Цими днями триває серпнева піша проща зі Львова до Унева. З цієї нагоди, багаторічний керівник прощі, єрм. Юстин (Бойко) поділився своїми споминами про те, як відбувалася проща у 90-х роках, якою гуртуючою і великою подією вона була після виходу із підпілля. Також єрм. Юстин пригадав всіх ігуменів Святоуспенської Унівської Лаври з часів Незалежної України і розповів про становлення Унева як відпустового центру після відродження УГКЦ.
У 1992 році відбулася перша проща Марійської дружини разом з отцем Йосифом Міляном до Унівської Лаври. Та проща є закарбована у чорно-білих світлинах. Вона була великою подією не тільки для Львівщини, люди йшли центральною трасою, це був подих свободи, бо раніше релігія, а особливо Українська Греко-Католицька Церква була забороненою. А тому їх приймали дуже урочисто. Вони йшли центральною дорогою 2 дні. Владика Йосиф, а раніше о. Йосиф, цю прощу провадив. Вона залишилася у пам’яті, це було таке підняття. Ця проща звернула увагу на Святоуспенську Унівську Лавру, яку не знали, адже зродилося нове покоління, яке виростало у радянський час і не пам’ятало відпустових місць УГКЦ. Тому люди після проходження прощі ринули до Унева. І тоді до Унева прийшов новіціат. Ми ще існували поруч з колгоспом, з психоневролоічним диспансером. І вже остаточним роком, коли студити повноцінно повернулися до Унева, це був 1994 рік. Я розумію, що деякі історики можуть не бути зі мною згодні, але я, як очевидець тих подій, поясню, чому так вважаю. 1994 рік, то був період, коли до України вже приїхав отець Ювеналій (Мокрицький), Унів вже відроджувався, рестарувалася церква, отець Севастіян найняв реставраторів, тоді пригадую, назвали суму 20 тисяч доларів, всі ледь не зімліли, коли почули ту суму, але монахи собі сказали: “ми це зробимо”. І приїхав отець Ювеналій Мокрицький, наш монах з Вудстоку, аби відвідати Україну. І отець Севастіян (Дмитрух) вирішив використати цю нагоду і організував в Уневі при монастирі іконописну школу, там викладав зокрема пан Карло Звіринський, отець Ювеналій Мокрицький, але отець Ювеналій отримав завдання зробити копію ікони Унівської по-пам’яті, адже вона була знищена, так її і знайшли.І він по пам’яті відтворював ікону Матері Божої Унівської, яка знаходиться в Унівській Лаврі. Але треба було зробити урочисте перенесення копії цієї ікони до Унева. І тоді визрів геніальний план. Монахи сказали, що це перенесенння копії ікони має бути таким, щоби здвигнути весь народ. Щоб ікона “мандрувала” від села до села, щоб було моління, чування. Мені доручили цю ікону везти. Ми їхали на чорній машині “Тойота” (вона належала тоді видавництву “Свічадо”). Кожне село пам’ятало, як зустрічало ікону Унівську. Ніколи не забуду зустріч православної громади Підберізців з громадою Верхньої Білки, це щось було надзвичайне. Що стається далі? Монахи-студити жили у Лаврі Свято-Іванівській, найбільше нас жило у Свято-Михайлівському монастирі, а в Уневі жив новіціат і їм було дуже важко. Мушу вам сказати, що був такий випадок, що ми ледь не втратили нашого теперішнього владику Теодора Мартинюка, йому тріснув апендицит, його не могли довезти до лікарні, то щастя, що до Перемишлян довезли, а потім і до Львова, де йому врятували життя.
