Римсько-католицька церква на наших землях має давню історію. Однак упродовж десятиліть безбожницька радянська влада майже знищила монаше життя латинських спільнот в Україні. Як відбулось відродження чернечих орденів та згромаджень в часи нашої незалежності? Чи правильно вважати Римсько-католицьку Церкву в Україні польською? Які виклики стоять сьогодні перед християнами в Україні та чи зможе Церква подолати внутрішні кризові явища? Про це сайту «Духовна велич Львова» розповів єпископ-помічник Львівської Архідієцезії РКЦ Едвард (Кава).
«Монаші ордени повернулись на свої місця»
Ваше Преосвященство, скільки монахів станом на сьогодні у Римсько-католицької церкви в Україні?
Взагалі в Україні є близько однієї тисячі монахів та монахинь – близько 450 братів та священників та 550 сестер. Наша Львівська Архідієцезія має під своєю опікою чотири області: Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Чернівецьку. На цій території ми маємо досить гарну гамму харизм монашого життя. Багато Чинів мали тут колись свої монастирі, тож після розпаду Радянського Союзу вони знову повернулись на свої місця, але також маємо багато нових.
А чи було куди повертатись?
По-різному. Я, наприклад, належу до Ордену Францисканців Конвентуальних – на території Західної України ми колись мали 24 монастирі. Зараз на всій території України цей орден відновив п’ять монастирів – два в історичних францисканських місцях, це Львів та Більшівці поблизу Галича, де колись також були францисканці. У Львові храм францисканцям на вулиці Личаківській повернувся, але монастир, який поруч, надалі є музичною школою. У Більшівцях держава повернула нам і храм, і монастир, але храм був повністю зруйнований, а від монастиря залишилась лише четверта частина.
Тому, коли монахи повернулись, на них чекала велика праця не тільки з людьми, але й із відбудовою. А це вимагало великих матеріальних затрат, тому що всі наші будинки, які були забрані радянською владою, були або знищені, або так використовувались, що треба було все замінювати, починаючи від даху, вікон та підлоги.
На сайті Львівської Архідієцезії є список орденів та згромаджень, які діють на її території. Це 23 жіночих спільноти і 14 чоловічих. Цей перелік відповідає дійсності?
Так, там написано, де в яких містах ці осередки є – можна поїхати і перевірити. На цей час в них перебуває 133 сестри і 68 монахів.
Як відбулась адаптація орденів та згромаджень, які повернулись в Україну?
Кожен орден має свою специфіку, свою харизму, однак, коли ми приходимо до конкретної країни, то враховуємо її особливості – культуру, мову та менталітет. Той самий орден служить в Польщі, Африці та Латинській Америці, має той самий Статут, але діє по-іншому, тому що інкультурувався в середовище. Дуже важливою є мова, і тут у всіх наших орденах чітко пильнується, щоби переходити на українську мову, входити в культуру, в якій ми служимо, тобто не нав’язувати щось своє, але навпаки – переймати те, що є, і ще більше його розвивати. Таким чином ми продовжували історію тих орденів, які тут були з давніх часів.
Дуже цікаво, що з радянських часів всі ордени в Україні були знищені, або змушені звідси виїхати, але деякі особи богопосвяченого життя залишилися в підпіллі. Це були навіть поодинокі особи. Наприклад, Орден Францисканців – Братів менших конвентуальних залишився в Україні в особі одного отця Рафала Кєрніцкого, який був настоятелем Львівської катедри, а потім став єпископом на чотири роки перед смертю. Тож, хоча навіть в одній особі, але Орден залишався завжди на території України.
«90% римо-католиків в Україні – україномовні»
Ви торкнулись питання мови та інкультурації. Ще 30 років тому Римсько-католицька церква вважалася в Україні виключно польською. Станом на тепер багато що змінилося, служаться Меси українською, відбулася певна інкультурація, але попри це в багатьох людей в Україні РКЦ досі асоціюється з Польщею, а її парафії та монастирі – з польськими осередками. Чи так буде завжди?
