Каліфорнійський греко-католик Пилип Ґілберт вже кілька років живе у Львові. Його часто можна побачити у складі крилосного хору “KLIROS”. За короткий час Пилип вивчив українську, а у травні одружився із українкою Христиною, яка також є хористкою у хорі “KLIROS”. Нововисвячений диякон зізнається, що майбутньої дружини не шукав, а просто поклався на Божу волю, адже були думки і про монаше життя. Цікаво, що Пилип не перейшов у греко-католицизм, а був охрещений в УГКЦ. Його батьки, свого часу, свідомо прийняли рішення приєднатися до Греко-Католицької Церкви. Відтак храм при монастирі Преображення Господнього УГКЦ у США став духовною пристанню, де зі своїми 5-тьма дітьми вони знаходили мир і поринали у світ молитви. Ексклюзивно у ефірі “Радіо Воскресіння” журналісту Тарасові Бабенчуку, диякон Пилип Ґілберт розповів про шлях до УГКЦ в Каліфорнії, навчання на священника у Львові, любов до літургійної традиції та спілкування з монахами. А також повідав про те, як, співаючи у хорі, знайти добру дружину.
-Почнемо з того, що Ви належите до Чиказької єпархії, так, але проживаєте зараз у Львові? Ви нещодавно стали дияконом, якщо не помиляюся?
– Я рукополагався 10 жовтня тут у Львові у львівській семінарії. Владика Венедикт приїхав щоб висвятити на диякона мене, а диякона Андрія Олійника на священника.
-Ви не маєте українського коріння, але є українським греко-католицьким дияконом? Як так сталося, що Ви зацікавилися Українською Греко-Католицькою Церквою? Чи це був Ваш вибір? Чи вибір ваших батьків? Ви народились у Сполучних Штатах Америки, Так?
– Так. Коли я народився, моя родина жила неподалік українського католицького монастиря Преображення у Каліфорнії. То я з народження ходив туди до церкви.Тому я виріс у такому церковному середовищі — там монахи, наше Богослужіння — тому я не просто вважав себе греко-католиком, а з дитинства, з самого хрещення був греко-католик. Той монастир, як я сказав, належить Чиказькій Єпархії, то я з самого дитинства в цій єпархії.
-Але так як Ви були охрещені в УГКЦ, то, значить, Ваші батьки, в якийсь момент, стали вірянами УГКЦ?
-Мої батьки були римо-католиками, але не з дитинства. Моя мама була римо-католичкою, але не дуже ходила до храму в дитинстві. Батьки мого батька не ходили до церкви, і вони були номінальні протестанти. Мої батьки в молодому віці прийняли рішення почати ходити до церкви регулярно. Тато через приклад менторів власною волею став католиком. Моя мама запозичила віру у своєї бабусі, дуже побожної жінки, яка була португалкою. Тому вона почала регулярно бувати у храмі. Згодом вона вступила в монастир, та мій тато вступив в семінарію, і вони одночасно були там. Вони знались тоді, коли були в школі разом. Коли тато вийшов, чи закінчив семінарію, мама вийшла з монастиря і вони одружилися. Народилися мої старші сестра і брати, вони виросли в римо-католицькій Церкві. Це було у 80-ті роки у Каліфорнії і у римо-католицькій Церкві тоді панував певний хаос після Другого Ватиканського Собору. В Каліфорнії особливо не було стабільно церковного середовища. Мої батьки хотіли спокійне і стабільне церковне середовище, де можна мати добре церковне життя, богослуження, молитись. Шукали щось інше . Через зацікавленість мого тата, бо він любить бачити всього нового бачити і отримати нові досвіди, вони час від часу ходили до Греко-Католицької Церкви, до різних східих Католицьких Церков. Мої старші брати і сестри не хотіли їхати п’ять хвилин до Римо-Католицької Меси, а хотіли їхати півтори чи дві години до монастиря або греко-католицької парафії на довгу Службу. Тому, через бажання моїх братів і сестри батьки офіційно перейшли до цієї Церкви і стали греко-католиками. Мій старший брат хрестився, миропомазався як немовля у греко-католицькій Церкві. З того моменту, ми прийняли повністю східну традицію як свою.
