Журналісту, який пише про проблематику релігійного життя у місті, доводиться бувати у різних наших громадах, відвідувати богослужіння у різноконфесійних храмах, вивчати літургійні обряди і занурюватись у духовне життя парафіяльних громад. У цьому суть і навіть виклик професії. Дехто з моїх близьких каже, що такі відвідини «розмагнічують» власний духовний простір і дещо дестабілізують власне бачення Церкви і віри, бо ти ніби всюди і ніде, однак ми з колегами із сайту вирішили, що відвідування наших конфесійних громад і релігійних деномінацій просто важливе, як і спільна молитва з ними, оскільки це допоможе нам ще більше заглибитись у тематику, а також створити унікальний простір духовної єдності у нашому місці. Мені часто доводилось бувати і у Свято-Покровському кафедральному соборі, який, без сумніву, є однією із центральних «артерій» православної громади у Галичині. І ось перед однією із вечірніх богослужінь до мене підійшла жінка і попросила показати їй, де знайти о.Павла. Я сказала їй, що не знаю, мабуть, у захристії, однак із журналістською цікавістю запитала навіщо. Тоді ж жінка відповіла: «А ви хіба не знаєте, що отець зцілює молитвою? До нього вишиковуються черги і важко втрапити. Ось ми з чоловіком боремось з безпліддям і бачимо, наскільки молитви отця є помічними». Після цього жінка перехрестилась і попрямувала до захристії. А мене зацікавив цей факт, оскільки впродовж вечірніх отець Павло мені виглядав завжди добрим і милим стареньким священиком (інколи схожого на святого Миколая Чудотворця), який вмів і повчити, і дати мудру пораду, і щось сказати таке, що для нас, молодих, викликає усміх, але аж зовсім не священиком-цілителем. Хоча, як виявилось пізніше, у середовищі моїх друзів та колег чимало людей зверталося до отця Павла за молитвою і підтримкою у різних проблемних ситуаціях, для багатьох з них він був духовним наставником і багатолітнім сповідником. Я була здивована, наскільки одна зустріч може змінити штрихи до портрета окремої людини. На жаль, вчора, 31 березня 2020 року, на 73-ому році життя, після боротьби з недугою, багаторічний ключар та клірик Свято-Покровського кафедрального собору ПЦУ, митрофорний протоієрей Павло Кочкодан відійшов у Вічність. Про це повідомив Митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ Димитрій. Редакція сайту «Духовна велич Львова» висловлює співчуття родині священика та на його пошану пропонує читачам портрет-некролог про цього надзвичайного священика, який майже півстоліття свого життя присвятив духовному служінню Львову та православній громаді міста. Висловлюємо окрему вдячність Андрію Толстому, який поділився своєю унікальною розмовою з отцем Павлом під час святкування його 40-річчя священичого служіння. Повну версію розмови можна прочитати тут.
У тому, щоб стати священиком, не було ніяких сумнівів
Отець Павло народився у селі Великі Дідушичі Стрийського району Львівської області у 1948 році. Як згадував священик він не мав жодних сумнівів у виборі свого покликання, оскільки поруч був прекрасний духівник – о.Михайло Майорчак, який представляв «стару генерацію». Отець Михайло часто бував у родині отця Павла, оскільки жив по сусідству. Також отець Павло згадував про свого наставника таке: «Отець Михайло дуже гарно співав. Коли він виконав пасхальний екзапостиларій «Плотію уснув» у соборі св. Стефана у Відні, то присутні не змогли стриматися і зааплодували йому. Він жив з нами по сусідству, часто бував у нас вдома. У літній час ходив на луг, де ми пасли худобу, і там він, можна сказати, катехизував нас. Це був високий, гарний священик, мав під два метри росту. І діти, які не знали молитов, коли бачили, що він йде, втікали в луг. А хто знав молитви, той за добру відповідь отримував цукерки». Після остаточного вибору свого шляху отець Павло вступив до духовної семінарії у Ленінграді (сьогодні – Санкт-Петербург), яка на той час була центром виховання священнослужителів у Радянському Союзі. Тривалий час отець був іподияконом Митрополита Никодима Ротова. Хоча у семінарії викладачі та семінаристи гадали, що отець Павло обере монашу дорогу, проте він вирішує одружитися. Син отця Павла – отець Андрій Кочкодан – є кліриком Свято-Покровського кафедрального собору, дочка Єлизавета разом із сім’єю проживає у Мінську, Білорусії.
