Духовність святих у Церкві — це джерело невпинного оновлення, що формується в любові між людським серцем та Святим Духом у кожну епоху.
Девід Торкінгтон
Історія християнської духовності дещо нагадує американські гірки з їхніми постійними злетами та падіннями: за оновленням настає занепад, адже людський дух, попри всі старання, неминуче слабшає і падає. Не лише ірландських ченців, які досягали так званого духовного старцівства, відправляли навертати світ; принаймні на початках, це стосувалося й ченців-бенедиктинців. Згадайте, що саме Папа Григорій Великий, побачивши на ринку красивих, молодих, білявих англосаксонських рабів, промовив: «Non Angli sed angeli» — не англи, а ангели.
Саме ця перша зустріч із молодими англами надихнула його відправити святого Августина, якого пізніше назвуть святим Августином Кентерберійським, разом із групою ченців-бенедиктинців розпочати навернення Англії. У 597 році Августин став першим архієпископом Кентерберійським. Лише за дві милі від мого дому, на березі естуарію Саутгемптон-Вотер, розташовані руїни абатства Нерслінг. Саме з цього абатства близько 700 року чернець-бенедиктинець святий Боніфацій відплив на континент, а звідти вирушив до Німеччини. Там він навернув настільки багато германських племен, що й донині є святим покровителем Німеччини.
Коли ченці, які досягали духовного старцівства, очолювали оновлення, все йшло добре. Але, на жаль, коли їхній запал згасав, або коли у світ виходили ченці, духовно не підготовлені до цієї місії, саме світ навертав їх до своїх звичаїв і власних стандартів «комфортного життя». Отже, до восьмого століття Європу заполонили мандрівні ченці, багато з яких своєю поведінкою завзято зводили нанівець усе те, що зробили їхні славетні попередники.
Ця ситуація набула такого скандального розмаху, що коли у 800 році Карл Великий зійшов на престол, він наказав усім ченцям повернутися до своїх монастирів і постановив, що відтепер усі монастирі в його імперії повинні прийняти Статут святого Бенедикта і дотримуватися його. У той час як ірландські ченці брали за взірець пустельницький спосіб життя (єремітів) святого Антонія, ченці-бенедиктинці наслідували традицію спільнотного чернецтва (кіновії) святого Пахомія Єгипетського та освіченого чернецтва святого Василія Каппадокійського (на території сучасної Туреччини).
Тепер Карл Великий наполягав на тому, щоб кожен чернець складав обітницю осілості (stabilitas loci). Це означало, що кожен монах повинен був назавжди залишатися у своєму монастирі. Відтак монастирі більше не могли забезпечувати християнський світ мандрівними проповідниками, як це було раніше. Це правило не поширювалося на ірландських ченців, оскільки вони не перебували на території його імперії. У наступні століття клюнійські, цистерціанські та картузіанські ченці допоможуть переосмислити й реформувати чернече життя. Проте вони майже нічого не зроблять для мирян, які дедалі гостріше відчували спрагу до євангельської духовності.
Якщо Церкві було необхідне справжнє та всеосяжне оновлення, щоб повернути свій народ до дарованої Богом духовності, для цього знадобилися б дві речі. По-перше, Христа потрібно було повернути в самий центр християнської духовності, щоб люди могли знову пізнати й полюбити Його в людській природі, і в такий спосіб стати учасниками Його божественної природи для споглядання Отця. По-друге, це нове вираження давньої духовності потрібно було понести у світ, до звичайних людей. І зробити це мали богопосвячені особи нового типу, які б спершу самі жили тим, що проповідуватимуть іншим. Усе це мало розпочатися на початку XII століття.
Іноді в історії людства виникає відчуття, що має бити барабанний дріб, мусять дзвеніти кимвали і лунати сурми, а прожектори — яскраво висвітлювати особливо важливу подію чи постать, або ж і те, й інше. Саме такий час настав у 1112 році. Місцем, де мала розгорнутися ця подія, став новозаснований цистерціанський монастир у Сіто, що у Франції.
Англійський абат Стефан Гардінг був за крок від того, щоб покинути нове починання — спробу повернутися до ранньої бенедиктинської традиції в усій її суворості та простоті з акцентом на щоденній фізичній праці в полях — аж раптом у браму монастиря постукали. Коли двері відчинили, на порозі стояв (майбутній) святий Бернард, 23-річний молодий шляхтич, разом із 32-ма своїми друзями. Немов перші апостоли, вони були сп’янілі від духовного запалу. Але вони ще не були готові йти у світ, щоб наповнити його тим, що переповнювало їх самих. Їм потрібно було зануритися в усамітнення, щоб їхній харизматичний ентузіазм загартувався через очищення на містичному шляху.
