Кілька днів тому на Криті розпочав свою роботу Всеправославний Собор, у якому наразі беруть участь 10 з 14 Помісних Православних Церков. Перебіг цієї зустрічі та перші напрацювання вже встигли стати темою для запальних дискусій у соціальних мережах та традиційних медіа. Про важливі акценти Собору та розгляд у ньому питання української автокефалії говоримо з архиєпископом Чернігівським і Ніжинським УПЦ КП, Головою Інформаційного управління Київської Патріархії владикою Євстратієм (Зорею).
– Преосвященніший Владико, Всеправославний Собор розпочався в день П‘ятдесятниці. Наскільки це є символічним для цієї події?
– Власне, дата відкриття Собору була так і запланована, це був наголос на зв’язку між Собором і П’ятдесятницею. Гасло самого свята, а також Собору – це покликання всіх до єдності через зішестя Святого Духа на учнів та апостолів. Головний акцент цього Собору – незважаючи на різницю в націях, адміністративних питаннях, культурному різномаїтті, Православна Церква – єдина, оскільки є свідченням віри за натхненням Святого Духа. Тому це й було замислено від початку.
– Відомо, що в Соборі не брало участі представництво чотирьох Православних Церков. Хоча духовенство задекларувало певні моменти, що стали перешкодою участі в події, проте мені видається, що ці відмовки – про людське око. Насправді ми розуміємо, що підґрунтя – це політичні мотиви. Чи не дискредитувала себе таким чином Церква, перетворившись із божественного організму на велику шахівницю впливів?
– Думаю, що так можна оцінювати події тільки в тому випадку, коли не знаємо досвіду проведення попередніх Соборів у Церкві. Церква – це живий організм, який складається з людського й божественного. У божественному аспекті Церква – свята, це визнаємо у «Символі віри», адже святим є її глава – Господь Ісус Христос. Проте цей організм складається з людей. Ніхто з людей не є вільним від гріха, який часто спонукає до неправдивих дій, тому покликання Церкви – це протистояти гріху. Те, що відбулося, показує, що Церква є живою. Є правда й неправда, божественна істина й людські мудрування. Те, що Собор відбувається, якраз демонструє синтез божественного й людського, коли неправдиве відступає, а в спільній молитві, обговореннях, дискусії виявляється, віднаходиться доручена Богом Церкві істина. 
Москва, яка вплинула на рішення ще трьох Церков не брати участі в Соборі, підкреслила цим своє невизнання першості Вселенського Патріарха. Безумовно, у цій відмові наявні політичні й геополітичні мотиви. Але, якщо ми розглянемо історію всіх попередніх Соборів, не тільки Православної Церкви, але й Католицької, то побачимо подібні події. Вони так чи інакше були пов’язані з критичними та конфронтаційними моментами. Пригадаймо ІІ Ватиканський Собор, як і попередній І Ватиканський Собор Католицької Церкви, які скликалися в найдраматичніші для цієї Церкви періоди. Потрібно було знаходити відповіді на складні запитання, які не можливо було розв’язати в повсякденному порядку. Вселенські Собори першого тисячоліття також скликалися в моменти кризи, викликаної постанням могутніх єретичних рухів. Отже, безпосереднім приводом для скликання особливих Соборів є незгода, яка турбує Церкву й потребує вияснення істини. Тому те, що частина церковної ієрархії не прибула на цей Собор, не є катастрофою. Собор відрізняється за своєю суттю від парламентської форми управління, яка заснована на думках більшості людей, що в кінцевому результаті утверджує остаточну позицію. Бо, наприклад, саме після голосування більшості парламету проект закону набирає чинності. Під час Собору все відбувається по-іншому. Незалежно від того, чи більше Церков-учасниць, чи менше, він працює над тим, щоб з’ясувати істину й засвідчити її перед світом. А вже тоді вся Церква приймає рішення, чи приймати рішення Собору як істину. Адже й Собори не завжди приймали потрібні рішення. Наприклад, варто згадати «Розбійницький собор» 449 року, який утвердив єресь монофізитства. Церква відкинула цей «собор», так само, як і «Вселенський собор» іконоборців. Тому справжній Собор покликаний під натхненням Святого Духа прояснити істину, свідчити за прикладом апостольського Собору. Останній був скликаний через постання багатьох проблем у молодій Церкві, зокрема, чи треба язичникам, які хотіли стати християнами, перед цим ставати юдеями. Апостол Петро погоджувався з такою думкою, апостол Павло, навпаки, відкинув її. Завдяки Апостольскому Собору, описаному в книзі Діянь, було вияснено Божу волю та утверджено істину.
– Верховна Рада України надіслала звернення до Патріарха Варфоломія з проханням розглянути питання Помісної Церкви. Ви про це, зокрема, багато писали на своєму акаунті у Фейсбуці. Як можна оцінювати це звернення в контексті тих подій, які переживаємо? Чи розглянуть, на Ваш погляд, цей документ, оскільки думки в церковних колах розділилися?
