Питання, підняте в цій статті, актуальне для України, хоча автор написав його, виходячи зі стану справ у релігійному житті Польщі. Мова йде про віровідступництво, відкрите і публічне, а також тихе і неформальне.
Хіба ми не стикаємось із ситуацією, коли люди, які формально належать до якоїсь із християнських конфесій (в т.ч. відвідують храм), у своєму повсякденному і публічному житті ведуть боротьбу не лише з віровченням Церкви, але й традиційними цінностями, які поділяють ледь не всі релігії світу? Або ж виявляють абсолютну байдужість, коли владу Христа в суспільстві нівелюють чи взагалі висміюють.
Подана стаття не є відповіддю на всі болючі запитання сьогодення і, мабуть, не торкається кореня проблеми (ідеології модернізму), але вона допоможе читачу проаналізувати себе, світ навколо себе та прокинутись бодай на кілька хвилин від летаргічного (а, можливо, і літургічного) сну та оцінити: «Я ще в Тілі Христовому чи вже поза Ним, а, можливо, я розпинаю Його?».
О. Анджей Драгула: Відступництво – це самоампутація Тіла Христа. Які причини виходу з Церкви?
У своєму виступі богослов діагностував причини відтоку віруючих із Церкви, а насамкінець вказав причини, чому вони хотіли б і могли би повернутися до неї. О. Анджей Драгула був одним із доповідачів та учасників Архієпархіального душпастирського форуму, який відбувся 28 жовтня у Ґнєзно (Польща).
Він говорив про мовчазне та публічне відступництво, яке проголошують особливо знаменитості (так звані «селебріті»), а також про розрив зв’язків із Церквою без формального зречення, тобто відмову від практики та не ототожнення з інституцією.
«Я називаю це рішення самоампутацією з Тіла Христового. Люди, які вчиняють акт апостазії (віровідступництва), сприймають це передусім на офіційному рівні», – зазначив богослов, ставлячи питання про контекст і джерела цього процесу.
За даними Інституту статистики Католицької Церкви, у 2006-2009 роках (тільки тоді були зібрані дані про формальні акти виходу з Католицької Церкви) акт апостазії вчинили 1057 осіб. У 2010 році їх було 459. У 2011 році пілотні дослідження показали, що апостазію в основному вчиняють молоді жителі великих міст, вказуючи причиною свого відступництва не брак віри, а негативне сприйняття інституту Церкви.
«Цей процес відбувається передусім на інституційному рівні, а не на рівні драматичного, внутрішнього бунту проти Бога», – проаналізував о. Драгула. Він додав, що його особистий досвід, який збігається з результатами наявних досліджень, вказує на три головні причини виходу з Церкви: перша – це протест проти зловживань у Церкві, особливо проти педофілії духовенства та проти того, як реагували окремі єпископи на цю проблему, точніше, як не реагували на неї. Друга причина – політичного характеру: ставлення до Церкви відображає поляризацію польського суспільства та суперечку щодо форми демократії. Третя причина – це послаблення зв’язку з вірою та Церквою внаслідок процесів секуляризації, зокрема зменшення соціокультурних мотивацій та відмови від віри як непотрібної в житті.
«При формальному відступництві домінують перші дві мотивації», – пояснив доповідач. – Третя стосується процесу відтоку вірних, який можна назвати фактичною апостазією, хоча й неформальною. Як виявилося, важливим каталізатором цього процесу стала пандемія. Пандемія нам не допомогла, і я вважаю, що ми як Церква не змогли з нею впоратися», – сказав священник.
Також читайте: Професор з Риму: ««Не знаю, чи західна людина пішла б на смерть за батьківщину»
Пандемія як фільтр релігійності
Дослідження, проведені наприкінці пандемії, підтвердили прогнозовану раніше негативну тенденцію. Нещодавно у 2020 році частка практикуючих, які практикують із внутрішньої потреби принаймні раз на тиждень, становила в середньому 46 відсотків. Через два роки він впав до 37 відсотків. Водночас відсоток людей, які заявили, що ходять до церкви рідше, ніж на Різдво та Великдень, збільшився з 11 до 15 відсотків. Зріс і відсоток людей, які ніколи не ходять. Як читаємо в коментарі до дослідження: пандемія коронавірусу, безсумнівно, залишила відбиток на релігійності поляків.
«Я вважаю, що це дуже важливо, – сказав о. Драгула. – Пандемія стала певним фільтром, який спрацював в обох напрямках – посилив відхід (від Церкви. ред.), але й зміцнив позицію тих, хто залишився.
«Пандемія, – продовжив о. Драгула була для нас передусім медичним та епідеміологічним досвідом, і лише пізніше, якщо взагалі це було, розглядатися деким в надприродних категоріях. Бачення пандемії як Божої кари було відкинуто, але, на мою думку, як духовенство ми не запропонували повного богословського бачення пандемії: що таке пандемія з богословської точки зору. Якщо це не покарання за гріхи, то що тоді?» – зазначив богослов.
Культурний католицизм і стратегія перевірки
Богослов також вказав на зміни в культурі та звичаях . У суспільстві, заснованому на традиційних структурах, бути католиком (в окремих регіонах України бути «православним», ред.) легше і простіше, ніж не бути ним. «Колись було недоречно визнавати себе невіруючим, сьогодні стає недоречним визнавати віру», – підсумував він, зазначивши, що ми маємо справу з присмерком епохи культурних католиків.
«Існує також проблема, що культурні католики, які звертаються до Церкви, часто хочуть лише Таїнств, а не навернення. У їхньому розумінні Церква є передусім інституцією, яка обслуговує потреби католицького суспільства, релігійною станцією («технічного») обслуговування, а не спільнотою віри, звідси й нерозуміння формаційних вимог. Культурні католики дивляться на таїнства та сакраменталії більше з точки зору соціальних ритуалів, аніж досвіду таємниці Христа», – наголосив о. Драгула.
