо й було формальне читання, то без “безупинної праці” над собою, без розуміння, що книга насправді далеко не лише про ХІХ ст. Сьогодні на її сторінках впізнаємо наш час, і напевно, це нарешті і є наш вирішальний крок до “вольної, нової сем’ї”, якої прагнув, яку провістив, але не побачив сам Кобзар. Цими днями іноземні журналісти кілька разів запитали у мене, що сказав би Шевченко сьогодні. Думаю: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!”, “В своїй хаті своя й правда і сила і воля!”, “Борітеся – поборете!”
Василь Кметь, директор Наукової бібліотеки, доцент ЛНУ імені Івана Франка
Повязані записи
