Сьогодні, 11 січня, відзначають Всесвітній день “дякую”. Про вдячність, як важливу чесноту для поступу у християнському житті розповів єрм. Юстин (Бойко), який запевняє, що вдячність може стати способом життя та навіть своєрідним “рецептом” щастя.
Вона не лише формує нас, а й допомагає бачити в інших добрі сторони. Ба більше, культура саме щирої вдячності може змінити наше життя на краще. Отож, про “філософію вдячності” — дізнавайтеся далі у нашій розмові.
“ВДЯЧНІСТЬ — ЦЕ ЧЕСНОТА, ЯКА НАЙБІЛЬШЕ ЗБЛИЖУЄ ЛЮДЕЙ. ВОНА ДОПОМАГАЄ НАМ У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ, А ТАКОЖ ВИЙТИ З ВЛАСНОГО ЕГОЇЗМУ”
– Отче, на вашу думку, що означає бути вдячним (у сучасному світі), зокрема для християнина?
– Я вважаю, що вдячність — це загальнолюдська чеснота. Не потрібно бути віруючою людиною, щоб зрозуміти її цінність. Адже в кожній людині закладене сумління, яке промовляє, що є добре, а що зле. Навіть апостол Павло згадує про те, що погани (тобто ті люди, які не вірили в єдиного Бога) мали інші вірування і своїм нутром відчували, що є добре, а що — зле. Тому вдячність не потребує приналежності до християнської віри.
На мою думку, вдячність — це, по-перше, чеснота, яка належить до форм пошани гідності людської особи. А гідність людської особи виходить з того, що Всевишній сотворив людиною бути доброю. І навіть якщо людина впала, тобто відійшла від Бога, то все ж таки цей образ у ній зберігається. Це підстава для того, що задля людського спасіння приходить на землю сам Господь. Тож коли ми говоримо слово “дякую”, чи є за щось вдячні певній людині, то цим ми підкреслюємо її гідність.
По-друге, вдячність — це чеснота, яка найбільше зближує людей, творить спільноту. Адже коли хтось є вдячний, то це означає, що це людина з великим серцем; тобто людина вміє бачити не тільки себе, а й оцінити ближнього.
По-третє, вдячність — це чеснота, яка допомагає нам у духовному житті, а також вийти з власного егоїзму. Хто не вміє дякувати, або коли слово “дякую” та вдячність є рідкісним гостем, то така людина чи спільнота є вкрай закритою і переважно самотньою. Тож вдячність допомагає в духовній боротьбі.
На мій погляд, тепер така риса, як вдячність надзвичайно потрібна українському народові, щоб побороти споживацьку ментальність, яка в нас запанувала, попри війну. Споживацька ментальність — це не те, щоб щось мати. Вона зосереджує людину на самій собі. А коли людина зосереджена на самій собі і, скажімо, переживає якісь труднощі, то починає шукати причини негараздів, знаходить винних у цьому. Винними можуть бути ближні, рідні, а також обставини. Винний навіть сам диявол, а інколи — Бог. Наприклад, я, як священик, зустрічаю чимало людей, які не можуть пробачити Творцю…
“ПЕРЕДУМОВИ ПРИМИРЕННЯ — ЦЕ ПРОСТИТИ СОБІ, БЛИЖНЬОМУ ТА БОГУ”
– Не можуть пробачити Богу?..
– Так, бо вони мають образу на Нього… Я колись (понад 20 років тому) провадив прощу до Свято-Успенської лаври з нагоди храмового свята Успіння Пресвятої Богородиці. Я намагався організувати цю прощу так, щоб, крім різних заходів, сформувати й тематичні реколекції. Деколи я запрошував людей, а одного разу я зробив ці реколекції сам, зокрема я говорив про прощення і взяв за приклад Пресвяту Богородицю.
Я говорив про передумови примирення — це простити собі, простити ближньому і простити Богу. І коли я почав говорити про прощення Богу, то багато людей спочатку здивувалися, адже як це — простити Богу?! Проте ми почали аналізувати ситуацію, коли людина не може зрозуміти певних подій у власному житті, тож вона починає мати претензії до Всевишнього. Отож я побачив, що у церкві настала тиша. Я зрозумів, що це є велика проблема.
Тож з чого походить феномен, що людина не може простити Йому? А з нерозуміння суті життя, існування світу тощо, тобто це є проблема віри. Бо часом наша віра полягає в тому, що Бог мені повинен дати. На мою думку, в українського народу побутує чи переважає таке розуміння віри, що якщо я ходжу до Церкви, молюся та сповідаюся, то мені все повинно в житті йти дуже добре. Однак Син Божий, який кличе йти за Ним і взяти свій хрест, не обіцяє нам золоті гори. Він не обіцяє гарних перспектив, а просто закликає піти за Ним, довіритися Йому. Тому у вірі важливий є крок довіри до Бога — повірити Йому, що Він любить.