-Як Вам вдалося так гарно вивчити українську? У тому монастирі, де ви бували, напевно, більшість говорить англійською?
-Там всі англомовні, і у мої парафії теж. Після мого народження ми 4-5 років ходили до того монастиря, потім ми засновували парафію, місію і ми ходили туди. Там всі були англомовні, жодного українця не було, лише наш священник мав коріння зі Східної Європи, і він зі Закрпаття має коріння, бо його бабуся була звітам
-Ще раз нагадайте, яке то місто, який цей штат, місцевість в Америці? Це у Каліфорнії?
-Моє місто – маленьке містечко називається Юкая, не далеко від села Редвуд-Велі (Redwood Valley), там де преображенський чоловічий монастир. Це Каліфорнія.
Скільки у вас братів і сестер?
-Я наймолодший з 5-ти.
-У якийсь момент ви відчули покликання до того, щоб вчитися у семінарії? Як то було?
-Наш священник на парафії дуже ревно служить, зі страхом Божим. Я з молодого віку хотів прислуговувати, навіть одного разу я просив, і він сказав мені: “ні, ти занадто молодий”. То я мав чекати, я не пам’ятаю чи то було кілька місяців чи рік. Коли мені було 6-7 я почав прислуговувати і біля нього, отця Давида, було видно як він служить, як ставиться до святих речей, до Таїнств, до Богослужіння, було чути у нашому храмі Бога, було відчутно, що це не просто будинок, а Царство Боже. І коли я прислуговував, коли був у Святилищі, там я навчився любити Престіл, любити святе. Коли я закінчував школу і готувався їхати у коледж, тобто університет, я чув якесь глибоке бажання служити при Престолі, але я не дуже тоді розумів, що це означає. Бажання було, але може я просто знав, що це ще не час це реалізувати, бо мав ще в університеті вчитися. Перша думка про покликання було коли я був у скаутах. В скаутах є такий релігійний бедж, і кожна конфесфя має свій варіант –є і греко-католицький бедж, і римо-католицький бедж. Ми мали при парафії скаутів, і щоб отримати бедж треба написати якісь речі, досліджувати. Одне таке завдання було читати історію покликання трьох священиків, і написати коротку рецензію, і щось говорити з директором беджу. Я помітив, що в кожній історії тих священиків, що я читав, їхний священик сказав їм щось в дитинстві про поликання до священства. Я думав собі, «ну, цікаво.» Одного разу після Літургії, наш священик спитав мене: “Пилипе, ти будеш священником?, “Чи ти колись думав про священство?”. Я відповів, «ні» Мені було тоді десь 10-12 років. Але я пам’ятав ті історії, що я читав, і може це як в тих їсторіях покликань, що я читав. Через багато років я зрозумів, що це була думка, як насіння, що він там засіяв, і воно проросло”.
-Світ навколо нас спонукає, що ми хочемо отримати все і одразу. У християнстві є добрий вислів: “хтось один сіє, а інший жне”. Скільки років пройшло до того моменту, як проросло, коли ви відчули бажання іти до семінарії, може то було після університету?
-Мені було десь 10-12 років тоді, коли був у скаутах. Я їхав у коледж, коли мені було 17. На третьому курсі коледжі я зрозумів, що точно хочу іти до семінарії.
-Які ж були наступні кроки? До вчитись, чи йти в семінарію.
-Я закінчив коледж, отримав бакалавр богослов’я (Коли вступив я хотів на історію, але не я мав дуже добрі оцінки на першому курсі історії, тому я перейшов набогослов’я, бо я мав добрі оцінки, і мені більше сподобалось) Я закінчив богослов’я, і зразу вступив у семінарію. Коли був на останньому курсі, то я написав тодішньому Владиці Річарду про покликання і семінарію. Ми зустрілись, він прийняв мене, і скерував мене в семінарію.
-Тоді, це був Владика Річард Семінак, який був перед Владикою Венедиктом єпархом чиказьким, так? І Ви пішли до семінарії якої?