Також читайте: Новий рекорд: 520 тис. німецьких католиків залишили церкву минулого року
Апатеїсти – релігійно байдужі (індиферентні)
Повертаючись до проблеми релігійної байдужості, о. Анджей Драгула вказав на збільшення кількості людей, які мають до релігії – як це називає о. Томаш Галік – апатичне ставлення, не лише до відповідей, а й до питань релігійного чи духовного характеру. Апатеїст, за його словами, не переймається вірою і не витрачає часу на полеміку. Віра його просто не стосується. Це явище, за його словами, найшвидше поширюється серед молоді .
«Релігійна байдужість є найбільшим викликом для Церкви сьогодні», – сказав о. Драгула, повторюючи о. Галіка, що християнська віра більше не зустрічає войовничого атеїзму чи жорстоких переслідувань, які змогли пробудити та мобілізувати віруючих. Сьогодні християнська віра стикається з чимось набагато небезпечнішим – байдужістю.
Повернутися, але до чого/кого?
Зрештою, торкаючись повернення до церковної спільноти, він наголосив, що є лише одна причина і спосіб – віра як особисті стосунки з Христом. «Незалежно від того, чи причиною відходу є бунт проти інституту Церкви, втрата природного релігійного почуття чи зникнення соціальних факторів, що визначають членство в Церкві, спільним знаменником усіх цих позицій є брак віри в розумінні особистого ставлення до Христа, який нас спасає. Без цього нікуди не підеш. Коли цієї основи немає, всі інші чинники перестають працювати».
«Церква, — нагадав він, — є для того, щоб дати віру, завдяки якій ми отримуємо вічне життя. І ні за що більше. Церква не є спільнотою морально порядних і спільнотою побожних, це не суспільна структура, а спільнота спасенних. Чи розпізнали цю спільноту ті, хто пішов? Чи ті, хто повернеться (церковні репатріанти, ред.) розпізнають таку спільноту?», — запитує він.
«Ви можете повернутися до Церкви, – сказав він наприкінці, – за однієї умови: якщо ви побачите дім, де живуть люди, які пережили спасіння – благочестиві й нечестиві, порядні й непристойні, але свідомі того, чому вони залишаються в цій Церкві».
P.S. Здається, автор не до кінця розкрив тему: не вповні поставив діагноз та виписав швидше духовні БАДи, ніж серйозні ліки, оскільки хвороба має серйозні симптоми, а отже і вагомі причини, мабуть, ще й трохи запущені. Бо ж однією із причин, через яку люди перестають ходити в храми, є переконання в тому, що їхніх «особистих» стосунків з Богом достатньо, і вони не потребують посередників, ще й у вигляді недосконалих, а подекуди і лицемірних людей. Простіше кажучи, Церква їм не потрібна.
Ще більше у своєму виборі такі люди переконуються, коли чують все гучніші заяви, які лунають від окремих представників Церкви, про всесвітнє братство людей та рівність всіх релігій — а де зникає унікальність віри, зникає і сама віра, потрібен лише час. Коли ворогом Церкви оголошується «клерикалізм» і «традиціоналізм», то годі чекати поваги до священників і Церковного Передання — тепер же вік, коли «всі президенти», «всі однаково важливі», і може здатися, що правий був Ленін: і «доярка зможе керувати державою». А на практиці це лише густа хмара слів, за якою криються деструктивні руйнівні процеси, від яких у першу чергу страждають «найменші». Вічними залишаються слова Христа: «За плодами їхніми пізнаєте їх».
Тож віруючий сьогодні інколи почуває себе в церкві як «чужий серед своїх», і водночас у світі, як «свій серед чужих». «Для чого це все, якщо всі дороги ведуть в Рай?» Коли ж він хоче відкоригувати свій життєвий компас, то чує про те, що неважливо, куди вказує його стрілка, якщо це сприятиме загальному миру, збереженню екології, діалогу зі всіма, і прийняттю нерозкаяних грішників як норму в Тілі Христовому — іншими словами, напрямку нема — правильно все, головне будь «свій серед своїх» – поміж нігілістів, дихай на повні груди повітрям секуляризму та релятивізму (поцікавтесь цими термінами, дещо для себе відкриєте). У такому випадку стосунки з Христом будуть марними, це буде лише самонавіювання, мовою старців Східної Церкви, «прєлєстю» та «мисленним ідолом».
Однак висновок о. Драгули по своїй суті правильний, Церква повинна бути тим, ким вона є (якщо ще не забула), і тоді «блудний син» схаменеться і скаже «Встану і повернуся в дім Батька свого». А якщо хтось із них так і не зробить цього, то відповідальність буде на ньому, а не на пастирях, які душу клали за вівці свої, а не пасли самих себе, називаючи «Святим Духом» «дух цього світу».
Правий о.Драгула і в тому, що ніхто і ніщо не замінить людині її власного духовного пошуку та її власних стосунків з Богом, бо й на Страшному Суді Христовому людина відповідатиме в першу чергу за себе (“я ставив (ла) кожного разу лайки як бачив (ла) фото отця в соцмережі”, не допоможе). Щодо пастирів, згідно Послання апостола Петра і Послання до Євреїв, вони ще й нестимуть відповідальність за паству. Тому, якщо маєте час, перечитайте цю статтю ще раз – від питання, піднятого в ній, не втекти.
Також читайте: Акіта – продовження Фатіми
О. Ігор Гнюс: «В старі добрі часи Папа оголосив би Хрестовий похід»
Митрополит Ігор: «Рівнятись треба на Ісуса Христа, і тоді побачиш, що є в тім братерстві»
Повязані записи
