Владика Матфей: «Сидіти, склавши руки, – це більший гріх, аніж коли йдеш на війну, захищаючи правду»

Дуже часто у нас, як у справжніх християн, виникає багато запитань, які турбують наше серце, наше сумління, і відповіді, на які ми не можемо знайти. Тоді з’являється відчуття невизначеності, а навіть і страху перед завтрашнім днем. Клопочучись про земні справи, ми, інколи, забуваємо про справи духовні, забуваємо про наше духовне зростання, яке є невід’ємною основою нашого спасіння. Сьогодні ми отримаємо відповіді на дуже важливі запитання: як ми повинні ставитися до людей інших віросповідань? Якщо вбив людину на війні, – це гріх? Чому ті, які були обізнані у Законі Мойсея, жадали смерті Ісуса Христа? Поринути у глибокі роздуми пропонує нам сьогодні єпископ Володимир-Волинський і Турійський ПЦУ Матфей (Шевчук).

Як ми повинні ставитися до людей інших віросповідань?

Відповідь на це запитання є дуже проста: ми повинні ставитися до людей інших віросповідань так, як вчить нас Святе Письмо, так, як заповідає нам Ісус Христос. Всі люди є творіння Боже, незалежно від того, який у них колір шкіри, де вони живуть, який у них соціальний статус. Всі ми – діти Божі. Ми розуміємо, що маємо правдиву віру і називаємося православними, тобто правдиво славимо Бога. З моменту заснування Церкви Христової ,  тобто з дня П’ятдесятниці, у нас є свої традиції, які ми свято бережемо, шануємо і плекаємо. Віра – це фундамент, на якому ми будуємо своє церковне і світське життя, щоби у майбутньому бути з Богом, у Небесній Церкві. Але це, звісно, не означає, що ми якісь особливі, що ми якісь надзвичайні. Ні, наша надзвичайність полягає у тому, що ми правдиво віруємо, але у всьому іншому: у соціальному статусі, у побуті, у нашій громадській діяльності ми такі ж, які всі інші люди, тому до іновірців ми повинні ставитися по-людськи. Візьмемо за приклад навчання святих Отців. Якщо ти хочеш розказати про свою віру, якщо ти хочеш показати, що ти православний і це є дорогим тобі, то ти повинен робити так: спочатку говорити про любов, спочатку говорити про доброту,  мати добре спілкування з іновірцем, щоб він у майбутньому хотів тебе запитати про твою віру, про те, а як ти віруєш? І вже тоді, коли він дізнається про твою віру, то має захотіти пізнати її глибше. Потрібно не відразу розповідати про свою віру, а дати зрозуміти те, а яка ти людина, дати зрозуміти, що твої справи не розходяться з твоїми віруваннями, з твоїми думками. І тому однозначно, своїм життям, своїм побутом, своїм відношенням ми повинні ставитися до всіх людей, як до творіння Божого. Ми маємо розуміти, що вони мають такі ж права, такі ж обов’язки, що вони через нас можуть пізнати Бога, і це буде твій вклад. Святий Серафим Саровський каже: «Спасися сам, а біля тебе спасуться тисячі». Отож, показуймо свою віру на прикладі, і інші побачать, що вона добра, що вона дійсно вчить любові, вчить милосердю, вчить співчуттю до ближнього, що вона показує приклад правдивого християнського життя. Якщо до ближнього ми будемо ставитися по-християнськи, тоді ми покажемо приклад того, що ми – православні, і так потрібно жити.

Якщо вбив людину на війні, – це гріх?