Їх запалив великий релігійний рух, що саме охопив середньовічну Європу. У 1095 році Папа Урбан II проголосив Перший хрестовий похід. Менш ніж через десять років паломники, які побували на прощі у Святій Землі, почали масово повертатися — натхненні та окрилені тим, що вони побачили. Вони бачили, де Ісус народився, де Він зростав, де проповідував, де розділив Таємну вечерю зі Своїми апостолами. Вони також бачили, де Він творив чудеса, воскрешав мертвих, де Сам воскрес із мертвих і де зіслав Свого Святого Духа в перший день П’ятдесятниці.
Вони на власні очі бачили ті місця, де Його людська та божественна природи спасли й відкупили їх у єдиній, посланій Богом, досконалій Божественній і людській Особі. Щойно Ісус у Своїй люблячій та гідній любові людській природі повернувся на головне місце в самому серці християнства, вірні змогли полюбити Його — і увійти в Нього та в Його Містичне Тіло, щоб відтак через Його божественну природу споглядати Отця в Ньому, з Ним і через Нього.
На початку цієї нової епохи святий Бернард першим пішов за покликом серця містичним шляхом, що дало йому змогу розвинути нове христоцентричне богослов’я та містичну духовність, які в прийдешні століття стануть наріжним каменем християнської духовності. Усього через три роки після того, як він долучився до цієї нової цистерціанської реформи, його відправили заснувати ще один монастир — у Клерво, в 1115 році, — де він був абатом аж до своєї смерті у 1153 році.
У своїй фундаментальній праці «Християнська духовність» отець Пурра присвячує святому Бернарду майже 100 сторінок. На його думку, саме святий Бернард як ніхто інший сформував богослов’я пізнього Середньовіччя — а також Нового часу — завдяки своєму «Наголосу насамперед на набожності до таємниць життя нашого Господа — Його дитинства, епізодів Страстей і Розп’яття, а також набожності до Пресвятої Діви».
Хоча богословські та містичні праці святого Бернарда справили миттєвий вплив на його сучасників-ченців, богословів, а також на відкритих до нового єпископів та їхнє духовенство, саме комусь іншому судилося понести цю нову христоцентричну духовність до звичайних людей. Для святого Бернарда та нових членів цистерціанського ордену їхньої духовності було більш ніж достатньо, щоб привести їх до вершин містичного шляху; але обітниця осілості все ще заважала їм нести свою нововіднайдену христоцентричну духовність у світ, який цього так потребував.
Необхідність оновлення, яке вони прагнули здійснити, не викликала жодних сумнівів. Адже тривала й гнітюча духовна порожнеча Темних віків підірвала моральний стрижень Церкви, якій так бракувало внутрішнього містичного життя, що саме мало її відродити. Документи Четвертого Латеранського Собору (1215 р.), який уже виднівся на горизонті, змальовували похмуру картину безладу та зловживань серед духовенства, які він був покликаний виправити. Проте вже тоді стало зрозуміло, що численні групи євангельських ревнителів, які самочинно бралися за оновлення Церкви, виявилися непридатними для цієї місії. Попри всі найкращі наміри, вони перетворилися на «євангельських крикунів», сповнених жовчі та отрути щодо духовенства. І хоча клір, можливо, цілком заслуговував на їхні нападки, це ніколи б не привело його до навернення; адже лише покірливі можуть говорити з розпусними та розбещеними з бодай якою-небудь надією бути почутими.
Чоловік, якому судилося здійснити те, що не вдалося їм, народився через 30 років після смерті святого Бернарда. Він не лише черпав наснагу із запалу тих, хто побував у Святих місцях, а й сам вирушив туди. Його звали святий Франциск Ассізький.
На відміну від святого Бернарда, він був покликаний понести цю нову духовність до таких самих простих людей, яким був сам. Для цього він заснував новий чернечий орден, що дозволив йому робити це у величезних масштабах. Разом із францисканцями почали процвітати й інші жебрущі ордени. Кожен із них по-своєму намагався відповісти на потреби християнського світу, який знову скочувався в язичництво. Францисканці від самого початку виросли з руху мирян, кармеліти — з пустельницького життя, а домініканці багато в чому завдячували чернечій традиції, яку вони адаптували заради тих, хто духовно знемагав у світі.
