Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…
(Івана 15:13)
Вже вкотре цього літа роздумуємо над святістю. І не просто якоюсь невизначено-аморфною, але дуже конкретною, ілюстрованою життєвими прикладами людей, які ходили по нашій із вами землі, щоправда, це було ось уже як тисячу літ тому… Ці святі, як і їхній батько і прабабуся – святі рівноапостольні Володимир і Ольга були правителями Русі. Традиційно, для нашої рубрики, не будемо вдаватися у історичні дискурси життя цих святих, бо зараз це можна дуже легко й просто зробити і без нашої рубрики. Адже є Гугл, який знає все 😉
Тому, традиційно пропоную зосередитись на суті життєвого подвигу святих мучеників і на тому, чому ж, власне, ми називаємо їх святими, освячуємо на їх честь храми, пишемо їхні ікони, складаємо на їхню честь богослужбові тексти, молимось до них, просячи заступництва.
Насправді, сучасному світові вони б категорично не сподобались. Типові лузери. Зовсім не вміють постояти за себе. Не мужики. Маючи можливість відвоювати незаконно завойований братом Святополком Київський престол (який, поміж іншим, належав за правом спадкування саме йому) Борис, натомість, не тільки цього не робить, але ще й не борониться, коли до нього приходять найняті його братом кілери, які його й убивають. Хоча, повторюю, є можливість не лише оборонитись, але й зайняти крісло правителя Київської Русі. Борис, із певних рацій, цього не робить. Про ці рації поговоримо нижче. За переданням, Борис приймає мученицьку смерть саме після того, як завершує молитися Утреню.
Подібна доля спіткає і його брата Гліба. Один із наймолодших синів князя Володимира, і той, який найбільше любив вбитого Бориса. Коли він дізнався про смерть брата, то замість того, аби мстити, він, на диво, просто молитовно скорбів за убієнним братом, і головне – шкодував, що не прийняв смерть разом із ним. Проте він, як наступний «кандидат», якого кияни хотіли бачити на князівському престолі свого міста, став ще одним конкурентом Святополка. Той пішов «по накатаній» схемі та вчинив за методом, який через трішки більше як дев’ятсот років сформулює гідний наслідник Святополка – правитель територій, на яких була Русь – Йосиф Сталін, який казав: «Є людина – є проблема, нема людини – нема проблеми…». Саме так вчинив Святополк, «ліквідувавши конкурента».
Такий короткий бекграунд мучеництва перших канонізованих святих Київської Русі – Бориса і Гліба.
Багато хто, особливо у сьогоднішній ситуації, в контексті життя цих святих мучеників закине християнству слабохарактерність, м’якотілість і безхребетність.
Справді, з точки зору людської логіки князі Борис і Гліб вчинили величезну дурницю. Мало того, що добровільно відмовились від влади, віддали владу в руки кровожерного тирана, та ще й своє життя втратили. Дивні якісь. Мазохісти. Не дорожили життям. Все правильно. Але правильно, як сказано вище, з точки зору людської логіки.
Божий промисел є цілком іншим. Адже з точки зору нашої логіки і хресна жертва Господа нашого Ісуса Христа була величезною недоладністю – вмирати за тих, котрі потім все одно не будуть вірні та грішитимуть…
Подібно і святі мученики – воліли за краще померти, аніж розв’язувати кровопролиття і спричиняти загибель не лише брата, але й інших людей, котрі будуть у цю війну втягнуті…
Дописуючи цей текст все більше переймаюсь однією думкою, котру, наостанок, викладу перед вами. Господь «дивний у святих своїх». Безумовно подвиг мучеників – приклад для наслідування. Зараз маємо у нашій державі ситуацію, дуже подібну до тодішньої. Кровожерний «старший брат» нападає і бажає вбивати, аби вдовольнити свої імперські владолюбні амбіції… І ми з вами, сьогодні маємо не двох, а тисячі тих, які є сучасними Борисом і Глібом. Це Ті, які воюють на Сході за нас з вами. Ті тисячі полеглих, які захищаючи свою і нашу Україну віддали свої юні життя, полягли від руки кровожерного і владолюбного агресора. Вони віддають свої життя, аби ми могли жити. Вони сплять в окопах і бліндажах під гуркіт канонад, аби ми з Вами мирно спали у своїх ліжках. Скільки разів ми чули свідчення матерів і дружин загиблих воїнів, котрі, намагаючись відмовити свого рідного їхати воювати далі, чули у відповідь правдиво Євангельське: «Якщо не я – то хто..?»
Чи не так вчинили Борис і Гліб? «Якщо не я, то хто». Саме дивлячись на поставу сучасних героїв можемо зрозуміти суть мучеництва святих, котрі жили тисячу років тому. Вони вмерли не тому, що були лузерами й мазохістами, а для того, аби їхній народ жив і зростав. Так і наші герої, маючи дітей, дружин, матерів, і звичайно можливість «відкосити» (що деякі, не вельми порядні, таки роблять) все-таки віддають свої життя у пеклі війни. Не тому, що їм цього хочеться, а тому, що вони вмирають, аби ми жили. Бо «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх…» (Івана 15:13)
Володимир Мамчин
Повязані записи
