Сказала одна пані, даючи картку «За здоров’я», у якій лежало дві гривні. Що ж, для мене це абсолютно не проблема, оскільки моє завдання як священника ― насамперед, молитись за людей, котрих Господь посилає в моє життя.
Словом, як ви вже, мабуть, зрозуміли поговоримо про гроші. При чому не просто про гроші, а гроші у Церкві. Ох, я вже починаю підсвідомо передивлятися всі репортажі та статті, зроблені нашими медіа на цю тему за, принаймні, останні 10 років. Стільки вже інформприводів було ― зазвичай негативних, що вже трохи страшно зачіпати таку тему. Проте, маємо визнати, що, усе ж, Церква як інституція працює, крім всього іншого також за допомогою грошей, а отже, Папа Римський, патріархи, єпископи, священники, монахи/монахині та миряни мають постійно думати про те, де взяти гроші та як ними ефективно керувати. На цьогорічному фестивалі «Вітер-На-Дії» була одна досить цікава дискусія, котра так і називалася «Церква та гроші». На цьому майданчику, власне, й обговорювали питання того, як має функціонувати Церква в сучасних ринкових умовах, та як при цьому не загубити свою ідентичність духовної структури.
Скажу навіть більше, ми як духовенство постійно намагаємось думати про те, як залучити ресурси у максимально, так би мовити «екологічний» спосіб. І тут не йдеться про екологію як збереження популяції якихось тваринок, чи запобігання глобальному потеплінню ― про це Церква також думає і піклується, але сьогодні не про це. Ідеться про правильну комунікацію та дуже прозорий моніторинг фінансових справ у Церкві.
Якщо ми говоримо про інноваційні методи роботи, то справедливим буде також згадати про розробку нових способів залучення ресурсів структурами Церкви. Окрім стандартних методів, таких як «таца» чи, так званий «збір з двору», котрі наразі залишаються чи не єдиним джерелом фінансування, можна шукати інших виходів, адже часто гроші «лежать під ногами».
Насправді, усе нове ― це добре забуте старе. Тому тут я б дуже ґрунтовно проаналізував досвід сторічної давнини. Ідеться про Митрополита Андрея Шептицького, котрий зробив просто революційний прорив у сфері фінансової грамотності та незалежності як у Церкві, так і в суспільстві. Цей досвід не вдалося повторити навіть у ХХІ-му столітті та навіть в умовах розвинутої ринкової економіки, існування безлічі новітніх методів досягнення фінансової успішності. Акцент у всій цій історії варто ставити саме на проривних ідеях Шептицького, які, навіть при перенесенні в сучасні умови, можуть дати просто вибуховий ― у доброму розуміння цього слова ― ефект. Його ідея створення кооперативу «Маслосоюз» чи заснування банку «Земельний банк гіпотечний» дали поштовх не просто до фінансового зростання населення тогочасної Галичини, але, як це не дивно, зміни мислення та самосприйняття українців. Хоча варто зауважити, що не гроші та фінансова грамотність змінили мислення українців того часу, а насамперед ― інвестування Митрополитом в освіту та культуру, як основні сфери розвитку та існування народу.
Освіта ― культура ― фінансова грамотність ― фінансова самостійність ― сприйняття себе як господарів своєї землі. Саме така послідовність є максимально ефективною за Митрополитом Андреєм Шептицьким.
І ви, можливо, здивуєтесь, але це спрацювало і дало плоди ще до початку Першої світової війни.
Послідовниками діяльності Митрополита сьогодні намагаємося бути ми ― керівництво, духовенство, миряни УГКЦ. Це виявилось трохи складніше, ніж ми собі уявляли, проте, думаю, ми рухаємось у правильному напрямку.
Розкажу вам декілька історій про те, як велика мета та бажання змінити людей дали поштовх до нових видів господарської діяльності у Церковних структурах. Тут буду описувати не якісь великі корпорації, а те, що ми у програмі «Лідерство і служіння» «Українській освітньої платформи» називаємо принципом «Україні потрібні багато Андреїв Шептицьких». Ця формула означає, що кожен на своєму місці й у своєму середовищі робить максимум для «переображення» своєї громада. Подібно до Шептицького люди намагаються оновити мислення від установки «ми не можемо нічого зробити», чи «має прийти «хтось і покращити моє життя», до установки «я відповідальний за своє життя і життя своєї громади», або ж «ми невелика спільнота, але ми впливаємо чи хочемо впивати на глобальний порядок денний».
Отже, поїхали!