Саме на Четвертому Латеранському Соборі ці нові ордени заохотили здійснити реформу в Церкві, яка вже так давно назріла, спираючись на нову духовність, розвинену святим Бернардом. Ці ордени рясніли святими чоловіками та жінками, чиї імена й сьогодні в усіх на вустах: святий Франциск Ассізький, святий Антоній Падуанський, святий Домінік, свята Клара, свята Маргарита Кортонська, свята Анджела з Фоліньйо та безліч інших, канонізованих за їхню очевидну і героїчну святість.
Мабуть, варто пам’ятати, що ті великі мужі, яких ми нині називаємо схоластами — як-от святий Альберт Великий, святий Тома Аквінський, святий Бонавентура, блаженний Йоан Дунс Скот та інші, — насамперед виховувалися на новій христоцентричній духовності у своїх домівках задовго до того, як взялися за свою «основну роботу». Саме тому вони стали такими великими святими, а також створили стільки молитов і духовних трактатів, які й досі нас надихають.
Спостерігаючи за свободою, якої вони самі були позбавлені через обітницю осілості, деякі члени чернечих орденів почали критикувати нові ордени. Вони заявляли, що їхнє місце — у монастирі, а не в тому, щоб вештатися світом. Саме святий Тома Аквінський відповів їм словами, які я вже використовував для опису суті ранньохристиянської духовності. «Наш апостолят, — наполягав він, — полягає в тому, щоб споглядати, а потім ділитися плодами споглядання з іншими».
Цілком закономірно, що повернення до розважання над життям Ісуса знову привело до споглядання не лише ченців та жебрущих братів, аби вони могли отримувати ті плоди споглядання, які були визначальними для ранньохристиянської духовності. Воно також знову привело до цього і звичайних вірних, для яких святий Франциск Ассізький став взірцем.
Його духовність була простою, адже вона, по суті, була просто поверненням до євангельської духовності. Насамперед і понад усе вона полягає в тому, щоб пізнати й полюбити Бога через пізнання та любов до Ісуса Христа, починаючи з розважання, яке, якщо практикувати його серйозно і щодня, завжди спонукає Бога вести людину до споглядання. Чому? Тому що прагнення об’єднатися з Христом, яке пробуджується під час розважання над Його життям, смертю та Воскресінням, може бути реалізоване лише в теперішньому часі, а не в минулому.
Зрештою, ми не можемо з’єднатися з Христом таким, яким Він був колись у минулому, а лише з таким, яким Він є зараз, у теперішньому. А отже, оскільки Бог створив нас для єдності з Ним через Ісуса Христа, то щойно це прагнення єдності пробуджується в розважанні, і щойно наш серйозний намір підтверджується щоденною витривалістю в ньому, Бог завжди веде людину до споглядання (контемпляції).
Саме лише у спогляданні (контемпляції) ми з’єднуємося з Христом у самому акті споглядання Бога, Його Отця. Саме тут ми отримуємо від Нього, через Його Святого Духа, те, що святий Тома Аквінський називає плодами споглядання, без яких ми нічого не досягнемо. Як сказав Христос на Таємній вечері: «Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йоан 15:5). Ось чому єзуїтський містик отець Лаллеман казав: «Зі спогляданням ви можете зробити за місяць більше, ніж за все життя без нього». І він говорив зовсім не про «споглядання в дії» — улюблену фразу тих, хто мало що розуміє у спогляданні та в молитві, яка до нього веде.
Споглядання, яке веде до ефективної та успішної апостольської діяльності, як це видно на прикладі ранньої Церкви, апостолів та в житті святого Франциска Ассізького й інших жебрущих братів, завжди починається зі щоденного виділення належного простору й часу для підготовчого, очищувального споглядання, що потребує років, а не місяців, аби підготувати їх до дії. «Споглядання в дії» стало гучним гаслом у стилі «нью-ейдж» для всіх, хто з будь-яких причин не готовий проводити в молитві більше часу, ніж в активній діяльності, щоб пройти ту підготовку й очищення, без яких у них і далі панує «стара людина». Дослідіть життя святого Франциска, і ви побачите, що він, як і інші успішні жебрущі брати, проводив значно більше часу в молитві, ніж у діяльності; проте коли вони діяли, то діяли силою Божественної любові, що цілковито оволоділа ними, як до того вона оволоділа Христом.
Коли під кінець свого життя святий Франциск молився про те, щоб хоч трохи спізнати ті страждання, які переніс Сам Христос, а відтак і ту любов, що спонукала Його віддати за нас усе, він першим отримав стигмати. Але, щоб те, що він мав отримати, не було витлумачено хибно, за мить до отримання стигматів йому було дано одкровення, значення якого неможливо переоцінити. Воно полягало в тому, що ми можемо з’єднатися з Богом лише через Любов, а не через страждання.