– Святого Йософата у Вашингтоні.
-Потрібно також сказати, поклавши руку на серце і нічого не маючи що приховувати, що, нажаль, зараз в Сполучених Штатах, нема так багато покликань, зокрема в українському середовищі до священства, тому багато звідси їде також священиків туди, владики шукають, запрошують. так І Владика Борис так робить, і Владика Венедикт вже давніше так робить, бо потрібно людям служити і нема покликань. І тоді, коли ви вступали до семінарії була така криза покликань, чи було, все-таки, більше кандидатів? Ви були одни з небагатьох, чи з багатьох?
-Я був один із шістьох. Четверо було з Філадельфійської єпархії, а двоє з Чиказької.
-Шіст семінаристів у семінарії, але Ви фактично вчилися в університеті, а тільки жили окремо в семінарії, правильно?
-Так, при університеті ми мали семінарію, де ми молилися, спали, їли, мали спільне життя, але ходили на лекції в університет, довкола якого є десь 30 семінарій та монаших спільнот, і вони всі вчаться разом в університеті. Цікаво було бути у класі, де 30 семінаристів і лише ми двоє зі східних католицьких Церков, і всі інши – римо-католики.
-Такий досвідь в семінарії – скільки він тривав?
-Я був там 2.5 роки у Вашингтоні, потім брав час на парафії, тобто, пасторальний семестр, коли я жив на парафії на проборстві. Потім Владика Венедикт послав мене до України отримати новий досвід тут.
-У якому році Ви приїхали до України? І як ви сприйняли пропозицію владики їхати до України? Бо довелося кардинально міняти все.
-Я приїхав у 2018 році. Але це не був мій перший раз в Україні.Я приїхав в Україну на шість тижнів у 2016 році. Я закінчив перший рік семінарії, приїхав вчити українську мову в УКУ, на Школу Української Мови на шість тижнів. То було мій перший раз вчити мову, і я тоді вже на п’ятий тиждень хотів додому, бо то було мені дуже тяжко. Я не міг спілкуватись, так важко думати про кожне слово, відмінки і все таке. Це було дуже тяжко психологічно, я втомився і хотів додому. На другий рік, 2017-й рік, я теж приїхав вчитись, і вже було вже легше: я міг спокійно в маршруці їхати і знайти те, що треба мені було. Коли Владика запропонував мені їхати на рік часу отримати новий досвід, в Україну, я зрозумів, що це буде тяжко, але я прийняв це як виклик. Тому я погодився, приїхав. Це було в 2018-му році.
-Ви мали досвід такого короткотермінового перебування в Україні і тут вже на довший час. І мали Ви досвід семінарії в Америці, де вас було шість семінаристів, але в університеті більше, і тут досвід український. Як би Ви порівняли? Що Вас найбільше вразило, запам’яталось? Такими спогадами згадуйте.
-Те, що мені найбільше сподобалося у львівській семінарії, це літургійне життя. Бути тут у церкві, де 200 хлопців співають голосно. Тепер храм має ті росписи, це просто, як кажуть «небо на землі». У нашій маленькій каплиці у Вашингтоні, де троє співають, один прислуговує, це було зовсім інше. Коли є більше семінаристів і бульше ресурсів, можна більше пропонувати. Тут східне богослов’я, підхід, добре богослуження, літургійна практика. Таких речей бракувало.
-Як з мовою вийшло? Тут в семінарії у Львові все йде українською мовою.
-У Вашингтоні ми співали Літургію українською три рази на тиждень. до кінця першого року я міг співати [Літургію] українською, але нічого не розуміти.
-Значить, Ви приїхали до Львова в семінарію, Ви мали якісь навчання чи тільке Літургійне життя, чи як то виглядало?