Дорогі мої, якщо війна є неправедною, загарбницькою, такою, яка має на меті зламати волю людини, поневолити її, зробити рабом, то, звичайно, той, хто бере участь у такій війні, бере на себе і гріх вбивства. Бо не буває так, що на війні не можна не вбити, не покалічити чи не вчинити зло. Але потрібно розрізняти війну від війни: коли на тебе нападають, коли виникає загроза поневолення твоєї держави загарбницьким методом, методом шантажу і при цьому використовується зброя, гинуть люди, – то невже потрібно сидіти, склавши руки. У такому випадку ми повинні проявляти милосердя до своїх співвітчизників: до свого тата, до своєї мами, до своєї сестри, до свого брата, до своїх дітей, до своїх родичів. Беручи зброю і захищаючи їх, ми виконуємо повеління Боже: «Немає більшої любові, як хто душу покладає за друзів своїх». Вони, можливо, не можуть оборонятися. Так, наші громадяни є платниками податків, вони сплачують військовий збір, вони виконують свої соціальні функції, а армія повинна їх захищати, це її обов’язок. Бо якщо не будемо годувати своє військо, не будемо йому надавати допомогу, не будемо з нашими військовими, патріотами своєї держави, то, очевидно, що будемо годувати інше військо, яке прийде і скаже: «Я тепер твій вояка. Я тепер тебе псевдозахищаю, годуй мене». І повірте, скільки загарбників переходили територію України за всю її тисячолітню історію. Як тільки приходили іновірці, загарбники чи поневолювачі нашого народу, то народ страждав, він мусів годувати чужаків, він мусів годувати поневолювачів, рабовласників, для яких ми – раби. Ми для них нічого не були варті, ми завжди використовувалися, як сировинний придаток для поневолювачів, адже в нас хороша земля, великий достаток, ми маємо багато природніх ресурсів. І ось так ішли поневолювачі, і ми завжди залишалися коло розбитого корита, адже не мали армії. Через те, що в нас не було регулярної армії, не було кому нас захищати, і як наслідок – велася активна пропаганда. І ось постає питання: скласти руки, а чи воювати? Звичайно, що сидіти, склавши руки, – це більший гріх, аніж коли йдеш на війну, захищаючи правду. І, звичайно, що є такі випадки, коли людину мучить те, що через неї сталося вбивство, але, – це не навмисне вбивство, це не тому, що ми хочемо кровожерливості і тому вбиваємо. Я захищаю, значить я мушу тримати зброю у своїх руках. Звичайно, що ми не будемо казати, що той чи інший воїн є грішником чи вбивцею, а ми будемо казати, що, справді, ти – захисник, ти – Герой, ти – новітній Герой України. Ми дякуємо тобі за те, що, взявши зброю, ти пішов захищати немічних, тих, хто не може цього робити. І тому це не може бути гріхом, а, навіть, якщо від цього тягар духовний, то потрібно приходити до Церкви, потрібно спілкуватися з священиками.

Чому ті, які були обізнані у Законі Мойсея, жадали смерті Ісуса Христа?

Ми розглядаємо це питання у світлі Старого Завіту і у світлі Нового Завіту. Коли ми читаємо Євангеліє від Матфея, то повинні розуміти, що це апостол, який писав для євреїв. Ми читаємо цитати старозавітніх пророків, які вказували на те, що Христос – це Месія. Він прийшов виконати те, що мав виконати. Ми розуміємо, що Христос не просто прийшов на цю землю, щоби виконати свою місію, а Він звершив всі ті пророцтва, про які писали. Але потрібно підкреслити, що не всі це сприйняли. Ми читаємо про те, що Христос – це світло, яке прийшло розігнати темряву, але не всі прийняли це світло. Чому? А тому, що тьму полюбили більше, темрява стала їм рідною. Фарисеї, садукеї і книжники вже мали статус, мали положення, вони були князями народу. Вони, навіть, не вірили у чуда, які творив Ісус: воскресіння мертвих, годування хлібом і рибою, втихомирення бурі на морі та ін. Було багато явних чудес, які показував Христос. Церква Христова є підтвердженням того, що було сказано у Мойсея і в пророків про те, що Христос – це наше життя, що у Христі ми всі живемо і оживаємо. Смерть вже не має влади над нами. Святі Отці кажуть: «Думай про свою смерть і повік не согрішиш».

Підготували Юліана Лавриш, Андрій Мандрика

За матеріалами передачі «Запитай у Архіпастиря»