Темні віки зробили хибний наголос на самовільних стражданнях як на шляху до святості. Це сталося через хибне тлумачення аскетизму деякими ранніми ченцями та аріанськими аскетами, що завело їх у помилки маніхейства, неоплатонізму та напівпелагіанства. Як маніхейство, так і неоплатонізм навчали, що матеріальні речі є в кращому разі чимось неоднозначним, а в гіршому — злом, тому їх слід всіляко уникати, особливо через те, що вони ув’язнюють душу в тілі. Відтак, оскільки через аріанство Христос більше не міг допомагати їм, як раніше, вони залишалися сам на сам із необхідністю практикувати відповідну аскезу — як для того, щоб звільнитися від впливу всіх сотворених речей, так і для того, щоб визволити свою душу з ув’язнення у власних злих тілах. І так, на додаток до маніхейства та неоплатонізму, вони впали в напівпелагіанство.
Завдяки хрестоносцям, які знову відкрили Святу Землю для паломників, а також споглядальній духовності, що панувала в перші століття, нова христоцентрична духовність домінуватиме протягом багатьох наступних століть. Попри певні «злети і падіння», чернечі ордени та цілий сонм святих апостолів привели до того, що в XVII столітті вона досягла, мабуть, свого найвищого вияву. Її можна назвати Тридентською духовністю, оскільки Жертва Меси набула нового величного наголосу у відповідь на те, що протестанти її заперечували. І тепер її позиція як серця й душі будь-якої автентичної католицької духовності була не лише утверджена, але й осмислена по-новому, адже вірні знову почали усвідомлювати, що вся католицька духовність обертається навколо жертви, вперше принесеної на Голгофі, яка щодня уприсутнюється у Святій Месі.
Правда полягає в тому, що, хоча у вищих ешелонах Церкви було більш ніж достатньо морального занепаду через пап епохи Відродження, зокрема Олександра VI, на низовому рівні францисканський реформаторський рух, натхненний святим Бернардином Сієнським, і домініканський реформаторський рух, натхненний святою Катериною Сієнською, все ще приносили свої плоди. Тридентський Собор (1545–1563 рр.) був скликаний насамперед не для того, щоби боротися з духовною деградацією, а для протистояння протестантським єресям. Йому передували такі великі святі, як свята Катерина Генуезька, свята Анджела Мерічі, свята Тереза Авільська, святий Петро з Алькантари, святий Ігнатій, святий Філіпо Нері та багато інших. У той час як старіші ордени реформувалися, поставали нові ордени — чи, радше, згромадження, — покликані до життя, щоб втілювати та поширювати дух і вчення Собору.
Такі ордени, як єзуїти, варнавіти, театинці, капуцини, босі кармеліти та ораторіанці, а також безліч нових, зосереджених на активній діяльності чоловічих і жіночих згромаджень, після Собору отримували богословське й духовне натхнення та провід від таких велетнів, як святий Роберт Беллармін, святий Франциск Сальський, святий Вікентій де Поль та святий Іван від Хреста. У руках цих великих провідників упродовж понад століття після Собору духовність продовжувала процвітати й розвиватися, переповнюючись зсередини тією глибокою містичною молитвою, що оживляла та надихала Церкву ще з часів великого святого Бернарда.
У праці всього свого життя «Ентузіазм» (Enthusiasm) монсеньйор Рональд Нокс чітко зазначає:
«Сімнадцяте століття було століттям містиків. Вчення про внутрішнє життя було значно краще висвітлене й розроблене набагато детальніше, ніж будь-коли в пізньосередньовічній Німеччині чи пізньосередньовічній Англії. Бремон у своїй “Літературній історії релігійного почуття у Франції” (Histoire littéraire du sentiment religieux en France) незабутньо простежив розвиток цього руху у Франції. Але й Іспанія, батьківщина святої Терези та святого Йоана від Хреста, мала своїх містиків; Італія також мала своїх містиків, які процвітали під егідою Ватикану. Навіть англійська Церква у вигнанні дала світ класичний твір про внутрішнє життя — “Sancta Sophia” отця Бейкера». (Розділ XI)
У своїй унікальній і майстерній праці «Духовне життя: Трактат про аскетичне і містичне життя» отець Танкере визнає, що він глибоко зобов’язаний духовності французької школи XVII століття, в якій містичне богослов’я досягло такого високого рівня розвитку. Крім того, друкарський верстат дозволив духовності поширюватися не лише широко, а й глибоко — охоплюючи нових грамотних мирян, чия кількість стрімко зростала. Найкращий приклад, який я можу навести, — це поширення та вплив найпопулярнішої духовної книги всіх часів після Біблії, а саме: «Наслідування Христа» Томи Кемпійського (пом. 1471 р.). Я досі маю примірник цієї праці, подарований моїй бабусі у 1900 році на її 21-й день народження старою шкільною подругою, яка була черницею згромадження Вірних Супутниць Ісуса! Книга належала до традиції руху Devotio Moderna — нового христоцентричного оновлюваного руху в Нижніх Землях (Нідерландах), заснованого Герлатом Гроотом.