Процес триває. Ще 30 років тому у нас в дієцезії можна було порахувати місцевих священників на пальцях двох рук. А потреби були дуже великі – відкривались храми, тому природно, що єпископи просили допомоги в Польщі, бо там завдяки святому Івану Павлу ІІ було дуже багато покликань. Більшість з них після приїзду в Україну вчили українську мову, деякі не вчили, бо працювали в польському середовищі.
Процес тривав. Якщо на початку 2000-х років українською мовою у Львові служилося тільки у храмі Святого Антонія, то зараз всі наші храми у Львові служать Меси українською. А є такі храми, де богослужіння проводяться лише українською, наприклад, на Левандівці. Одного разу парафіяни хотіли, щоб настоятель провів похорон польською, але він був змушений відмовити, бо просто не знає цієї мови, тому відслужив українською.
Ментальність священників змінюється. У нас зараз є 138 єпархіальних священників, з них 95 – це українці, 43 – поляки. Українці можуть мати польське чи якесь інше етнічне коріння, але це громадяни України, які закінчили тут школу, можливо, потім навчалися за кордоном, але вони є українцями. Багато чого змінюється. Тому цей ярлик, що ми – «Польська церква», частково є наслідком враження з минулого, але також нам його трохи свідомо приклеюють. Я не можу погодитись, що наші монастирі чи парафії є польськими осередками. В деяких місцях так, але їх можна порахувати на пальцях однієї руки.
Ось я вчора був у Коломиї, все звершується українською мовою. Є такі парафії, наприклад, на Буковині, в селі Стара Гута, там всі парафіяни – поляки, які мають свій діалект. Таке різноманіття культур та діалектів є багатством українського народу. В більшості випадків наша церква повністю адаптована до людей. Ми не хочемо бути українською церквою, бо ми є Католицька церква – Церква Вселенська, тобто Церква, яка приймає всіх. В Україні ми себе асоціюємо з народом і країною стовідсотково, але ми не є національною церквою. Тому ми не є ані українська, ані польська церква, ми є церква Католицька, Вселенська, яка в собі включає мільярди людей різних культур та мов на всіх континентах світу.
Що відчувають римо-католики стосовно Львова та України?
Якщо подивитись на історію нашого міста (Львова, – ДВЛ), на його храми, то бачимо, що Римсько-католицька церква не є тут нова. Також, якщо подивимось на Київ, то перший католицький єпископ був призначений там 650 років тому. Чи, якщо подивитись на Одесу, на східні території, там також можна побачити католицьке коріння попри те, що дуже багато було знищено в радянський період.
Процес адаптації триває і це видно по всьому – по мові, по Літургії, по людях – більшість наших вірян розмовляють у побуті українською. Звичайно, для когось є рідною польська, румунська, угорська, словацька чи російська мова. Але 90% римо-католиків в Україні – україномовні. Я народився на Львівщині, з батьками я спілкуюсь польською, але я навчався в україномовній школі, у мене український паспорт. Тому сюди не приїхав, я тут народився та виріс, хоча букву «л» не дуже вимовляю. Але це моя Батьківщина, я звідси не поїду ні за яких обставин, я тут народився і тут хочу помирати. І таких, як я – мільйони.
Разом з тим інкультурація продовжується, і навіть більше: бачу, як через цю війну в наших парафіях ще більше промується свідомість національних цінностей, хто ми є, де наша держава, які її кордони, яка наша культура – проводяться спеціальні лекції, мультимедійні програми для дітей. І це роблять не лише народжені тут священики, але й поляки. Для прикладу, я був на похоронах на Буковині і перед Літургією ми розподіляли, що хто що співає, читає. Я попросив дещо заспівати священника, який хоча вже 25 років в Україні, але сам є поляк. А він питає мене, якою мовою. Я кажу: «Може, ти як поляк, то заспівай польською». А він мені відповідає: «Знаєш, мені українською легше, я вже польською давно того не співав».
«Кількість новопокликаних у 10 разів зменшилася»
Чи є в Україні покликання до монашого життя?