І коли говорити про життя отця Петра Гладія, його місію, то він, по-суті, вивів Унів з підпілля і саме його перебування там, було знаком, що ми маємо повертатися. На плечі отця-ігумена Севастіяна Дмитруха випала дуже нелегка місія: відновлювати Унів, відновлювати студитів, монастир, дбати про покликання. І тут, мушу визнати, що це була доба отця Севастіяна і отця Йосифа (нині Владики Йосифа Міляна). Їхній період, то було правління колегіальне. Отці Севастіян та Йосиф були симбіозом, який вивів студитів з підпілля. Тоді був запал. Коли нас відвідували закордонні гості, ми завжди казали, що зробимо те, зробимо це. Ми були великими мрійниками і жили мріями. Скажу вам, що нас готували до того, що комуністи можуть ще повернутися, але нас вчили не боятися і віддавати все на службу Українській Греко-Католицькій Церкві і Україні українському народові. А взірцями для нас, крім Євангелія, були Митрополит Андрей Шептицький і отець Климентій Шептицький.
Що зробили отці Севастіян і Йосиф? Вони Унів підняли, відновили.
Але вони займалися також відновленням і інших монастирів. У нас в Україні існував монастир святого Обручника Йосифа, Свято-іванівська Лавра, не могли взяти монастир монастир св. священномученика Йосафата на вулиці Петра Скарги, бо там поліклініка, не змогли повернути наших сиротинців, бо ті будівлі були зайняті іншими людьми, ми відновлювали потужно монастир у Дорі, ми відновлювали і купили наш будинок реколекційний у Яремчі за 1000 доларів, які позичили і потім повернули. А то були дуже великі гроші для нас. Опісля, ми заснували монастир св. Бориса і Гліба у Білорусії, бо у нас були покликання з Білорусії, у нас були покликання з країн Прибалтики, американці, росіяни, кримчани, караїми. Треба було відновлювати і монастир і спільноту студійську. Хочу згадати певних осіб, крім отця Севастіяна і Йосифа, тоді велику роль відіграв отець Орест Козак, він був довголітнім магістром новіціату. Він зробив великі речі. Йому належиться особливе місце в історії формування студійського чернецтва. Був заснований скит у Лужках.Шукали порозуміння із монастирем у Вудстоку, із монастирем Студіон у Римі. У нас була стратегія брати усі монастирі, які дадуть, бо у нас поликань було дуже багато. Уявіть собі, на кожне Успення було по 10 облечин, це мінімум і тут я говорю тільки про цей празник.
Хочу сказати, що перші концерти Ірина Білик давала в Уневі. Збиралося товариство Лева,палили ватру. І тоді ігуменом ми обрали отця Венедикта Алексійчука. Коли ми його обрали, він знаходився на місіях у Канаді разом ще з двома братами. І ми його інформували телефоном, що він буде ігуменом і питали, чи годиться бути ним, він сказав, що згоден.
Нинішній Владика Венедикт, а тоді наш ігумен, був представником молодого покоління. І поставив дуже слушне питання: як будемо далі розвивати Унів і студійське чернецтво, чи ми будемо як Чин, тобто централізовані,чи будемо мати окремі монастирі, об’єднані уставом. Найбільше питання він ставив за Унів. І отець-ігумен Венедикт разом з іншими монахами “розкручує” Унів як відпустовий центр. За отця Севастіяна в Уневі започаткували багато проєктів, це іконописну школу, молодь з Франції приїздила і допомагала з відродженням Унева. 2 каденції отця Севастіяна і отця Венедикта Унів повстав. Отець-ігумен Венедикт пробував впорядкувати спільноту, надати їй якогось русла, і за часів Незалежності, вписався досить вагомою картою в історію студійського чернецтва,можна сказати, що він надав напрямок такий, який ще видніється сьогодні. Майже всі кадри, які зараз очолюють студійське чернецтво були ним призначені. Він мав багато проєктів. Отець-ігумен Севастіян хотів дуже створити інститут богословських студій студитів. Він послав 14 студитів до Люблінського Католицького університету і наказав нам добре вчитися. Цю ідею підтримав отець-ігумен Венедикт, я йому завдячую, що він послав мене до Риму вчитися. Дух монастирю у великій мірі надавав отець Василь Вороновський, який фактично, був першим місіонером-студитом.