Опера, читання книг і ходіння пішки
Часто можна було зустріти отця Павла на вулицях до собору. Як виявилось, він любив ходити пішки. Міг пройти 10-20 км щоденно. До того ж не любив користуватися мобільним зв’язком та Інтернетом. Сам називав себе «старомодним батюшкою». Ще одними захопленнями священика були опера та книги. Отець Павло знав репертуар Львівської опери. «Я знаю досконало увесь репертуар Львівської Опери. Вже міг би бути, навіть, їхнім музичним критиком, тому що слухаю оперу у виконанні різних артистів. У мене є своє постійне місце в театрі. Ось зовсім недавно була прем’єра опери Моцарта «Чарівна флейта». Оперою я «заразився» під час навчання в семінарії в Ленінграді. Викладач Михайло Філаретович Русаков водив нас в Маріїнський оперний театр. Опера збагачує людину всесторонньо. Тут ви бачите і солоспів, і хоровий спів, чуєте симфонічний оркестр, тут декорація. У звичайному драмтеатрі тільки гра акторів, а в опері ти в полоні мистецтва у всіх його проявах. Слухаючи великі опери, які тривають більше трьох годин, такі, як «Аїда», «Набукко»… я виходжу з театру не втомлюючись. Повертаєшся додому, а музика все ще лине в тобі», – казав отець Павло. У ньому линула не лише музика, але й літературна стихія, любов до творчого письма. Зараз пригадую, що у своїх проповідях отець наводив приклади з творів класиків чи то російської, української літератури, чи то якісь думки Святих Отців Церкви. Виявилось, що в отця чимала бібліотека – близько 3,5 тисячі книг: майже всі томи творчості Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського.
Бути священиком всупереч викликам часу
На священичому відтинку служіння отця Павла було чимало викликів: прагнення до автокефалії у православному середовищі, непрості 90-і у Львові. Тепер, відновлюючи у пам’яті меседжі з проповідей, пригадую, як отець Павло за кілька років до отримання Томосу казав, наскільки важливо, аби православні громади в Україні були єдиними, і що це обов’язково відбудеться. Він за це вболівав, хоча на той момент такий поворот подій видавався зовсім нездійсненним. У 90-их отець Павло чітко обрав для себе служіння саме православній громаді. «Я ніколи не мав на думці залишити священиче служіння», – наголошував отець Павло. І тепер замислюєшся над тим, наскільки важливо долати виклики часу і залишатися вірним своїй позиції, громаді, переконанням. Бути священиком, журналістом, політиком, вчителем, лікарем всупереч викликам часу… Бути Людиною…
Не зважаючи на сумний інформаційний привід тексту, мені не хотілося б завершувати його на печальній ноті, адже смерть для християнина – не причина для журби. Тому завершу віршем улюбленого польського поета отця Яна Твардовського:
Спішімо любити!
Люди так швидко відходять,
У них лишаться окуляри і черевиків пара,
Бо все неважливе повзе, наче равлик,
А важливе – швидке, і стається зненацька.
Потім – тиша звичайна, тобто зовсім нестерпна.
Так і мов чистота, що з’явилась із болю,
Коли думаєш про когось – а його вже немає…
Не будь певним, що встигнеш!
Бо певність – непевна,
Робить нас нечулими, як і всяке щастя,
Любимо надто мало, і завжди – запізно.
Спішімо любити! Люди так швидко відходять…
І ті, що не відходять, повернуться назавжди,
Бо з любов’ю насправді ніколи не знаєш:
Чи перша остання, чи остання – перша.
Дякуємо отцю Павлу за його молитву, служіння, проповіді! Дякуємо його родині за прекрасного духовного наставника! Вічна пам’ять!
Юліана Лавриш,
у тексті використана пряма мова отця Павла з інтерв’ю Андрія Толстого
Світлини – з архіву прес-служби Львівсько-Сокальської єпархії ПЦУ
Повязані записи