На початку 1990-х років був певний бум покликань до монастирів – і чоловічих, і жіночих. На той час переважно осередки формування для новопокликаних з України були за кордоном. Наприклад, був такий час, що францисканці мали в Кальварії Зебжидовській біля Кракова в семінарії більшість студентів з України. Наприклад, якщо в семінарії було близько 100 чоловік, то 50-60 хлопців були з України. Я коли туди приїжджав, то всі там спілкувалися українською. Тепер цей Орден Братів менших Францисканців має в Україні близько 17 монастирів.
Це інші францисканці, не ті, що на Личаківській?
Так, інакші. Існує три гілки францисканців. Перша – Орден Братів Менших, це ті, що служили колись у храмі святого Андрія, там, де тепер отці Василіяни, їх ще називають Бернардини. Друга – це Брати Менші, які були колись на вулиці, що мала назву Короленка (тепер вул. Тараса Бобанича, – ДВЛ), тепер там є Адвентисти. Мало хто знає, що в тій будівлі два роки навчався святий Максиміліан Кольбе. Ще один храм у них був на Личаківській.
Третя гілка – капуцини, які мають дім у Львові і намагаються створити парафію з наміром побудувати храм і монастир. Вони колись були на Замарстинівській, де тепер отці Редемптористи. Там колись працював Слуга Божий отець Серафим Кашуба. Його тіло було перевезено з Янівського цвинтаря до Вінниці і його культ досить добре розвивається. Це три Францисканські ордени, і Львів – це єдине місто в Україні, де вони всі присутні.
Що сталось після буму покликань?
Покликань ставало менше. Тепер маємо брак цих покликань. Я розмовляю з настоятелями орденів, і якщо протягом року зголошується один-два кандидати, то це добре. Раніше це було близько 5-10, тому можемо казати, що кількість новопокликаних у 10 разів зменшилася. Змінюються цінності, на жаль люди переймають зі Заходу не лише хороше, але й погане, дуже багато недоброго роблять медіа.
«Ми побачили, що треба захищати права наших вірян»
Може здатися, що Церква програє у війні зі світом.
Динаміка духовного життя не йде завжди по лінії зростання. Ми пережили високий рівень розвитку, а тепер через різні причини – наприклад, пандемію – Церква частково розслабилась. Через карантинні обмеження не стало нормального доступу до вірних: до хворих не можна йти, бо можеш заразитися або заразити, з дітьми – лекції онлайн, і це довело до того, що Церква певною мірою програла світові. Я не ігнорую коронавірус, але сам процес боротьби з ним був штучно перебільшений. У трамваї могло їхати 20 чоловік, а в храм пускають лише 10. Ми спочатку прийняли накинуте згори, але потім побачили, що воно навіть логічно не співпадає.
До речі, Римсько-католицька церква в Україні чи не єдина з-поміж релігійних структур піднімала голос щодо необґрунтованості обмежень допуску людей в храми під час карантинних обмежень. Звучало логічне запитання: «Чому вірус найбільш агресивний у храмах?»
Це якраз я був автором цього допису. Ми також чітко висловились щодо вакцинації – це не є нашим завданням, для цього існують медичні заклади. Мені пропонували навіть записати відеоролик, в якому б я заохочував людей до вакцинації. Я сказав, що не можу цього зробити, бо сам у цьому не є переконаний – переконайте мене, що ця вакцина має таку дію. І, як бачимо з перспективи часу, що нема стовідсоткового доказу, що ця вакцина дійсно рятує. Я знаю багато випадків, де ця вакцина людині зашкодила. Може, комусь життя вона врятувала, але я не медик, щоб її пропагувати. Ми побачили, що треба захищати права наших вірян. Якщо подивимось на історію, то в часи великих пандемій люди навпаки більше збирались разом для молитви, щоб випросити захист Божий від цієї хвороби.
Це відобразилось і на покликаннях?
Це також принесло свої наслідки на полі покликань. Молода людина стоїть на порозі вибору, дивиться на реальність і бачить, що Церква слабка, що Церква піддається світові, що замість того, аби вносити світло, вона відступає. Також деколи чую: «Навіщо йти в монахи чи в священники, якщо можна бути звичайним мирянином і робити багато добра».