-Я сказав Владиці Венедикту, «на перший рік я не зможу мати предмети і вчитись [богослов’я] бо я мови не знаю.» А Владика сказав: «Ти будеш вчитися щоб мати ‘мотивацію’ вивчити мову». Тому я брав предмети, сидів на лекції, слухав, писав кожне слово, що розумів – тобто, не багато – старався розуміти, що відбувається. Це було досить тяжко, не розуміти, що відбувається коло себе. Коли я заселився на початку року, то думаю розумів 40%-50% нормальної розмови. На лекції, якщо це складний якийсь предмет, то може я розумів 10-20%. Коли щось простіше, Літургійне, то я розумів може 70%. До кінця року я набагато більше розумів. Помогло.
-Я так розумію, вам сподобалося в Україні і ви вирішили тут закінчити навчання?
-Так, я перейшов в Католицькому університеті я завершив магістр. Я планував їхати в Америку і закінчити там те, що я почав, але ми перевели сюди, і я закінчив тут. Після того першого року я продовжував один семестр, і написав магістерку, і закінчив.
-То у сумі скільки років ви вчилися у семінарії?
-У Львові півтори роки.
-Знаю, що окрім семінарійного життя Ви мали також добрі стосунки, і маєте до нині, з Отцями Студитами і Вас часто можна побачити при храмі Михаїла?
-Так. На перше літо що я був, тобто у 2018-му році, я мав запрошення на пішу прошу до Унева. Я нікого не знав, але один мій друг американець був тут, мав запрошення і запросив мене, тому ми разом ходили. Я тоді познайомився з хором «Клірос». Я був в Уневі, і Унів мені дуже подобається, сподобався тодіюЯ знав студитів, з нами у семінарії у Вашингтоні був один студит, отець Рафаїл, то мій перший рік він показував нам Унів, вів екскурсію. Я знав про Унів, але нічого особливого не було, крім того, що це гарне місце, і гарне богослуження. Але з Кліросом – Клірос має стосунки зі студитами, часто там співають там з ними. Я долучився до хору з благословення Владики і ми часто там бували у студитів.
-Також це напевно перегукнулося з тим, що Ви виростали на початку і ходили до парафії при монастирі греко-католицькому в Америці? Тепер тут також східний монастир. Бо якщо ми говоримо Америку, це є східний монастир, такий подібний як студити. Тобто вони там ходять в такому одязі східному, з бородами, в схуфіях, з клобуками, так? Це також важливо, бо, знаєте, хтось може подумати, що це більш подібно, можливо, на редемтористів чи василян, але це більш східний монастир. І студити тут, також, відповідно, по-східному, і це Вам, я розумію, підійшло.
– Так, в Уневі я чуюсь себе вдома.
-Я би хотів перейти до такої цікавої частини. Ви згадали про хор “KLIROS”, чи не з хору Клірос Ви познайомились зі своєю майбутною дружиною?
-Так.
-О, зразу. Відкриваємо ще одну таємницю, Пилип у нас одружений, до речі, по-моєму, не так давно одружений, так?
-Я одружився у травні цього року.
-Люкс. Розкажіть як так вийшло, Ви спеціально шукали, чи Ви планували бути одруженим? Чи якось також Бог послав просто, і Ви зустрілися із своєю дружиною?
-Я не шукав.. Коли я приїхав сюди, я мав різні думки– я думав про монаше життя, думав про одруження. Я мав стосунки, коли був у Штатах. Я приїхав сюди, щоб робити Божу волю, щось побачити, що може бути, і які плани Він має на моє життя. Я не шукав. Але Бог дав і ми знайшлися.
-Файно. Дружина як називається? Скажіть, будьласка.
-Христина.
-Вона тут українка, звідси з Львова, та, в хорі співає. До речі, Ви тепер маєте нагоду трохи якось співати трохи разом в хорі?
-Тепер я служу, тому рідше.
-Я бачив фотографії з весілля, бачив, звичайно, тут дуже дуже цікаво, вражаючи. Гарно хор співав, звичайно ж, Клірос. На якийсь момент Ви одружились, і вирішили наразі, ви залишаєте в Україні?
–Так, поки я ще вчуся і я служу тут, ми у Львові.
–Де навчаєтесь?
–Я вирішив продовжувати своє навчання в УКУ на ліценціат богослов’я по літургіці.