Отцю Венедикту нашому ігумену нелегка доля випала, 2 аварії пережив, практично його складали по кістках. Він вніс велику лепту у розвиток студійського чернецтва. Він жив в Уневі, на місці розвивав це місце, формував спільноту. Формував етикет людський і монаший. Він згуртував Унівську спільноту. Бо раніше той центр чернецтва, фактично, був при монастирі св. Йосифа при храмі Архистратига Михаїла. Мабуть, великою поміччю йому був отець Теодор Мартинюк, тепер єпископ. Отець ігумен Венедикт був відкритий і для світу і для монахів. Чому ми його обрали? Бо він вніс одну модель, яка по-суті багатьох переконала, запропонував звернути увагу на Києво-Печерський монастир, де були монахи, які жили затворницьким життям, а деякі були назовні і налагоджували контакт із князями,тощо. Цим він, фактично, перейняв модель Климентія Шептицького, який казав, що студити не мають бути ні відкритим, ні закритим монастирем, а просто чернецтвом. І отець-ігумен Венедикт сформував Унів таким як ви його бачите сьогодні: відбудованим, вичищеним. Це його заслуга. Отець Венедикт співпрацював з Львівською богословською академією, а потім з УКУ. Він заснував богословську школу. Йому випала нелегка доля єднати студійське чернецтво, яке було трохи й розділене. Опісля прийшов Владика Теодор, який, наскільки мені відомо, не хотів бути ні ігуменом, ні єпископом. Дуже тішуся, що ми його обрали ігуменом. Чому ми його обрали? Що зробив ігумен Теодор для студитів? Серйозно ставив питання куди студитам рухатися далі. Він зробив дуже багато. Він кожного вислуховував, намагався не надломити очеретини, як каже пророк Ісайя. Він добрим чоловіком є.Він намагався людей залучити до Богослужіння. Він налагодив відносини з міжнародними інституціями. Продовжив реставрацію Унівської Лаври, належним чином упорядкував.
Далі ми обрали отця Іллю Мамчака. Він, сам по собі, дуже добра і молитовна людина. Отець-ігумен Ілля волів діяти колегіально, у нас у монастирі є рада старців. І отець ігумен Ілля звернув більше увагу на духовне і молитовне життя монахів, а радше сам поринув у молитву. Він мене покликав до Свято-Іванівської Лаври, бо сказав, що там немає кадрів. Він є людиною Божою, людиною молитви.
Кожен з ігуменів мав свою харизму.
В Уневі є ще одна особа, яка багато зробила, отець Йосафат Войтик. Він підняв не тільки Унівську лавру економічно, він підняв село. Область і держава цього священника має доцінити. Це подиву гідний чоловік.
Після отця Іллі став отець Йона, він є ігуменом рік і кілька місяців. Бажаю йому найкраще послужити братії, дай йому Бог сили.
Пройдемо по прощі. Хто провадив прощі? Першою прощею у 1992 році провадив отець Йосиф Мілян. То була унікальна проща перша з Унева до Львова за часів Незалежності.В основі її була Марійська дружина. Після того, на другий рік, у 1993 році проща вже не була така показна, нею провадили два монахи: отець Ігнатій Голинський (на той момент Йосиф), а також Володимир Фредина. Ми ще не знали, чи та проща буде далі існувати, чи ні.
У 1994 році, то був рік, коли намалювали ікону Матері Божої Унівської. Отець Ювеналій Мокрицький може би її так швидко не намалював. У 1994 році також ішла проща маленька, провадив її отець Микола Фредина. Але мені паралельно доручив отець-ігумен Севастіян провадити цю ікону Унівську упродовж місяця до Унева. Тому, тоді фактично ішли 2 прощі. Серпнева ішла 2 дні, а ця з іконою ішла місяць. Прощу 1995-1996 року ми ішли з отцем Ігнатієм Йосифом Голинським. Тоді вже були травнева і серпнева прощі. Ми її разом провадили. Вона тривала 2 дні. Скільки людей ходило на цю прощу?
