Тільки лінивий не дав характеристики тому, що днями сталося в Парижі. Насправді ж, сам теракт проти газети «Charlie Hebdo» – це лиш симптом, не більше. Симптом і лакмусовий папірець водночас. Симптом, бо вказує на хворобу європейських суспільств. А лакмусовий папірець, тому що реакція на цей теракт доволі чітко вказує на певні проблеми всередині суспільств не тільки європейських.
Однак у цій ситуації, яка складається, найнебезпечнішим є дискурс, в якому дають оцінки цій події. Цей дискурс накидають як з ліва, так і з права: якщо ти проти «Charlie Hebdo» – ти автоматично проти свободи слова, проти європейських цінностей. Такий дискурс ставить під питання саму суть юдейсько-християнської цивілізації: повагу до людини, до її гідності. Адже насправді «Charlie Hebdo» не менш екстремістське угруповання від тих, хто став їхніми вбивцями. І в одних, і в других їхні ідеологічні переконання возведені в ранг релігії і доведені до логічного абсурду.
Журналісти «Charlie Hebdo» – не безневинні ягнята, жертви жахливого мусульманського екстремізму. Це такі ж екстремісти, як і їхні вбивці. Їхні «карикатури» – це приниження гідності тих, хто вірить. Їхні «карикатури» на Таїнства християнської віри – це верх паскудства й цинізму. Такого собі не дозволяли навіть войовничі безбожники більшовицьких часів. Слід зауважити, що в політкоректних США такі «карикатури» відразу ж потрапили б під заборону.
І тут виникає низка запитань до французького суспільства, яке не просто це толерувало і дозволяло, але й підтримувало. Оскільки «Charlie Hebdo» виходить тиражом 400 тис. примірників, то стає очевидним величезний попит на це видання. Підтримка подібної суспільно безвідповідальної поведінки вказує на серйозну проблему – втрату французьким суспільством відчуття суспільної відповідальності. Адже не потрібно бути супер-аналітиком, щоб усвідомлювати собі суспільні наслідки публікацій «Charlie Hebdo» на релігійну тематику. І ця безвідповідальність вразила не тільки французький загал, але і владу.
Якщо ще християн і юдеїв ображати можна – вони в каральні походи не підуть, то чому маючи таку серйозну кількість населення ісламського віросповідання, знаючи їхню реакцію на подібні публікації, французька влада все ж дозволяла їх? На що вона сподівалася? Хіба те, що сталося, не є прямим наслідком суспільної безвідповідальності французької влади, яка покликана в першу чергу забезпечувати безпеку суспільства?
Тому накидання дискурсу в якому «Charlie Hebdo» є невинною жертвою, мучениками за свободу слова, а мусульмани – погані терористи, є, радше, спробою ліберальних кіл перекинути вину з однієї хворої голови на другу, таку ж хвору – спростити, спримітизувати складну суспільну ситуацію, звести її на окремий екстрений випадок, скинути з себе усяку відповідальність за безвідповідальну політику.
Якщо ж спробувати на всю цю ситуацію поглянути більш-менш об’єктивно, то виходить доволі невтішна картина. Маємо ліберальних екстремістів, які у своїй ідеології показують небезпечні ознаки тоталітаризму: неповага до свободи сумління («карикатури» «Charlie Hebdo» на релігійну тематику є саме такими, плюс оправдальні вироки активісткам FEMEN), накидання силою державного репресивного апарату власних переконань суспільству (закони про привілеї ЛГБТ-організацій, накинуті суспільству попри масові протести), війна проти символів національної культури (заборона різдвяних шопок). Маємо безвідповідальну ліберальну владу: дратування суспільства дурнуватими заборонами, ламання суспільства через коліно прийняттям законів, які значна частина суспільства не сприймає, безвідповідальна політика стосовно мусульманського населення, підтримка поведінки соціально небезпечних мігрантів, яка підриває не тільки суспільний лад, але й економіку та сприяє зросту екстремістських настроїв серед мусульман Франції.
З іншого боку, маємо ісламський тероризм фашистського зразка: прагнення силою накинути суспільству власні норми поведінки, не визнання права на свободу совісті, не сприйняття демократичних інституцій суспільства, прагнення створити тоталітарне теократичне суспільство.
Отож, дискурс мав би бути багато складніший від того, який нам накидається. Але такий, складніший дискурс не вигідний політикам ні з права, ні з ліва. Бо він вимагає відповіді на складні питання: де завершується свобода слова? Що таке свобода в суспільстві взагалі? Що робити з мігрантами? Як бути з мусульманами в Європі? Наскільки далеко має заходити секуляризм? Що таке свобода совісті? Як подолати протиріччя у суспільстві? Як вберегти власну ідентичність? І багато інших питань.
Випадок «Charlie Hebdo» – це симптом глибокої кризи європейських суспільств, загнаних у неї ліберальними експериментами, які не враховують, ані людську природу як таку, ані закони розвитку та функціонування людського суспільства.
Європа зараз стоїть перед низкою моральних проблем, викликаних саме моральними проблемами європейської політики і життя європейських суспільств. Від здатності європейських суспільств сформулювати ці питання і дати на них відповідь залежить і майбутнє Європейського континенту.
Випадок «Charlie Hebdo», крім цього, поставив перед українським суспільством низку найперше моральних проблем і викликів, від відповіді на які залежить майбутнє українського суспільства. В першу чергу йдеться про реакцію українського суспільства на цю подію. Українське суспільство дало себе втягнути в дискурс: мученики за свободу з «Charlie Hebdo» і погані ісламські терористи, плюс теорії змови – теракт в Парижі справа рук Москви. Стосовно останнього, можливо, так воно і є, але це мало що змінює у ситуації.
Дуже нечисленними виявилися голоси, які пробують вказати суспільству на те, що накинутий дискурс – мученики vs. злочинці – це тяжка помилка. Що моральний і суспільний бік справи набагато складніший, що випадок неоднозначний. Та й ті голоси переважно звучать в середовищі католицького клиру.
Окрім тих самих моральних та соціальних питань, які випадок «Charlie Hebdo» поставив перед Європою, Україна мусить собі відповісти на низку інших питань. Чому Європа здійняла такий галас за дванадцятьма загиблими ліберальними екстремістами, а галасу довкола Малайзійського боїнгу, збитого московитськими терористами, не чути, не чути ні галасу довкола жертв Донбасу? Чи варто нам провадити міграційну політику таку ж, як в ЄС? Чому суспільство вважає, що можна радіти взаємознищенню терористів на Донбасі, а радіти взаємознищенню між ліберальними екстремістами та ісламськими в Франції аморально? Чому, зрештою, український президент взяв участь у марші солідарності з «Charlie Hebdo» в Парижі? Хіба це не аморально? Чи може політика бути моральною взагалі?
Питань, звичайно, багато. І всі вони потребують відповіді. Нормальної, виваженої, опертої не на емоціях, а на здоровому глузді. Та чи здатні ми, наше суспільство, дати відповідь на них? І що ще важливіше, чи здатні ми – українське суспільство – потім дотримуватись норм, нами ж встановлених?
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Повязані записи