Мабуть, найкращий і найдетальніший виклад містичної духовності, що розквітла у XVII столітті, можна знайти в праці «Релігійна історія Франції XVII століття» (The Religious History of Seventeenth Century France), автором якої є видатний богослов, що досліджував духовне життя, доктор Луї Коньє. Протягом цього століття праці двох незрівнянних містичних авторів і Вчителів Церкви — святої Терези Авільської та святого Івана від Хреста — стали доступними для тих, хто прагнув до все глибшого молитовного життя. Жодне попереднє покоління не мало такого привілею та такого незамінного, неповторного й надихаючого путівника на шляху до споглядної (контемплятивної) молитви та через неї — до єдності з Богом.
Однак хмари почали згущуватися. З незначних початків визрівала згубна єресь, яка мала зробити з містичним життям те саме, що аріанство зробило з християнським життям у попередні століття. Цю єресь назвуть квієтизмом. Лідером цього руху був іспанський дієцезіальний священник, що проживав у Римі, який обіцяв «молитву спокою» (oración de quietud), описану святою Терезою Авільською в її шедеврі «Внутрішній замок» (на 4-му рівні її «замку»), тим, хто не був готовий пройти внутрішнє очищення, що дозволило б їм її отримати.
Була й інша єресь, що почала піднімати свою потворну голову, і це було — і, власне, залишається досі — напівпелагіанство, яке у ХХ та ХХІ століттях «розквітне» до масштабів повноцінного «пелагіанства» зусиллями тих, хто, настільки перекроївши свою нову «релігію» на основі суто світської мудрості, раптом усвідомили, що Бог їм більше не потрібен, адже Він став просто зайвим. Як якось зауважив Вольтер: «Бог створив людину за Своїм образом і подобою, а людина відплатила Йому тим самим».
На цій темі варто зупинитися детальніше, якщо ми хочемо побачити й зрозуміти, чому цей рух (квієтизм) було так рішуче придушено і як це призвело до занепаду справжньої католицької містичної духовності — про що відомо так небагатьом, — із катастрофічними наслідками для Церкви аж до наших днів, свідками яких усі ми є.
Автор: Девід Торкінгтон — духовний богослов, автор і лектор, який спеціалізується на темах молитви, християнської духовності та містичного богослов’я. Більше інформації про нього можна знайти на сайті davidtorkington.com.
Джерело: Сrisis Magazine
*У своїй найвідомішій праці «Духовний путівник» (1675) Молінос проповідував ідеї квієтизму — абсолютну пасивність душі, внутрішнє споглядання та повне підкорення Богу. Згідно з його вченням, людина, яка досягла такого стану, більше не потребувала зовнішніх церковних обрядів, таїнств, молитов вголос чи аскетичних практик. Це підривало авторитет інституційної Церкви.
Попри початкову прихильність вищого духовенства (навіть Папи Інокентія XI), під тиском єзуїтів і французького двору Римська інквізиція заарештувала Моліноса у 1685 році. У 1687 році Папа Інокентій XI видав буллу Caelestis Pastor, якою офіційно засудив 68 тез із праць і листів Моліноса як єретичні, богохульні та такі, що ведуть до аморальності. Моліноса визнали винним і змусили публічно покаятися та зректися свого вчення перед натовпом у церкві Санта-Марія-сопра-Мінерва в Римі. Його засудили до довічного ув’язнення, і залишок життя (майже 9 років) він провів у римській в’язниці, де й помер.
Ще один цікавий матеріал Девіда Торкінгтона: Правда, вся правда і нічого, крім правди (про те, як повернути Церкві душу)
Інші матеріали на тему християнської духовності:
О. Юзеф Кухарчик OCD: Кому і чому потрібно читати книги св. Терези Авільської
О. Юрій-Антоній Меуш ЗНІ: «Добротолюбіє» вже давно вийшло за межі монастирів
Архімандрит Константин (Марченко): «Інколи треба бути чесним» (відео)
Повязані записи
