Орден братів-проповідників (Ordo Fratrum Praedicatorum) або ж домініканців, тривалий час був однією із найвпливовіших структур католицької церкви на руських (українських) землях. Орден, а львівський монастир Божого Тіла зокрема, відіграв важливу роль у поширенні католицизму на руських землях та у залученні цих земель до Польського королівства.
Згасання династії Романовичів та послаблення позицій Галицько-Волинської держави як наслідок мало захоплення її територій сусідніми правителями, які намагались інкорпорувати нові землі до складу своїх держав. І не останню роль у цьому приєднанні мала відігравати церква.
Із захопленням Львова Казимиром ІІІ та фундуванням монастиря Божого Тіла, останній виступає одним з важелів політичної боротьби за Галицьку спадщину між Польським та Угорським королівствами. Після смерті Казимира ІІІ у 1370 р. польським королем стає угорський правитель Людовік І, який не хоче залишати Галчину у складі Польської держави, а приєднати її до Угорського королівства. У 1372 р. він призначив намісником цього регіону Владислава Опольського.
Король та його намісник вбачали у львівському монастирі та ордені зокрема сильну і впливову церковну структуру, за допомогою якої можна буде здійснити приєднання Галичини до Угорщини. Першим кроком було поширення проугорських настроїв у середовищі львівського монастиря як головному центрі ордену у Галичині. Саме з цією метою відбулось надання Владислава Опольського у 1377 р., за яким монастир Божого Тіла отримав у власність села Кротошин, Зашків і Костеїв.
Наступним кроком мала бути зміна підпорядкування монастиря: з–під влади Польської орденської провінції під владу місцевої організації. З цією метою, той же Владислав Опольський виступає ініціатором утворення окремого Руського вікаріату організації “Societatis Fratrum Peregrinantium propter Christum inter gentes” (“Товариство братів пілігримів для Христа в землях невірних”). Проти цього виступив польський провінціал Ян з Бжега, який намагався утримати українські землі у складі орденської провінції. Ще документом від 11 травня 1375 р. він встановив Руський вікаріат ордену з центром у Львові. Його рішення було підтримане орденською капітулою в Каркасоні. Дійшло до фактичного виділення монастирів підлеглих Польській орденській провінції і монастирів підлеглих Руському вікаріату “Societatis”. Врешті Ян з Бжега погодився визнати Руський вікаріат “Товариства”. Львівську обитель Божого Тіла було обрано центральною у Руському вікаріаті “Товариства братів пілігримів”.
Однак усі заходи Владислава Опольського не принесли бажаних наслідків. Уже за правління Владислава ІІ Ягайла (1386–1434 рр.) Руський вікаріат “Societatis Fratrum Peregrinantium” з проугорської організації перетворюється на найвпливовішу церковну структуру у поширенні католицизму та закріпленні українських земель у складі Корони Польської.
Надійним союзником короля були Галицький архиєпископ Якуб Стрепа (1391–1409 рр.) та пріор домініканського монастиря і вікарій Русі Матернус. Матернус, який, згідно з документами, будучи вікарієм Русі, проявив себе у боротьбі з архиєпископом Бернардом, який у свою чергу відомий суперечкою з містом та чернечими орденами за кам’яницю на Ринку. У цій справі союзником Матернуса був гвардіан францисканського ордену у Львові, майбутній архиєпископ Якуб Стрепа. Як головний вікарій Русі, Матернус фігурує у документах починаючи з 1389 р. Вікарієм Русі він був щонайменше до 1425 р. Він разом з архиєпископом Якубом Стрепою сприяв поширення марійного та євхаристичного культів. Зокрема у 1394 р. архиєпископ надає монастирю право робити відпусти (прощення гріхів). У 1401 р. він також надає право марійних відпустів для тих людей, які молитимуться перед алебастровою статуеткою Матері Божої, яку привіз із Києва Яцек Одровонж.
Одним з напрямків діяльності архиєпископа Якуба Стрепи була така сфера церковного життя, як патронат над чернечими орденами. Окрім співпраці з Матернусом у поширені марійного та євхаристичного культів, він сприяв зміцненню позицій монастиря. Так, у 1399 р. він надав домініканцям дозвіл на будівництво каплиць у приватних володіннях обителі: одна каплиця для селищ Зашків та Кротошин, та одна каплиця у селищі Костеїв. Також він звільнив ці села від сплати церковної десятини.
Свідченням того, що Владислав ІІ підтримував домініканський орден, є земельні надання, що їх здійснив король на користь львівської обителі. 8 грудня 1392 р. польський король Владислав ІІ Ягайло передає у володіння львівського домініканського монастиря корчму і податки з неї на річці Мала Липа. В обмін на це ченці зобов’язуються тричі на тиждень читати молитви за нього та королеву Ядвігу. Це перше з декількох земельних надань, які король зробив на користь монастиря. 10 листопада 1395 р. король Польщі передає у власність домініканців село Ушковичі, чим збільшує земельні володіння монастиря Божого Тіла.
1 жовтня 1397 р. у Львові Владислав ІІ видає дуже важливий документ для домініканського монастиря, оскільки згідно з цим привілеєм усі володіння останнього переводяться на магдебурзьке право. Домініканські села отримали нову внутрішню організацію, яка полегшувала прихід католицьких поселенців. Жителі сіл були звільнені з-під юрисдикції місцевих управителів і перейшли під керівництво і суд солтиса. Крім того, позивач міг звертатись до пріора чи вікарія, або навіть до короля. Слід зазначити, що надання цього привілею було зроблене в час надзвичайно активної діяльності руського вікаріату Societatis Fratrum Peregrinantium: початок діяльності домініканців на Волині, відновлення діяльності домініканського єпископства у Києві, підпорядкування молдовських домініканців з Серету львівському вікарію.
4 жовтня 1399 р. король Владислав ІІ Ягайло вже втретє робить земельну донацію монастирю Божого Тіла: цього разу передає йому два королівські двори у монастирських селах Кротошин і Костеїв. Таке земельне надання було характерним для Ягайла: цілковито і на вічні часи, з правами і свободами, тим паче на німецькому праві. За це надання брати–проповідники зобов’язувались читати по дві молитви у четвер та суботу за короля і королеву, а після їхньої смерті читати по дві молитви на тиждень в пам’ять пожертв. Також король двічі підтверджує власність монастиря: у 1408 р. на власність у Львові та у 1425 р. на села Кротошин, Зашків, Костеїв.
Таким чином можна побачити, що орден користувався підтримкою світської та церковної влади. Аналіз діяльності домініканського ордену на Руських землях у XIV-XV ст. показує, що церква була важливим важелем у політичній діяльності польських королів Людовіка Угорського та Владислава ІІ Ягайла щодо залучення руських земель до складу Угорського королівства у випадку короля Людовіка та до складу Польської держави у випадку Владислава ІІ. Успішнішою була діяльність Владислава ІІ Ягайла, адже у 1434 р. Галичина була інкорпорована до складу Королівства Польського та було утворено Руське воєводство з центром у Львові. Саме за його підтримки домініканський орден здобув міцні позиції у Галичині та на Поділлі.
Назарій Лоштин
Дивіться також: Найстаріший пергамент історичного архіву у Львові та початки діяльності домініканців на українських землях.
Повязані записи
