Ми, християни, повинні дивитися на все, що відбувається: на смерть, страждання, випробування нашого життя щоденного очима віри. Бо якщо дивитися тільки по-людськи, то ми ніколи цього не зрозуміємо і не приймемо. Якщо будемо дивитися очима віри, то Бог з будь-якого страждання, із смерті випроваджує життя. Цього ми є свідками навіть після Великодня. Саме там, де всі були переконані, що є Царство смерті і Гробі Господньому, є Життя, є Воскресіння. Воскресає Спаситель і дає нам можливість, що ми можемо разом з Ним воскреснути. Потрібно, щоб ми у молитві дали собі відповідь на запитання: “Де я знаходжуся у пастві? Де є моє місце?”. Може хтось стоїть у центрі, бо його серце палає любов’ю до Бога, може хтось на периферії, десь далі від центру. Може хтось вже вийшов поза цю паству, бо тривалий час живе десь там у гріхах, бо боїться Таїнства Сповіді, боїться Божого милосердя. Може хтось має прагнення відчути цю пастирську любов нашого Господа Ісуса Христа, але має якісь питання, сумніви. Кожен з нас по-своєму переживає віру, іде до Царства Божого. Але важливо, щоб ми поставили собі питання: “Де є моє місце?”. У нас дуже багато звучить зараз слів людських, але Слова Божого, на жаль, у наших серцях, в наших домах, наших парафіях є замало. Віра народжується зі слухання, – каже апостол Павло. Подумаймо сьогодні, дорогі брати і сестри, чи Господь мене знає. Пригадаймо, собі по-людськи з ким ми добре знайомі. Ми знаємо тих добре, з якими постійно перебуваємо. Дружина знає чоловіка, чоловік дружину, чи співбрати добре один одного знають. І тепер моє питання звучить до кожного з нас: чи Господь мене знає? Один з основних принципів, щоби Господь нас знав – щоби ми перебували перед Ним. Щоби ми мали час для Нього, були на кожній Месі і не тільки у неділю. Мали час на Адорацію, на розарій, читати щодня Слово Боже, тишу, щоб ми мали час для Бога. Брати і сестри, кожен з нас у своєму житті має плани, якісь там мрії, про щось думає. І це добре, це значить, що ми розвиваємося, у нас присутня динаміка. Але важливо для нас, віруючих людей, щоби ми йшли слідом за Господом. Щоб ми не йшли слідом за кимось, чи не жили власними розпізнаннями, а щоб ми постійно слухали Господа, йшли за Богом, за Ним. Можемо іти за Богом лише коли ми Його чуємо. Ставмо щодня перед собою питання: “А чи готовий я сьогодні виконувати волю Божу?”. І треба бути готовим сказати як Марія: “Так, Господи”. Засвідчити, що ми готові жити не для себе, але для Бога. І останнє, що Господь нам обіцяє – це вічне життя. Брати і сестри у контексті того, що ми щодня чуємо про смерть дітей, жінок, людей похилого віку, наших воїнів це дуже болить. Бо всі ці люди могли би ще жити і багато добра зробити. Але маємо пам’ятати,мої дорогі, що наше життя має сенс лише тоді, коли воно спрямоване на Вічне життя. Живімо постійно тою надією Вічності, робімо все тут на землі, щоб бути присутніми згодом у Царстві Божому. Тепер, коли переживаємо цю війну, це прекрасна нагода для нас, щоби навертатися, переосмислювати своє життя, впорядковувати у нашому житті те, що потребує цього Божого зцілення. Це прекрасна нагода, щоби ми стали кращими, щоби у нашому житті стало більше добрих вчинків, щоби було більше доброти, зичливості, щоби ми все більше ставали тою живою спільнотою. Бог є тут, де ми перебуваємо і хоче нас змінювати, але ми маємо дозволити на це. Вчімося любити всіх, любити і навертатися. Цього навернення ми всі потребуємо. І цей час дуже важкий для нас, але є і його плоди. Ми вже і так змінилися, стали інші, аніж були. Дай Боже, щоб цей процес зміни продовжувався. Щоб ми стали народом більш віруючим, щоб у нашому житті була присутня Божа любов на кожному кроці. Кожен з нас є частинкою Церкви. Церква – це немовби прекрасна споруда, але якщо у ній бракує, бодай найменшої цеглини, то вона вже є нестабільна. Так само, у нашій Церкві, де присутній Господь, якщо ми у ній всі є – живі, задіяні, активні, то вона жива і прекрасна, коли ж нас бракує, то вона вже є нестабільна.
Фото Львівської Архідієцезії РКЦ
Повязані записи