Людина, очевидно, у своїй немочі хоче мати гарантію: а що вона за це отримає?! Ми не є першими в цьому. Навіть апостоли запитували Ісуса Христа про те, що вони будуть мати за те, що покинули все і пішли за Ним. Тому мені видається, що в Україні є проблема розуміння суті віри, а через це і вдячності.
“ПОТРІБНО ВМІТИ РОЗРІЗНЯТИ ЧЕСНОТУ ВДЯЧНОСТІ, ЯКА Є В ЛЮДИНІ, ВІД ЕЛЕМЕНТУ ЕТИКЕТУ”
– Отче, бувають ситуації в житті, коли люди переживають велику втрату: рідних людей, здоров’я тощо… І здавалося б, що в їхньому житті більше немає за що дякувати. От що ж тоді залишається робити?
– Немає такої ситуації в житті, за яку не можна було б подякувати. Однак це не йдеться про театральну вдячність чи награність. Є люди, які мають цю театральність, бо вони дякують всім, але це не є чеснота вдячності. Треба розрізнити чесноту вдячності, яка є в людині, від елементу етикету. Вона може не говорити часто слово “дякую”, зате може бути вдячною. Чеснота і елемент етикету — різні речі. Я говорю про вдячність як чесноту, яку варто плекати.
Людей, які терплять на всіх фронтах, стає щоразу більше. Проте це було і колись, просто тепер ми маємо, на мою думку, забагато знань та інформації. Знання приносять і страждання. Адже людина роздумує: Боже, чому мені є в житті так? Вона починає входити у сферу філософії. Філософія шукає питання про остаточну мету речей чи подій, а людина шукає відповідь на питання, чому вона терпить. Однак немає остаточної відповіді на це запитання. Бо коли людині болить зуб, то на це знайде відповідь стоматолог, коли серце — кардіолог. Проте є такі терпіння, на які немає відповіді, або людина не здатна надати їх.
“ТЕРПІННЯ ДО ЛЮДИНИ ПРИХОДИТЬ З ТРЬОХ ПРИЧИН: ЯК КАРА ЗА ГРІХ, ВИПРОБУВАННЯ БОГОМ ЛЮДИНИ І ЩОБ ВИЯВИЛИСЯ БОЖІ ДІЛА НА ЛЮДИНІ”
– Отче, однак тепер психологи не рідко говорять, що терпіння нам більше шкодить, ніж приносить користь. Тож яка межа цьому?
– Дехто з терпіння робить головну чесноту християнського життя. Це дуже небезпечна річ. Буддизм у своїй суті виник як спосіб втечі від терпіння. Медитації мали немовби вивести людину з власного “я” (тіла) і допровадити до якогось стану розчинення. У християнстві людина не втікає від терпіння. Згідно з навчанням богонатхненних книг, терпіння до людини приходить із трьох причин: як кара за гріх, випробування Богом людини та щоб виявилися Божі діла на людині. Є певні терпіння, з яких людина виходить, але потім вони мають привести інших до віри.
Тож як поводитися людині в період терпіння?
Я буду говорити як людина, яка має свої терпіння. Проте в кожної людини є власні терпіння і не можна їх порівнювати, бо кожного вони болять по-різному. Найголовніше, це триматися Божої руки — молитися своїми словами, тобто розмовляти з Богом, а також ставити питання Всевишньому і шукати відповідей. Людство шукає відповіді на терпіння відколи воно існує, адже є фізичні й духовні терпіння.
– Є люди, які надто багато терплять і від цього страждають, а є такі, що взагалі не терплять. Чому цю гармонію (межу) в нашому житті важко знайти?
– От знайдіть межу між добром і злом?!.. У Біблії йдеться про дерево розпізнання добра і зла. Зауважте, що богонатхненний автор не називає конкретно плоду. Тобто головною причиною страждання людини є неправильне пізнання. Автор зазначає, що до того, як дійшло до гріха, людина повинна була пройти період сумнівів.
Я справді вельми вдячний Богу. Можливо, мені бракує слів, щоб я передав свою вдячність. Попри різні моменти в моєму житті, я відчуваю Його любов. Вдячність Богові — це щоденно знаходити момент, за який я можу бути вдячним Йому. І це не є театральна вдячність. Я дійсно нею живу. Мене колись старі підпільні священики вчили: щодня знайди щось, за що би Богу подякувати.
І я щодня намагаюся знайти причину, щоб подякувати Богу (за друзів, сонце, живих батьків, за можливість/нагоду випити кави з друзями). Бо інакше ми залишимося суспільством, яке нічого не робить, а тільки нарікає.
“НАД ВЛАСНИМ ЩАСТЯМ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ”
– На вашу думку, якими цінностями тепер живе сучасне суспільство? Чого йому бракує або чого воно навчилося?
– Чого саме ми навчилися? А того що над власним щастям потрібно працювати! Воно нам даром не прийде. Також ми навчилися тому, що над власним терпінням треба працювати, а власну перемогу — здобувати.
