“Кожен фініш – це‚ по суті‚ старт”, – писала Ліна Костенко. Рядками української поезії хотілося б розпочати свої роздуми над роботою корейського режисера Кім-Кі Дука “Весна‚ літо‚ осінь‚ зима… і знову весна”. Чому такий епіграф? Відповідь проста – ця кінострічка про те, що досі залишається незбагненною загадкою, про величезний людський дар, про… життя.
Серед панорами казкової природи, озерного будиночка під ритм часу проходить цикл людського життя. Сам фільм присвячений показу основних моделей, принципів і засад буддизму. Та все ж, розглядаючи духовний сегмент цих релігійних підвалин, розумієш, наскільки вони часто суголосні із особистим духовним переживаням. Головні герої – маленький хлопчик-монах, який дотримується мудрих повчань свого наставника-вчителя. З раннього дитинства він погодився на аскетичне життя зі своїм гуру у віддаленому будиночку.
Прочинення дверей внутрішності…Весна… Хлопчик разом зі своїм вчителем вирушають збирати цілющі трави. Через свою дитячу наївність малюк прив’язує до риби, жаби та змії камінчики і потім зі сміхом спостерігає за тим, як тварини через це страждають. Вчитель бачить пустощі свого учня і уві сні завдає велетенського каменя малому на спину. Пробудившись, хлопчик відчув, що йому важко встати. Наставник змусив його з наспинним каменем знайти бідних тваринок і звільнити їх від ноші. Хлопчик відшукав жабу, загиблих рибку та змію‚ почав плакати. Так і в нашому житті ми інколи завдаємо кривди і не пам’ятаємо про ефект бумеранга. Але тлумачити цей сюжет можна крізь призму буддизму: риба означає слідування за Буддою та звільнення від бажань; жаба – знак воскресіння, змія – мудрість. Починаючи свої маленькі кроки, ми часто через егоїзм руйнуємо підвалини, необхідні для самовдосконалення…
Прочинення дверей внутрішності…Літо… Юність – пора романтики і емоцій. Юнак-буддист (вже не хлопчик) пізнає терпкий смак кохання. Він сідає на човен життя і у палкому вирі розбовтує веслами воду. Пристрасть…“Хіть породжує почуття влади”, – каже вчитель, після чого промовисто забирає дошки з човна і той мимоволі потопає. Юнак вирішує бути зі своєю коханою, він бере у наплічник статуетку Будди, півня, покидає оазис свого серця – будинок наставника‚ відчиняє ворота зовнішнього світу… До речі, цікаво, що півень означає початок нового життя, а ще – жертву (варто згадати останнє прохання Сократа перед смертю).
Прочинення дверей внутрішності…Осінь… Вчитель повертається разом з котом до своєї домівки з просторів людського світу. Цікаво, що кіт асоціюється з нечистими силами і водночас з багатством. Мабуть, режисер хотів продемонструвати інтравертність буддистів: багатство душі – панцир у боротьбі зі жорстокістю демонічного для аскетів світу. На газетній шпальті він читає повідомлення про тридцятирічного чоловіка, який вбив свою дружину і розуміє, що йдеться про його учня. Невдовзі останній знов повертається до озерного будиночка. Серце молодого чоловіка повне болю. Плач і скрегіт душі…
Вчитель малює на передбудинковій долівці ієрогліфи і змушує учня видряпувати їх. Час та монотонна праця виснажують молодого чоловіка, приносять смирення. Він падає від перевтоми, а свічка ще продовжує горіти…Та тут відбувається доволі цікава подія: представники поліції, що приїхали заарештувати злочинця, бачачи його знемогу, беруть у руки різця і довершують роботу. У нашому житті навіть запеклі вороги часто стають друзями, інколи вони беруть у руки «різець», змоклий від поту і напруги буденності, або ж завдають собі на плечі окраєць нашого хреста, як Симеон Киринейський. Але часто людині властива земна сліпота – через ярлик ворога ми не здатні побачити у ближньому товариша‼ Суєтність світу розуміє вчитель-буддист, він пише на клаптиках паперу «закрити», потім затикає ними очі, вуха та рот; сідає на човен і у позі священного Будди самоспалюється. Нічого не залишилось від старця, лише змія (символ душі та мудрості) стала одиноким жителем озерного будиночка…
Прочинення дверей внутрішності…Зима… Учень, змужнілий та загартований життям‚ повертається до будиночка. Крига навколо… Йому непотрібний човен.
Повернення до аскетизму. У вирі пристрастей герой вирізає з криги статую Будди (людині ж притаманно із крихт льоду писати “ВІЧНІСТЬ”). Невдовзі до оселі персонажа приходить жінка із закритим обличчям і приносить малюка. Вона довго плаче і б’є поклони перед Буддою, а потім залишає своє чадо.
Головний герой згадує епізод з дитинства, тому він прив’язує до спини важкий камінь, бере у руки статуетку Будди і прямує до вершини гори. Шлях довгий та виснажливий, результат – камінний Будда на гірському піку перед обличчям сонця. Не кожен може похвалитися тим, що знайшов стежку до особистої вершини, що йшов і спотикався, але йшов…
І знову весна… Маленький хлопчик знайшов свого вірного друга-вчителя. Можливо, до кінця не розумів усіх отих повчань, але свято вірив у них і у закони Будди. Історія перегортає сторінки назад…
Весна, літо, осінь, зима… і знову весна. Три крапки між словами – це просто переосмислення духовних орієнтирів, перепочинок світу від вкраплень у нього нових людських життів.
Юліана Лавриш
Повязані записи
