“Вулиця Патріарха Димитрія (Яреми) у Львові мала б стати ознакуванням шляху України до духовної свободи”, – Василь Кметь

“Саме такою особистістю, що в сьогоденні та історичній пам’яті львів’ян втілює гідність традиційної спадщини та духовний виклик посттоталітарній дійсності є ПАТРІАРХ ДИМИТРІЙ (ЯРЕМА) (1915-2000). Багаторічний настоятель церкви святих апостолів Петра і Павла у Львові, о. Володимир Ярема, а згодом – ініціатор відновлення автокефалії Української Православної Церкви та її єдності з Вселенським Патріархатом, став провісником Томосу, який Україна отримала 2019 р.

У біографії українського православного ієрарха поєдналися різні епохи національної духовної культури – вихованець конструктивіста Павла Ковжуна і товариш модерніста Карла Звіринського і сам був чудовим іконописцем, вихованець Михайла Осінчука у Львівській мистецько-промисловій школі, захоплений доробком Іларіона Свєнціцького та Михайла Драгана сформувався як відомий дослідник історії сакрального мистецтва, досвід юнацьких семінарський студій, з благословення митрополита Андрея Шептицького, теорії музики та диригування настоятель та архиєрей втілював в організації церковного хору та відродженні традицій галицького дяківства. Уродженець Надсяння (с. Глідне Березівського повіту), назавжди виселений разом з родиною із рідних теренів, був послідовним сповідником Соборної України у всьому багатоманітті її народних традицій і пам’яток. Вдумливий богослов та глибокий проповідник протопресвітер Володимир Ярема став одним із найперших поборників реабілітації національних церков в СРСР та ініціатором виходу українських православних громад із юрисдикції московського патріархату. Досвід та авторитет священика, котрий служив у львівських Андріївській (1958-1960), П’ятницькій (1960-1965), Преображенській (1965-1969), а з 1969 р. – у Петропавлівській церквах, стали основою для гуртування духовенства єпархії довкола ідеї канонічної автокефалії. 19 серпня 1989 р. о. Володимир Ярема проголосив вихід Петропавлівської парафії м. Львова з РПЦ та увійшов до складу Української Автокефальної Православної Церкви у США, яку очолював митрополит Мстислав (Скрипник) – видатний ієрарх, проти якого в СРСР велася активна пропаганда, племінник Головного Отамана військ, Голови Директорії УНР Симона Петлюри. Саме прот. В. Ярема був ініціатором скликання Помісного собору 5-6 червня 1990 р., який ухвалив статут УАПЦ і обрав першого Патріарха Мстислава. Після смерті Першоієрарха священик прийняв історичне, відповідальне і несподіване особисте рішення – після чернечого постригу на прохання духовенства очолити церкву у патріаршому чині.

Незважаючи на складнощі міжцерковних та церковно-державних взаємин, гостру критику та конфлікти всередині церковної громади, Патріарх Димитрій послідовно відстоював ідею помісного статусу Української Православної Церкви виключно в єдності з Вселенським Патріархом. Навіть у своєму Заповіті ієрарх наголосив на доцільності тимчасового визнання юрисдикції закордонних православних ієрархів, що перебували в юрисдикції Константинопольського Патріарха, замість обрання наступника. Своє служіння він вважав початком тривалої праці над відновленням єдності й утвердженням канонічного статусу Церкви святого рівноапостольного князя Володимира.

Саме ця праця й увінчалася здобутком – рішеннями об’єднавчого собору, рівноправними учасниками якого перед Вселенським Патріархом Варфоломеєм постали ієрархи УАПЦ, УПЦ Київського Патріархату та частини московського. Визнання помісного статусу Православної Церкви України та надання Патріаршого Томосу стало важливим кроком не лише у духовному становленні християнської України, але й зміцненні її національної безпеки. Не випадково на етапі підготовки Томосу російська імперська пропаганда устами московських попів погрожувала кровопролиттям і загостренням конфлікту, не випадково московський патріарх пішов у розкол і остаточно розірвав зв’язок з християнською духовністю, а в ідеології “нового порядку”, який проголошують русскомірні пропагандисти з’явилися додаткові людиноненависницькі заперечення права українців на своє духовне життя. Натомість для українців – православних та греко-католиків, ПЦУ стала простором духовного діалогу, єднання в служінні своєму народові і неухильної деколонізації.

Тому вулиця Патріарха Димитрія мала б стати ознакуванням шляху України до духовної свободи та вірності християнським і національним цінностям”.