Нещодавно Паломницький центр «Покров» Львівської єпархії УПЦ КП здійснив духовну мандрівку у Манявський скит – відокремлену від світу оселю, де проживають ченці, проводячи час у молитвах, роздумах про Бога, ділах милості духовної і тілесної. Паломництво супроводжував духівник Львівського обласного осередку Всеукраїнської громадської організації «Українська спілка інвалідів – УСІ», голова паломницького центру «Покров» протоієрей Роман Мануляк.
Дзвінка тиша, свіже повітря, блаженний спокій – паломники зі Львова відчували всю святість з глибини землі. Чудотворну силу цього святого місця відчули, приклавшись до кам’яного хреста на подвір’ї монастиря. Кожен, тримаючи руки біля хреста і не доторкаючись до нього, відчував тепло і пощипування рук. Тепло спочатку охоплювало руки, а потім і тіло.
«Монастир бере початок ще з ХІІІ століття. 1241 року два монахи – Іоній і Пахомій – після зруйнування Києво-Печерської Лаври беруть святу воду, йдуть у ці карпатські землі шукати ту воду, яка була у Києво-Печерській Лаврі. Коли вони проходили біля річки Краснопіль (тепер Бистриця) то зустріли рибалку, який застерігав, щоб монахи у цих нетрях не пробували води. Навіть підписали документ, що вони цього робити не будуть. Тоді рибалка запросив їх у печеру, але монахи, маючи біля себе святу воду, відчували духом, що це був лукавий, і окропили нею рибалку. Він втік і вивів їх на місце, що сьогодні зветься Блаженний камінь. Тут вони і знайшли ту воду, яка була їм потрібна. Тож монахи оселилися в районі теперішнього Блаженного каменю.
До них підходили люди, але сторонилися їх. Бо двоє людей у лісі в кам’яному гроті в чорній одежі співали псалми і молитвоспіви. Та згодом люди підходили на спільну молитву і Богослужіння. Пізніше монахи зійшли ближче до людей, де сучасну територію монастиря розчистили від завалин лісу. Тут вони і оселились, побудували невеличкий храм (на території сучасного Воздвиженського собору) і декілька келій, де проживали перші монахи. Ця спільнота налічувала до 20 людей», – розповідає нам місцевий отець Дмитро.
Більшість істориків схиляється до думки, що це перше поселення було зруйноване монголо-татарською навалою, яка набігала в той час на наші землі, руйнувала святині.
«Знаючи про ці Богом дані місця, у 1608 році сюди приходить суворий аскет з гори Афон Йов Княгиницький, який був родом з міста Тисмениці, що біля Івано-Франківська, і походив зі знатної родини Княгиницьких. Він у молодому віці пішов на Афон, де проживав з тамтешніми монахами 14,5 років. Далі прийняв монаший постриг з іменем Єзекиїл, отримав благословення від старця Афону і повернувся на Батьківщину. А коли дізнався, що на цьому місці колись були монахи, починає відновлювати монастир.
Саме за Єзекиїла і його сподвижника Феодосія монастир зазнав великого розквіту, визнання і поваги від інших монастирів, і навіть держави. Про це свідчить те, що монастир вже в той час мав ставропігію від Константинопольського патріарха (самостійність управління). Тоді монастир мав статус «головуючого», якому було підпорядковано 556 монастирів. В ньому було близько 200 ченців, 47 з яких – в священичому сані», – продовжує отець Дмитро.
Траплялися й нелегкі сторінки в історії монастиря – хвороба морове повітря, або морова язва, від якої в той час гинуло багато людей, в тому числі і монахів. Монахи посилили суворі пости і молитви. Одному з благочестивих монахів – монаху Філарету – на цьому місці, де зараз стоїть хрест, уві сні з’явилась Божа Мати, яка сказала, що більше люди від цієї страшної хвороби не будуть гинути. Монах якою бачив Богородицю, такою й змалював. Ця ікона Божої Матері ігумена Манявського знаходиться у правій стороні храму на підвішенні. Це одна з найосновніших святинь у цьому монастирі. Ікона мироточила у 2008 році під час повені на Західній Україні, мироточила 2 роки тому, можливо, до тих подій, які маємо в Україні сьогодні.