– Звернення не має прямого стосунку до Собору, оскільки воно направлене до Патріарха Варфоломія, а не до Собору. Тому, відповідно, його не зобов’язані розглядати впродовж цього часу. На цьому варто чітко наголосити, оскільки передбачаю, що коли після завершення Собору ним не буде прийнято якогось рішення до цього питання, усі засоби пропаганди Москви на цьому спекулюватимуть. Мовляв, Собор нічого не вирішив, не задовольнив прохання. Треба розуміти, що Верховна Рада звертається не до Собору, а до Вселенського Патріарха. У програму Всеправославного Собору, затверджену в січні, не було внесено ані питання української автокефалії, ані питання проголошення нових автокефалій взагалі. Собор не буде виходити за межі порядку денного. Це не означає, що хтось хоче чи не хоче розглядати це питання. Проблема в іншому – всередині Церкви нема єдиновипрацьованого механізму чи навіть переважної більшості думок щодо моделі автокефалії. Дискусія з цього приводу триває й буде тривати. Саме тому й ми як Церква і Верховна Рада зверталися й звертаємося до Вселенського Патріарха з проханням визнати доконаний факт, бо автокефалія відновлена й проголошена ще в 1990 році. Сьогодні, коли РПЦ спробувала зірвати Собор, Вселенське Православ’я побачило справжнє обличчя Московського Патріархату, його політичну мотивацію. У цих умовах переконувати Вселенського Патріарха в тому, що українська Церква має право на існування, вже не потрібно, це й так очевидно. Хоча питання української автокефалії поки що офіційно не буде обговорюватися на соборному рівні, проте вже сьогодні до нього привернута особлива увага. Іншого розв’язання цього питання, аніж через Томос від Вселенського Патріарха, нема. Те, що пропонує Московський Патріархат, – подальше розділення Церкви й взаємне протистояння. Не треба очікувати, що Собор прийме якесь рішення з української автокефалії, бо не до нього зверталася Верховна Рада. Але варто очікувати, що після Собору Вселенський Патріарх буде більш чутливим до українських церковних питань. Активність Патріарха Варфоломія дотепер була обмежена, оскільки скликання Собору було обумовлене згодою Московського Патріархату. Він не дав би згоди, якби Константинополь був сприятливим до вирішення української церковної проблеми. Тому попередні роки Вселенський Патріарх обмежував всі свої дії щодо України, хоча не залишався при тому байдужим. Тепер цього обмеження, думаю, не буде.
– А яким терміном варто послуговуватися – Помісна Церква чи Автокефальна?
– Взагалі ці поняття є синонімічними. Автокефалія – це термін, який застосовується для обумовлення адміністративної функції Церкви. Помісність пов’язана з її внутрішнім, духовним буттям; вона означає, що та чи інша Церква є в повноті вираженням апостольської Церкви на місцевому рівні. Кожна Помісна Церква – це її частина, місцеве вираженням цієї вселенськості, повноти всієї Церкви. Тому поняття помісності пов’язане з духовним аспектом, натомість автокефалія – з адміністративним. Автокефальну Церкву очолює Предстоятель – Патріарх, Архиєпископ чи Митрополит, який обирається самою Помісною Церквою й керує справами без втручання інших Помісних Церков. Ця модель схожа до державної незалежності.
– Владико, ми говорили з Вами вже частково про напрацювання Собору впродовж цих кількох днів. Розумію, що наразі важко говорити щось конкретне, проте які результати для вас вже сьогодні є очевидними?
– Думаю, що обговорювати прийняття тих чи інших документів можна вже після Собору. У чому сутність Собору? В історичній традиції Православної Церкви в давні часи в кожній місцевій Церкві регулярно відбувалися собори єпископів. У канонах приписано збиратись двічі на рік, навіть визначено час. Збиралися, щоб розсуджувати про церковні справи. У 34 апостольському правилі Православної Церкви вказано, що єпископи мають обрати першого серед них, без згоди якого не можуть приймати рішень, але й перший не повинен робити все самостійно, а дослухатись до колективного рішення. Це все ґрунтується на прикладі єдності волі та дії Осіб Святої Тройці. Порядок взаємного погодження й взаємної згоди в Церкві має бути відображенням цієї єдності в Святому Дусі, яку сповідуємо й знаємо з божественного Одкровення. Тому механізм соборності, який притаманний Церкві від початку, існує на рівні Помісних Церков. Якщо ж не проводять Соборів, це означає, що Церква перебуває в пригніченому стані. Наприклад, у радянський час РПЦ не мала таких Соборів; вони відбувалися тільки тоді, коли помирав Патріарх і була потреба обрати нового. Хоча на місцевому рівні помісні Церкви мають Собори, на загальному рівні не було випрацьованого механізму, як реалізовувати цю соборність. Головний підсумок роботи буде, якщо такий Собор стане не винятковою подією, а регулярним явищем. Наприклад, Патріарх Румунської Церкви Даниїл пропонував, аби на такі Собори збирались періодично – раз на 5-7 років і обговорювали поточні питання, що поставали перед цілою Православною Церквою. Я думаю, що це й буде головний результат Собору, – започаткування, попри спротив, сучасного механізму соборності на рівні всієї Церкви.
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