Чого ми не навчилися? Це далекоглядно мислити, тобто дивитися на наше життя не сьогоднішнім чи завтрашнім днем, а на далеко років вперед. Нам бракує життєвого стратегічного максималізму, але як народ ми розвиваємося. Ми осягнули надзвичайно багато. Свобода принесла виклики, але й шанси також.
Як країна ми ще дрейфуємо на світовому полі. Проте не тільки ми у цьому винні. Зараз потряслися усі основи землі, тобто непевність є практично рідною сестрою щодення. Люди від цієї непевності не можуть в житті собі щось спланувати.
Однак, я вважаю, прийде час, коли геополітична ситуація якось зміниться, вона вже змінюється, бо те, що відбувається зараз, повинно було статися, зокрема й війна. І ми знайдемо своє місце як народ. Я в це вірю і бачу передумови для цього. Народилося молоде покоління, яке вільно мислить, але яке треба навчити й показати йому приклад.
– Отче, ви згадали про молоде покоління. Тож як навчити його бути вдячним? Як краще його виховати? І на яких цінностях зростали власне ви?
– Мене вдячності навчила молитва, бо я знав, що Господь мене провадить. І ця вдячність до Бога навчила мене бути вдячним й до людей. Крім того, цього навчила мене моя сім’я. Сім’я — це перше, завдяки чому людина пізнає світ і Бога. Хтось каже, що хата — не церква. Навпаки, хата — це перша церква, бо тут людина пізнає Всевишнього, ким є люди тощо.
Мені здається, що ці складові є незмінними. Вдячність, тобто віра в Бога, — це перше, що формує нас. Адже без віри в Бога ми далеко не зайдемо. І, звісно, мати приклад. Без цих складових я важко уявляю молоде покоління. Очевидно, молодь думає, що вона все знає. Проте молодь мусить мати приклад.
“ЯКЩО ХТОСЬ ХОЧЕ НАВЧИТИСЯ БУТИ ВДЯЧНИМ, ТО ПЕРЕДУСІМ ВАРТО СПРОБУВАТИ ПОБАЧИТИ В ЛЮДИНІ ДОБРІ СТОРОНИ”
– Є така думка: щоб навчитися молитися, спочатку потрібно навчитися дякувати. Що Ви думаєте про це? І чи може вдячність змінити наше життя?
– Спробуйте кожного дня знайти причину подякувати батькам, друзям, людям на вулиці за щось. Я не знаю, як зміниться світ, але ви точно змінитеся. Ви побачите, що у вашому житті не все так погано. Усе ж таки життя має сенс. Зараз люди борються найбільше за почуття, щоб у житті знайти сенс. І коли є за щось дякувати, значить є для чого жити. Я не говорю за цілий світ, але я знаю одне, що моє життя змінює вдячність Богові, людям тощо. Я вважаю, що інших людей це також змінить.
Мене дуже дивує, коли хтось каже: от я люблю говорити правду в очі. Однак правда не завжди є такою, яка ріже. Якщо правда ріже, то треба собі поставити питання, чи це правда. Правда виховує. Правда деколи болить, одначе вона має виховний характер. Правда — це те саме, що ніж, яким можна порізати хліб і вбити людину. Це зброя.
Якщо хтось хоче навчитися бути вдячним, то передусім варто спробувати побачити в людині добрі сторони, навіть тоді, коли здавалося в людині їх не видно. Не буває, щоб у людини не було добрих сторін. І коли в людях знайти ці добрі сторони, тоді вдячність з’явиться сама собою.
“ЩАСЛИВА ЛЮДИНА — ЦЕ ТА, ЯКА ЗНАЄ, ЧОГО У СВОЄМУ ЖИТТІ ВОНА БАЖАЄ”
– Ми поговорили про стосунки з Богом, з ближнім і собою. Можливо, ці проблеми виникають, бо людина не розуміє себе та сенсу свого життя, чи в неї є викривлене розуміння цього. Як Ви вважаєте?
– Кожна проблема має чимало причин. На мою думку, ми живемо в добу величезної кількості інформації. Я б радив в епоху великих інформаційних технологій — помолитися, почитати й оцінити книжку (особливо Святе Письмо), досвіди інших людей і спитати себе: а що я хочу в цьому житті осягнути, щоб не бути людиною, яка живе ситуативно?
Людина — це корабель, що має пристань, біля якої вона відчалює і до якої вона причалює; тобто людина повинна мати курс. Однак тепер людині стає все важче. Чому? Бо раніше було кілька орієнтирів, ідеологій, які формували напрямок розвитку суспільства. А тепер людина має великий вибір і вона не знає, до чого прагнути. Тому без взаємин із Богом людина не зможе віднайти відповіді на ці питання.
Тож тепер не є щасливою людина, яка найбільше знає. Щаслива людина — це та, яка знає, чого у своєму житті вона бажає.
Розмовляла Оксана ВОЙТКО,
Департамент інформації УГКЦ
Повязані записи