–Скажіть, будь ласка, зараз Ви диякон. Де Ви дияконуєте?
-У соборі святого Юра у Львові.
–О, супер, клас. Це поважно. І скажіть, Ви до того багато прислуговували як піддиякон також, їздив з нашими єпископами у Львові і поза Львів. Як воно зараз дияконувати? Як змінилось це служіння біля престолу, яке Ви згадували, в якомусь вже іншому постасі зараз?
–Дияконське служіння трохи складніше ніж піддияконське. Диякони мають більший простір, скажімо, ніж піддиякони мають. Я дуже цінив піддияконське служіння, і піддияконський стань, можна сказати. Я це підияконство прийняв дуже серйозно. Я вважаю, що благословення Церкви на якесь служіння є поважне, і треба це цінити. Тому я написав свою магістерку на цю тему. Але дияконське, це ще ступінь вище. Диякон має набагато більше робити, трохи сладніше служіння. Мені подобається бути дияконом. Я думаю, найкраще, те що мені найбільше подобається, це читання Євангелія як диякон. Промовляти ті слова Христа народу, що зібрався в Церкві. Це мені дуже особливий момент.
–Пилипе, я зараз хочу може таке мудре питання хочу запитати, але воно важливе, на справді. Ми дуже часто сприймаємо як даність те, що відбувається в церкві, ну літургію. Багато з нас, можливо з наших глядачів також, напевно, рідко бувають на вечірній, рідко мають нагоди бути на інших літургійних богослужіннях, часах, утрені. Я б хотів, щоб Ви розповіли, чим Вам особливе оце літургійне життя. Що там можна знайти? Якщо хтось скаже, «слухайте, Ви зараз пропонуєте мені піти в глибше якесь літургійне життя. Чогось глибшого осягнути. Поцікавитись, хоча б.» Чому люди мають це робити? Чому ми християни маємо в все заходити, в цю глибину?
–Не можна мати стосунки з людино, з якою ти не спілкуєшся. Бути в храмі, це бути в Божому домі. Храм це є особливим місцем, присвячення для цього перебування з Богом. І те, що відбувається там — це присмак того, що буде в Царстві Небесному. Ми можемо читати у Святому Писмі, на приклад, у Апоколіпсі—Одкровення—що ангели співають «Свят, свят, свят», вони кадять, там є свічки. Це божественне богослуження, що відбувається завжди, постійно, безконенчно, без часу. Те, що ми робимо тут, це просто присмак. Ми беремо участь. Ми тут перебуваємо у часі, тобто, час минає у цьому світі, але ми підключаємся до того, що відбувається поза часом, щоб бути з Богом у тому. І якщо ми не можемо спокійно бути в храмі, якщо ми не можемо перебувати і молитись з Богом тут, тоді що ми будемо робити в Царстві Небесному?
–Хороше питання, так. Що сказати? Дякую. Дякую за таке свідчення і за таке нагадування нам всім. Добре, і на саме завершення кілька слів, які у Вас плани? Ви плануєте вертатись до Чиказької Єпархії служити там в Америці, чи як?
-На стільки можна робити плани, так. Владика мене чекає, і є потреба в нашій єпархії.
-Файно. Дякую, Пилипе, за цю розмову. Я думаю, тут і було багато цікавого і важливого. Дуже багато таких моментів, особливо про Царство Небесне, знаєете, в кількох моментів. Це важне. І видно також, що цей досвід є, і Ви переживаєте самі, і це не слова просто для розмови, і ви відчуваєте. Це приємно. І я, дорогі наші глядачі, також і Вам бажаю відчути такий передсмак Царства небесного, тим більше триває піст різдвяний, скоро буде Різдво, буде добра нагода зустріти Ісуса як дитину народжену, і думати над тим нашим життям літургійним в тому числі, як воно виглядає, як воно триває, і чому воно важливо для нас. Тішуся, що мав можливість спілкуватися. Слава Ісусу Христу!
Записано зі збереженням авторської мови співрозмовника
Фото із фб-сторінки Пилипа Ґілберта
Повязані записи
