Зараз є чимало розмов щодо рухів, які популяризуються у світі, зокрема нещодавно у вузьких релігійних колах дискутували щодо сучасного напряму «Child Free», коли молоді пари вирішують обмежитись від дітей з прагненням жити виключно для себе. На мій погляд, такі позиції можна за вагою дещо прирівняти до гомосексуальних бачень, адже і у першому, і у другому випадку відбувається припинення продовження людства. Також дедалі все більш популярною є абортивна свідомість, білдборди із пропозиціями штучного запліднення. Таке враження, що світ все більше надає перевагу «культурі смерті», аніж «культурі життя». Саме про ці поняття писав у другій половині 90-их вже сьогодні святий Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Євангелія життя» («Evangelium Vitae»).
Якось мені довелося побувати в одній доволі престижній обласній лікарні. Мою увагу привернув кольоровий глянцевий плакат, що висів у коридорі. На ньому було виведено великими буквами: «КОНТРАЦЕПЦІЯ». Нижче — запропоновано зображення інструментаріїв «захисту» від вагітності. Насправді вже давно відомо, і це не новинка для медицини, що більшість із них — абортивні. Проте суспільна позиція й досі сприймає таке рішення як велике цивілізаційне благо. Діалог між Церквою та суспільством щодо цих питань завжди був активним. Коли у високорозвинених державах світу почалася легалізація абортів: у Великобританії — 1967 р., США — 1973 р., у Франції — 1974 р.; 1974 року Папа Павло VI проголошує «Декларацію про скоєння аборту» — «Questio de Abortu». У документі представлено історичну тяглість у ставленні Церкви до жінок, які звершили дітовбивство. Наприклад, за часів Ельвірського собору (305 р.) зазначено, що коли, завагітнівши від перелюбу, жінка позбудеться плоду, то до кінця життя не зможе приймати Причастя. Анкірський собор (314 р.) пом’якшив покарання через відбуття десятирічної покути. Впродовж першого Синоду в Майнці 847 року накладено покуту на жінок, які позбуваються плоду. Крім того, свої позиції так само висловила православна церква. Коли йдеться про творення нового життя, ми повинні звертати свою увагу не лише на жінку, а й на подружжя в його цілості. Тому в документах Церкви часто можна натрапити на словосполучення: «відповідальне батьківство», яке означає не тільки опіку та виховання дітей після народження, а й пошанування та відповідальність від моменту зачаття. Такі думки Церкви часто викликають незадоволення в суспільстві — виникає чимало контраргументів. Маємо щодо цього український приклад: у березні 2012 року Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав (Шевчук) та Голова єпископської Конференції РКЦ в Україні, архієпископ і митрополит Львівський Мечислав Мокшицький виступили з листами-зверненнями до Верховної Ради України щодо законодавчої заборони переривання вагітності. Ця дискусія в українських медіа спонукала до роздумів над моральним станом у нашому суспільстві. Коли доводилось читати коментарі представників влади, ще й на додачу фахових лікарів, що легалізація абортів дає змогу фіксувати ці страшні цифри і попереджувати «тіньовий ринок», тому від цього не варто відмовлятися, зразу ж виникало стусівське питання: «А хто відповідатиме за дистрофію душ?».
Із розвитком сучасної науки з’явилось чимало «спокусливих» технологій, серед яких і штучне запліднення. У роздумах про проблему штучного запліднення також виникає дискусія між Церквою та суспільством, починаючи з питання: «хто такий людський ембріон? Жива людина? Чи звичайний згусток, придатний для досліджень?». 1987 року нині Святий Папа Іван Павло ІІ доручив опублікувати Інструкцію «Donum Vitae» («Дар життя»), яка містить у своєму тексті розуміння викликів сучасної науки. Інструкція представляє однозначну позицію Церкви: ембріон є окремою людською особою, адже вже від моменту запліднення розпочинається біг життя кожної людини, оскільки два живі організми (гамети) утворюють новий живий організм — зиготу — людський організм. Виходячи із цих тверджень, штучне запліднення — апріорі неприпустиме. По-перше, це зміна основного сенсу людського життя, перетворення його на товар і у вигляді «створеного» зачаття, і у замороженні людських ембріонів (не таємниця, що для виконання штучного запліднення створюється не один ембріон, а кілька, потім обираючи лише один, який найкраще приживається до лона матері, а решту — за допомогою температури піддають кріоконсервуванню). По-друге, порушення цілісності подружжя. Важливо взяти до уваги два типи запліднення: гомологічне і гетерологічне. Штучне гетерологічне запліднення відбувається через отримання злиття двох гамет, де принаймні один із донорів не є представником подружжя. Тому запліднення заміжньої жінки спермою донора, який не є її чоловіком, а також і запліднення спермою чоловіка яйцеклітини жінки, яка не є його дружиною, на думку Церкви, є морально неприпустимим, оскільки «донор» матиме кілька, якщо не кільканадцять дітей, якими навіть не цікавитиметься…
Також невиправданим є й сурогатне материнство, яке, передусім, порушує право дитини бути зачатою у лоні своєї матері, бути приведеною на світ через взаємну любов своїх батьків, а жінку перетворює всього лише на вмістилище, такий собі інкубатор. Окрім гетерологічного запліднення, Церква застановляється над проблемою гомологічного запліднення. Бо, по-перше, втрачається сенс акту подружньої любові і взаємного дарування одне одному, по-друге, гомологічне ЗУП і ПЕ (запліднення у пробірці та перенесення ембріонів. — Авт.) відбувається за допомогою третьої сторони, чия компетентність і технічна дія обумовлюють успіх процедури. Проте Церква допускає штучне гомологічне запліднення лише у тому випадку, коли «технічні засоби не є підміною подружнього акту, служать для полегшення і допомоги, щоб акт досягнув своєї природної мети». Тут йдеться не лише про католицьку, а про православну Церкви. Проте знову-таки суспільство неоднозначно ставиться до таких порад.
Сьогодні в Україні чимало неплідних пар, для яких дитина стає засобом метою — об’єктом прагнення. Часто можна почути думки заміжніх жінок — «якщо не народжу, чоловік мене покине». На жаль, люди викривлюють власне бачення життя у шлюбі, адже, як тоді присяга, що «не покину тебе аж до смерті»? Сучасна безплідна пара не повинна бути таврованою так само, як у старозавітному суспільстві. Хоча згадаймо ці безплідні пари з Біблії, які після стількох років безнадії народили і виховали святих дітей!
Отож для мене – як для майбутньої дружини і матері – однозначно важливо популяризувати у світі «культуру життя». Вивчаючи для себе особисто теми абортів, штучного запліднення, природного планування сім’ї, зрозуміла, що підтримка Життя у всіх його проявах, саме тут, у сучасному секуляризованому світі, – це основна наша місія, бо так багато спокус і віянь, які відволікають нашу увагу від сокровенного. Звичайно, я можу зрозуміти пари, які підтримують «Child Free». Безумовно, кожен із нас має вибір. Але мені, як жінці, видається, що не має більшої ніжності, ніж долоньки новонародженого маляти; більшої радості, ніж його усмішка уві сні; більшого щастя, ніж переживати свою епоху ще раз, – разом з малюком терпіти появу перших зубів, упадки від перших кроків, сумувати через першу двійку у школі. Тоді подружжя відчуває себе асистентом Бога, бо поруч твориться велике Диво! 🙂
Юліана Лавриш
Повязані записи