Духівник паломників, отець Роман Мануляк розповів, що тепер на тому місці, де явилась Богородиця люди, тримаючи руки біля хреста і навіть не доторкаючись до нього, відчувають тепло і пощипування рук, яке йде з-під землі до сьогоднішніх днів.
Друга особлива святиня монастиря – Ікона Божої Матері Одигітрія, яка знаходиться над Царськими Воротами. Славиться ікона тим, що багатьом людям допомогла в одержимості злими духами.
Третя святиня – це надгробна плита двох засновників монастиря – Іова і Феодосія Манявських.
Цікаво, що монастир відвідували такі відомі особистості, як Богдан Хмельницький, який неодноразово надавав охоронну грамоту монастирю, а ще герой Тухольки Захар Беркут. Є відомості про те, що тут було поховано гетьмана України Івана Виговського. Теперішні реєстрові козаки поставили гетьману погруддя. Під храмом є надгробна плита. Про монастир, його велич у ті часи, писав відомий церковний діяч митрополит Петро Могила, описуючи «двісті ангелів, які проживають на Покутті».
«У розквіті монастир жив аж до 1785 року, коли його закрила австро-угорська влада. По-перше, монастир мав завеликий вплив на суспільство. По-друге, в той час піднімався католицизм. Ці два фактори зіграли важливу роль, щоб монастир закрили.
Братія розійшлась по різних монастирях. Храм, який стояв на цьому місці, вивезли у Надвірну. Богородчанський іконостас, написаний відомим церковним митцем Іовом Кондзелевичем, було вивезено до Богородчан, звідки й отримав назву. Пізніше іконостас перебував у Відні, а сьогодні його фрагменти знаходимо у Національному музеї у Львові», – розповідає о. Дмитро.
З 1785 до 1997 року монастиря як такого не було. За радянської влади тут був музей. На фундаменті, де тепер стоїть храм, на великі свята виступали хорові колективи. З 1997 року ці землі почали віддавати церкві. З того часу монастир постав з руїн.
Щодо споруд, які збережені з XVII століття, то це дзвіниця, стрілецька вежа, споруда, яка колись була скарбницею (висота 28,5 м, ширина 3 м), і Храм Бориса і Гліба. Все інше відновлене з 1997 року.
За словами отця Дмитра, окрім тієї частини, яку ми бачимо, відновлюється ще два скити – Вознесенський на вершині гори і Преображенський за 2,5 км. Туди доїзду немає, підйом – 75˚. Щодо Вознесенського скиту, то там вже стоїть дерев’яний храм, але Богослужіння ще не проводять. На Преображенському скиту вже є цегляний храм, братські келії.
На сьогоднішній час у монастирі є 11 ченців. Проводиться повне добове коло богослужінь. Тією водою, яка капає з Блаженного каменю, монахи колись зціляли людей. Ця традиція залишилася і до сьогодні. Тож прочани піднялися до Блаженного каменю і приклонилися його святості. Опісля чудувалися на оглядовому майданчику позаду храму, де можна побачити, на якій висоті від річки Бистриця було побудовано монастир. Оскільки ця річка колись була гірська і бурхлива, то омивала монастир з двох сторін, роблячи його неприступним.
Так і не розгадавши чимало таємниць українського Афону, сповнені чудесної сили кам’яного хреста і Блаженного каменю, паломники повернулись із землі,
«де ноги так невпевнено ступають
На стежку, поміж лісу до гори,
Що люди Скит Манявський називають…
Здається, якби люди замовчали,
Той камінь, певно, щось би нам сказав;
Можливо, те, як там монах смиренний
У пості та молитвах Бога прославляв».
Марта Еліяшевська
Фото: Роман Більський
Повязані записи