«Час війни є хорошою нагодою перезавантажитись»
Ми торкнулись впливу на Церкву та покликання зовні. А як щодо внутрішнього життя в чернечих спільнотах?
Покликання з’являються в монаших спільнотах, які намагаються жити радикальним життям. І навпаки: коли спільноти намагаються адаптуватися до світу, жити, як світ, організовувати різні центри дозвілля, то, хоча воно гарно виглядає, через цю активність ми інколи входимо не в духівництво, а в менеджерство. І хоча завдяки цій активності ми маємо багато людей, але не маємо покликань, не маємо тих, хто міг би це продовжити. Час іде, і якщо це діло Боже, то воно має бути продовжене.
Я помітив, що в орденів, чоловічих та жіночих, які повертаються до свого коріння, тобто починають звертати більше уваги на радикальність свого життя, з’являються покликання.
Спостерігаючи за життям монаших орденів, я все більше схиляюсь до думки, що час війни є хорошою нагодою перезавантажитись і поставити інші цінності. Навіть наші душпастирські практики тепер мають бути інші – маємо дітей, які втратили батьків на війні, жінок, які втратили або не знають, що з їхніми чоловіками, мам, які поховали своїх синів, зранених фізично і духовно людей, які повертаються з війни. Всі вони потребують опіки. Ми мали 2 лютого зустріч для монашества і говорили, що приходить нове завдання для Церкви в Україні. Тобто, якщо ми зараз не увійдемо на цю дорогу, то не відповімо на Божий заклик. Ми маємо спеціалістів, психологів, людей відповідної кваліфікації, які не тільки сидять в теплих офісах – треба йти до лікарні, де лежить хлопець, який втратив кінцівки чи очі, і він не знає, як далі жити.
Чим відрізняються покликання 1990-х від охочих вступити до монашого життя в теперішній час?
На початку 90-х покликані переважно приходили відразу після школи – я був таким, я мав 17 років і зголосився до Ордену. Зараз частіше люди приходять не відразу після школи, а з певним життєвим досвідом, світською освітою.
На початках покликані були здебільшого тими, хто вийшов з християнських родин. Радянська влада забороняла вільно сповідувати релігію, тож цінності й традиції передавались у сім’ї, такі кандидати приходили з досвідом домашньої церкви. Тепер часто приходять люди з розбитих родин, маємо випадки, коли приходить людина з невіруючої родини. Ці покликання зараз мають зовсім інший вимір, аніж у 90-х роках. Тоді було багато покликань, але вони були на запалі, який подекуди швидко зникав. Мені здається, що люди, які тепер приходять, дуже глибоко розпізнають своє покликання, і коли на цю дорогу входять, то вже вірно нею слідують. Раніше з 10 покликань могло залишитись п’ять або три, а тепер з трьох залишається двоє.
«Ти не маєш телефону, але маєш працю і молитву»
Чи залишають монастир монахи з обітами?
Такі явища бувають – людина залишає священство або чернече життя, наприклад, після 10-ти років служіння. Але це стається не часто. Такі люди хочуть спробувати себе в іншому житті, якось реалізувати себе в інший спосіб. Загалом це поодинокі випадки, але буває, що така хвиля виходів може піднятись в певному ордені.
Чи не було б цим людям простіше перейти в іншу монашу спільноту? Чи так не можна?
Можна, але це не так просто. Людина звикає до певного ритму, до певного способу. І часом людині легше повернутися до світського життя, ніж перейти. Є такі особи, які переходять, але це поодинокі випадки. Наприклад, є ордени в Католицькій церкві, які ведуть активну діяльність – займаються дитячими садочками, школами – але якийсь монах на певному етапі хоче увійти в контемпляційний закритий монастир. У нас в Україні для чоловіків таких монастирів ще немає, але в Кракові є, там живуть монахи Камедули: він закритий повністю, кожен має свою хатину, встають в 3:30 ночі на молитву, вони здебільшого мовчать. Я був у них тиждень часу в жовтні і мені сподобалось – ти не маєш телефону, але маєш працю і молитву. Вони не їдять м’яса, готують собі просту їжу. І є монахи, які переходять туди, до більш радикального монастиря.