Діло ― вареники
Чи можна на одному з найвідоміших українських продуктів побудувати підприємницьку справу? Звісно! Спитайте про досвід українських громад у США та Канаді, котрі, за деякими свідченнями, побудували Церкви на варениках. Проте ми не в заокеанських державах, де наші продукти ― екзотика. Ми в Україні, де варениками нікого не здивуєш, проте декому це таки вдалося. Уявіть, ми в місті Новий Розділ, Львівської області на парафії Різдва Пресвятої Богородиці, яка, до слова, розташована на вулиці Андрея Шептицького. Просимо о. Івана Рибка показати цех, де виготовляють вареники. Повірте, це дуже захопливе видовище ― на невеличкій кухні п’ятнадцятеро людей бігають один поза одним і місять тісто, варять начинку, розкатують тісто, ліплять вареники, складають їх. Така діяльність допомагає місцевому «Карітасу» здійснювати багато якісних проєктів: від роботи з дітьми, до забезпечення базовими речами ромів з місцевого табору, але найголовніше. – це робота з сім’ями в кризі, яких є близько 60!, і котрих забезпечують як базовими продуктовими наборами так і медикаментами та речима побуту. Тут ви також знайдете кавовий автомат, де можна зробити дві хороші справи одночасно: заправити свій організм запашною кавою та долучитися до благодійності, оскільки частина ваших коштів будуть спрямовані на добрі справи. Отже, на локальному рівні можна зробити якусь діяльність, котра допомагатиме потрохи розвивати та підтримувати різні ініціативи. Загалом у цьому кейсі бачу можливість цілком серйозно переходити на рівень підприємництва та масштабувати цю справу в кілька разів.
З миру по нитці ― голому сорочка
Як на мене, саме таким принципом керувались священник та активні миряни в селі Вільшаник (Самбірський район), коли засновували вже друге підприємство ― швейну майстерню. Отже, о. Олег Здреник та активні миряни вирішили, що у їхній громаді можуть працювати процеси, котрі поступово вестимуть парафію до самозарадності. Першою спробою була соціальна пекарня «Добродій», де парафіяни самі вивчали технології, рецептуру, процеси реалізації та зберігання хлібних виробів. У певний момент виявилось, що робота пекарні є нерентабельною. Цю справу поставили на паузу, однак цей прецедент не позбавив активістів бажання творити добрі проєкти. Виникла ідея створити швейну майстерню, котра б реально відповідала на певні виклики як у межах громади, так і поза нею. Зараз майстерня має досить багато замовлень (навіть я замовляв там продукцію). Також є домовленість на пошиття коплектуючих для ґаджетів для людей з інвалідністю, котрі виготовляються ательє «Інвафішки». Невдовзі чекаємо на ще один проєкт, але про це згодом.
Просто «Коржик»
Для того, щоб творити справді ціннісні проєкти, потрібно мати правильне бачення та справді щире бажання допомогти. Саме з таким підходом працює команда греко-католицької громади у Фастові на чолі з о. Віталієм Марцинюком. Вони вирішили на час кризи, викликаної пандемією коронавірусу, котра паралізувала багато підприємств, відкрити пекарню. Вона не просто продукуватиме випічку, але й стане місцем реалізації Микити ― хлопця з синдромом Дауна. Ця ініціатива також інноваційна, адже в процесі реалізації команда залучила понад 72 тисячі гривень за допомогою краудфандингової платформи «Спільнокошт». Ця команда не боялась робити щось нове. Вони:
– запустили комунікаційну стратегію;
– вчилися правильно описувати свою ідею;
– спробували себе в кінематографі;
– робили ярмарки;
– три місяці працювали над тим, щоб залучити ресурси
Адже найважливіше для них ― дати можливість Микиті працювати та соціалізуватися.
Таких кейсів насправді більше ніж ви можете подумати (думаю, близько сотні), і хоча це ще не масовий процес, а швидше вийняток з правил, все ж такий рух показує, що Церква активно працює у напрямку створення альтернативних методів залучення ресурсів не просто так, але для того, щоб активно розвивати соціальне служіння, роботу з молоддю, культурний та освітній блоки. Тож я вже в очікуванні того, що церковні структури будуть щораз активніше розробляти процеси якісного інноваційного залучення ресурсів. Більше не чекатимуть грантів від іноземних благодійників, а створюватимуть екосистему, через яку Церква стане самозарадною. Свій до свого по своє.
Підготував: О. Павло Швед
Повязані записи
