Мій допис не про covid-19.
Мій допис про гіршу хворобу, яка дуже довго і тяжко лікується – про байдужість.
Нічого гіршого у житті не зустрічав за байдужість. Вона руйнує все у житті – ціль життя, мотивацію, найкращі прагнення. Але найголовніше байдужість вбиває любов – до Бога, до ближнього, до України, взагалі до всього.
Байдуже суспільство породжує цинізм. Де появляється байдужість, там з’являються її рідні сестри – хамство і сатира, які є відображенням пустоти, що у ній опинилося суспільство чи людина.
Колись я багато читав про те, як війни у історії світу кидали у байдужість цілі цивілізації, які згодом зникали або їх завойовували ідейні нації.
Мені б дуже не хотілося, щоби така доля чекала мій рідний Український Нарід. Тому і пишу …, з надією, що може хтось почує.
Сьогодні чисто випадково у соціальних мережах натрапив на повідомлення, що кілька днів тому у кінотеатрах України розпочалася трансляція фільму українського режисера про нашого Кобзаря.
Фільм називається «Тарас. Повернення». Я одразу замовив собі квиток, бо подумав, що швидко усі розкуплять і не буде місць. Зареєструвався, пройшов контроль квитків і … на моє превелике здивування чи розчарування побачив у залі 4 людей. Подумав, що може прийдуть пізніше, запізняться. Але ні. Стільки ж людей було до кінця фільму.
Може я чогось не розумію, може я з іншої планети … Люди, поясніть мені: що сталося з нами ? Що сталося з суспільством ? Де поділися ті ідеали України, якими ми розпочинали Майдан і якими перемагали нашого ворога на війні на Сході ? Невже ж усі так збайдужіли ?
Коли ми дальше простуватимемо таким шляхом байдужості, то замість прекрасного та омріяного поколіннями проекту під назвою «самостійна, самобутня і незалежна Україна» ми збудуємо український Вавилон, який ризикує стати світовим смітником, у якому проживатимуть циніки.
А люди, які прагнутимуть світлого, кращого майбуття для себе і своїх дітей, люди талановиті і завзяті будуть щораз то більше покидати той Вавилон, який споруджується завзято на землях України. Бо у Вавилоні немає місця для віри, надії і любові, у ньому немає місця для Бога, а отже і для майбутнього.
Чи ми цього хочемо ?
Із фб-сторінки єрм. Юстина (Бойка)
Повязані записи