В Україні взагалі нема контемплятивних монастирів?
У Львові є – на виїзді на Стрий є контемпляційний монастир Бенедиктинок, над яким опікуються Бенедиктинці. Також є в Житомирі. В подальшому вони хотіли б відкрити в Україні чоловічу спільноту – контемпляційну. І ще два жіночі монастирі кармелітанські – Київ і на Харківщині, в Покотилівці. Загалом маємо чотири латинські контемпляційні монастирі в Україні. І знаю, що греко-католицькі сестри Редемптористки думають також про створення контемпляційного монастиря.
«У Третьому ордені (чині) є подібна практика, як і в чернечому житті»
Чи є ще якийсь спосіб богопосвяченого життя?
У нас в дієцезії є сім дів консекрованих. Це ще один спосіб життя мирян, які після приготування приносять вічні обіти на руки єпископа-ординарія, але залишаються жити в світі. Наприклад, у нас одна консекрована особа є лікарем, інша працює в дитячому садочку, ще одна викладає у виші, інша працює журналістом… є така, що працює на звичайній, не висококваліфікованій роботі. У деяких випадках навіть близька родина не знає про те, що ця особа є консекрованою дівою. Окрім того, що вони працюють, кожна з них пише статут свого життя, потім єпископ його затверджує. Там написано, скільки впродовж дня має бути молитви, які саме молитви; така особа має свого духівника. І принаймні раз на рік вона складає звіт зі свого життя.
Це новий спосіб. Інші єпископи мені розповідають, що у них все більше кандидатів до такого життя. В Україні наша Церква має 28 таких осіб.
В православ’ї та у греко-католиків одружене священство, в римо-католиків – целібат – священники не одружуються. Виникає питання: навіщо йти в монастир, якщо можна бути неодруженим священником?
В обох випадках це життя в чистоті: для священства – целібат, а монах складає обітницю чистоти, послуху та вбогості. Єпархіальні священники переважно живуть самотньо і до цього також треба звикнути. Монахи живуть разом. За принципом Католицької церкви в Україні, наші спільноти мають бути не менше трьох осіб. В більших парафіях у нас теж може бути три і п’ять священників, і вони живуть ніби разом, під одним дахом, але це не монаша спільнота.
Також кожен орден має свою харизму. Тобто крім душпастирства має свою окрему діяльність. Наприклад, я вчора був у Більшівцях на Франківщині, там є монастир і парафія, і всі брати, які там живуть, проводять біблійні реколекції для монашества – і греко-католицького, і латинського. Також вони провадять парафію. В єпархіальному житті навпаки – першочергова для священника парафія, а решта – його особистий простір.
Не можемо оминути питання про Треті чини. Наскільки вони живі, активні та перспективні в латинських орденах в Україні?
Є різниця між орденом і згромадженням. В орденів, які мають давню історію і перебувають на папському праві, переважно є Треті чини. Це, наприклад, всі три Францисканських ордени, Кармеліти, Домініканці, які тут в каплиці Розена служать. Є окремі згромадження, що мають пізнішу історію, їм 150-200 років – у них Третіх чинів не буває, але є люди, які тісніше з ними співпрацюють.
У Третьому ордені (чині) є подібна практика, як і в чернечому житті: постулят, новіціят, конкретні етапи формації, і є момент складення вічних обітниць. Людина, мирянин, яка навіть живе в родині, складає вічні обітниці – послуху Церкві, чистоти (але вже в подружжі, якщо живе в ньому) і убогості – мається на увазі, що здобуття матеріальних благ не є для неї метою життя. Ось ці Треті ордени завжди є прив’язані до перших орденів, в чиїй духовності вони живуть, і мають від них опікуна.
В Україні Треті ордени були практично всі відроджені в 90-х роках. На початку це були люди, які пережили радянський час, старші люди, які відвойовували храми, брали активну участь при відбудові – вони ввійшли в ці ордени і стали фундаментом. Зараз на їхнє місце приходять молоді люди, є багато охочих. Вони є опорою молитовною, але час війни показав, що вони є також підтримкою як волонтери.