Не більше 70-ти, 80-ти, ми ходили маршрутом переважно таким, що зупинялися у селі Романів, ішли дорогою на Перемишляни через Затемне, а потім ішли на один хутір і до Унева. Але з часом, у 1998 році, коли ми святкували століття відновлення студійського чернецтва і тоді в Уневі ми відкрили музей ікон. І тоді ішло дуже багато народу, десь 200-300 чоловік. Ми якось не дуже організовано ішли, тоді одна із Сестер Служебниць запропопонувала поділити прощу на групи. І ми це зробили у 2000 році. Тоді нам на поміч прийшла організація “Українська молодь – Христові”. Здається,тоді її очолювала наша парафіянка Оленка Гадзало і саме в Унівській прощі, якщо Ви знаєте, є особливі назви груп: Галелияни, чи інші. Це придумало львівське УМХ. Координаторами груп ми переважно брали семінаристів. І переважно семінаристи собі знаходили майбутніх жінок на прощі. Тоді з часом почали сміятися, що хто хоче одружитися, нехай піде на прощу до Унева.
Отець Венедикт дав мені завдання довготерміново взятися за цю прощу і добре її сформувати. І це мене запалило. Ми тоді у 2000-му році, спробували, з огляду на кількість прочан, яка була, поділити не тільки прощу на групи, але збільшити прощу до трьох днів. Цей маршрут ми розробляли з отцем Ігнатієм. Отож, ми вирушали зі Львова і йшли вулицею Личаківською, опісля завертали на Погулянку, з Погулянки до церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, виходили на Винниківське озеро, потім Винники, боком оминаючи, ішли на Чижиків. Там тоді парохом був чудовий отець і його їмость, які згуртували село. Там ми проекспериментували як приймати прощу, яка вже налічувала понад 1000 осіб, а це на той момент, був здвиг. До якого ми й самі не були готові. Зробити прийняття такої кількості прочан це по-суті весілля загальносільське. Кухарки були в шоці, не знали як готувати їжу. А ми сформували модель, як приймати таку прощу. Треба було прохарчувати 1200 чоловік за дуже корокий час. Проща була поділена на 30 груп і мала свого координатора кожна. Ми молилися, а по черзі, кожна група підходила до харчування, і кожному так швидко їжу накидали як у армії.
Про Чижиків їмость отця Богуслава написала спогади. Честь і слава усім тим людям, пригадую хату пані Софії, де зупинялися всі священники: отець Михайло Димид, о. Борис Гудзяк. Потім ми вирушали на Миколаїв. Це православне село, де є отець Володимир, але він дуже гарно нас приймав. Наступне село це був Станимир. Це унікальне село, там парохом був спочатку отець Валерій, а потім о. Михайло Курман. Нас у Станимирі зустрічали з кіньми, хоругвами. Далі ішли на Лагодів, який пов’язаний зі студитами, бо звідти походить наш отець архімандрит. Пригадую, пані Олю, яка була кухаркою, яка трималася за голову як то вона зробить. Але ми її надихали і вона готувала у співпраці із іншими жінками. Ну і сільські голови були дуже активними по селах. А потім ми доходили до Унева.
Потім був ще інший маршрут, коли з Винник ми звертали на Соснівку, ішли попри Дмитровичі, минаючи села на Шоломию, до Звенигорода,де був отець Снєда, вже покійний, там була дуже активна сільська голова пані Марія Моракишка, опісля ми йшли до Романова, зупинялися там, ішли на Під’ярків, на Станимір і там були на нічлізі. Потім Лагодів, хутір Добра, де дуже радо нас приймали, а потім Унів.Це був другий маршрут прощі і третій маршрут провадив через церкву Покрови на Личаківській, потім Кривчицька Дорога, Лисиничі, Миклашів, зупинялися у Верхній Білці, отець Михайло Моравський чудово нас приймав, там чудові люди, ішли на Тарасівку, на Куровичі, на Лагодів, Підгайчики і потім на хутір Добра. І так ми провадили прощу, а мені було доручено її провадити понад 20 років.