«Всі, хто зараз при владі, повинні її покинути… після війни»
Поряд з такими світовими катаклізмами, як пандемія і війна, бачимо певні кризові явища в самій Церкві, наприклад, тривожні дії німецького єпископату, руйнівний вплив ідеологій, також чимало питань у католиків до висловлювань Папи Франциска. Чи вдасться Церкві залишитись впливовою, єдиною, так, щоб у ній і надалі розвивалось монашество?
Події, які зараз відбуваються, є очищенням Церкви від політики, від впливів, від ліберальних тенденцій. Справді, сьогодні можна побачити впливи різних ідеологів ЛГБТ, педофілійні зловживання, і це все вдаряє в Церкву, це є раною в Церкві та має руйнівну дію. Але завжди треба пам’ятати, що Церква заснована Богом. Упродовж 2000 тисяч років були різні ситуації. Тоді воно не настільки розголошувалось, бо не було медійного простору, як сьогодні – Папа щось сказав, і максимум за 15 хвилин ми всі про це знаємо з перекладом і коментарями. Тоді декрет Папи з Риму і міг місяцями мандрувати. Я вірю, що все це Церкву не зламає. Навіть, якщо взяти до уваги зменшення покликань, нас це мотивує до радикального життя, щоб не розслаблятися; а з іншої сторони ми розуміємо, що покликання – не наша заслуга, а плід діяння Божого, не людського.
Якщо ж говорити про монаше життя в Церкві в цілому, то ми не можемо казати, що ордени зменшили суттєво свою кількість. Тепер в Африці, Латинській Америці чи в Індії кількість покликань велика. Я переконаний, що в Україні буде багато покликань. Закінчиться війна, і прийде час визначатись, як бути далі. Я переконаний: те що відбувається зараз – це немов реанімація помираючого тіла християнства. Вона звершується імпульсивно і з болем. Але після реанімації серце християнства в Україні знову почне давати імпульси і звідси піде відродження християнства і на захід, і на північ. Бо хоча офіційно та «Північ» має свою Церкву, але на практиці там християнства немає.
Ми 30 років існували під різними впливами, завжди стояв вибір між президентом проросійським чи прозахідним. Але ми маємо самі чим ділитись з іншими. І в процесі цього відродження я вірю, що особливу роль буде відігравати монашество обох «легень» християнства – Східного і Західного.
Але ситуація в Україні виглядає суперечливою – є люди, що жертвують собою, і водночас ми чуємо історії про корупцію, яка сягає високого рівня. Інколи немає впевненості, що візьме гору в нашій країні?
Було б добре, щоби по завершенню війни Україна зробила повне перезавантаження влади. Повністю. Я вважаю, що всі, хто зараз при владі, повинні її покинути, в тому числі на рівні мерів та сільських голів. На їхнє місце повинні прийти нові люди з цінностями. Ті, хто за цю країну віддавав своє життя, хто приніс велику жертву не перед камерами, але реально. І ми таких людей маємо. Ми реально маємо сьогодні…
Золотий фонд
Так, щоправда ціна цього фонду – це людська кров, але ми його маємо. Нам не потрібно йти в історію, ми вже зараз маємо героїв, які жертвують своїм життям. Ці люди говорять про Бога. Вони кажуть: «Нам потрібна зараз молитва, моліться за нас». А ті, хто при владі, повинні виконати свою роль і відійти в тінь. Честь їм і хвала, якщо вони зроблять це спокійно.
Спілкувався (і фото) Андрій ТОЛСТОЙ
Також читайте: Єрм. Юстин (Бойко): «Багато монастирів, які колись були наповнені, сьогодні пустіють»
О. Ігор Гнюс O.P.: «Всі наші святі, Тома Аквінський та мученики служили цю Месу, і це їх формувало»
Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
Реакція: в РПЦ проціджують комара, але ковтають верблюда
Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
Повязані записи