Я був керівником прощі, але це заслуга всіх була. Коли тих керівників груп було 30, а ще були їхні помічники, треба було збирати їх наперед. Для них робили інформаційні листки.
Треба було, щоб хтось тими координаторами керував, бо я не давав ради. І першою людиною, який став мені у помочі, став Андрій Микитюк, тепер вже отець. Він по-суті був головою координаторських груп. Кожна група мала молитву, він їх координував по дорозі. Він бігав туди і назад по кілька разів, і проходив, певно за одну прощу всі 4. Але отець Андрій став священник і треба було комусь іншому передати. Один раз головою координаторських груп була Наталія Жарій, сьогодні вона є дружиною священника отця Юрія Остапюка. Після того, треба було когось знайти. І Бог мені послав Романа Моравського, який роками допомагав у організації прощ. Йому належиться велика заслуга. І Роман Моравський – це людина, яка зі мною формувала всі ці прощі. Але треба було помічника і у нас від самого початку було кілька осіб, які формували все. Хочу згадати отця Саву Масника, він тоді був братом. Була також Мартуся Микулишин. Вона ревно служила прощі всі дні. Очевидно, отець Роман Шимон, він зараз у Італії, але це була людина, яка весь час мені помагала. Отець Богдан Романів, я не хочу когось образити, чи залишити поза увагою. Ще хочу згадати Наталю Онищук, Надійку, багато було людей, помагали прощі. Священників: отець Петро Рак, отець Богуслав і їмость, отець Снєда, отець Сліпий, отець Ярослав, отець з Романова, отець Михайло Курман, о. Михайло Муравський, о. Дмитро Тхір.
Коли ми йшли прощею, одні молилися, другі співали, тому ми дали завдання координаторам груп організувати молитву: одні молилися вервицю, інші співали, треті молилися Ісусову молитву. Треба було дати свободу, бо не можна всіх рівняти. Була особлива група, це друга, там завжди ішли старші, які нарікали, що молодь не така, то там був координатор, якого ми називали мучеником, бо до нього постійно були претензії, але він завжди терпів. Першу групу провадила дружина отця Миколи, вона запровадила групу, де ішли діти. Ніколи не забуду, теперішню Сестру Служебницю Олю.
Ми зупинялися на харчування і зупинку. І тоді ми вирішили, що мусимо людям давати тему прощі. Ми виписали таку прочанську конституцію, виникла ідея біблійних читань. 3 фрагменти Євангелія на 3 дні, які стосувалися теми прощі. Хто ішов прощею? Різні люди. Ішли ті, хто був близько Церкви, далеко Церкви, шукали Бога. Були люди зі східної України, із центральної. Ішли посли кількох країн. Були із Польщі, Білорусії, Франції, Італії, Іспанії, був отець Василь Поточняк. Ішли різні люди, я розумів,що для когось це дорога до Бога, для когось це пошук Бога,для когось воцерковлення. Я особисто дорогою завжди молився, щоб Бог доторкнувся до душі кожної людини.
Ішли фотографи. Дуже багато ішло фотографів, які документували всі ці події.
Я розумів, що рано, чи пізно така велелюдна проща згасне. І я дуже багато разів звертався до області, міста, щоби прокласти дорогу до Унева як шлях святого Якова, як у Італії, Португалії. Бо згодом нам стало важко прокладати прочанський шлях, бо деякі навіть стежки приватизовані. Це у руках обласної ради. Мусять існувати стежки до відпустових місць, які мають бути відповідно позначені, де би люди могли піти собі тоді, коли вони хочуть.
Коли прочани приходили до Унева їх зустрічали. Ми намагалися робити так, щоб той в’їзд до Унева був урочистий. Там завжди був пан Йосиф і музики троїсті, які нам грали народні пісні, а потім вивчили і церковні пісні. Пізніше ми на фірі і на конях вїздили до Унева.
Фото з архівів єрм. Юстина (Бойка)
Повязані записи
