Перша школа виховання – це сім’я, де діти отримують базові знання про навколишній світ, опановують найрізноманітніші норми моральної поведінки, набувають її навички. У сім’ї дитина отримує перший догляд за тілом, привчається до порядку, працелюбності, покірності, тут вона отримує перше духовно-моральне виховання і починає розвивати в собі моральне життя.
Сім’я починається зі шлюбу і в ньому зав’язується. Але людина починає своє життя в такій сім’ї, яку вона сама не створювала: це сім’я, створена її батьком і матір’ю, у яку вона входить одним народженням ще задовго до того, як їй вдається усвідомити саму себе та навколишній світ. Людина одержує цю сім’ю як певний Божий дар. Шлюб, по суті, виникає з вибору і рішення, а дитині не доводиться вирішувати, чи вибирати своїх батьків і їхню сім’ю, їй залишається тільки прийняти її на все життя.
Те, ким стане людина в її подальшому житті, визначається в її дитинстві, і до того ж, самим цим дитинством; існують, звичайно, вроджені схильності та обдарування, але подальша доля цих схильностей і талантів – розвинуться вони чи зів’януть, звичайно, багато в чому залежить від виховання і дитинства. Ось чому сім’я є основою виховання.
У сім’ї пробуджуються і починають розвиватися дрімаючі сили власної душі, тут дитина вчиться любити (як і кого), вірити (у що) і жертвувати (кому і чим). Тут формуються перші основи її характеру, відкриваються в душі дитини головні джерела її майбутнього щастя і нещастя. Кожен із нас залишається протягом свого життя духовним представником своєї батьківсько-материнської сім’ї, або, іншими словами, живим символом її сімейного духу. Але в дитинстві можуть закладатися не лише шляхи спасіння, але й шляхи погибелі.
Господь так влаштував, що одне з найбільш відповідальних священних покликань людини – бути батьком та матір’ю. А це так само – обов’язок виховання дитини. Святитель Іоан Золотоустий говорить: «Не одне народження робить батьком, а хороша освіта, і не одне носіння в утробі робить матір’ю, а хороше виховання».
Проте в сучасному суспільстві дуже часто можна побачити несерйозне ставлення до виховання дітей. Воно недооцінюється, до нього ставляться з байдужістю, думаючи, що найважливішим було зачаття і народження дитини, а все інше – саме виховання дитини – не настільки важливе і може проходити якось саме по собі. Насправді все зовсім навпаки: навколишній світ повен різноманітних особистих невдач, трагічних доль тощо, а всі ці явища зводяться до того, що батьки цих людей змогли їх лише народити (дати їм життя), а відкрити шлях до любові, до внутрішньої свободи, до віри і совісті, на жаль, не змогли. Такі батьки спромоглися дати своїм дітям, окрім плотського існування, лише душевні рани, сліди і наслідки яких залишаються потім на все життя. Інколи батьки навіть самі не помічають, як ці рани виникали в дітей і в’їдалися в душу. Батьки не змогли дати їм духовного досвіду, живої віри в Бога, цього цілющого джерела, яке лікує всі страждання душі.
Дуже страшно, коли ця несерйозність, безпорадність, ця безвідповідальність батьків починає переходити з покоління в покоління. Це відбувається тоді, коли духовна основа в душах починає слабнути, навіть зникати. Це відбувається тоді, коли для людини найвищими цінностями стають пристрасть, кар’єризм, цинізм. Тоді священна сутність сім’ї не знаходить собі більше місця в серці людини, її не цінують, не бережуть, її не будують. Тоді у відносинах між батьками і дітьми виникає «прірва». Батько та матір перестають «розуміти» своїх дітей, а діти починають скаржитися на «абсолютну відчуженість», що в’їлася в сім’ї, і не розуміючи, звідки це береться, забуваючи свої власні дитячі скарги, діти, коли виростають, створюють сім’ї, у яких «нерозуміння» і «відчуження» виникає з новою силою.
Причина ця лише в одному – у тому, що люди далекі від Бога.
Сім’ї руйнуються зовсім не через прискорення історичного темпу розвитку чи ще через щось, – як це пояснюють ідеологи атеїзму, а внаслідок бездуховності. Душа без Бога. Ця бездуховність підриває сім’ю і її духовну єдність. Без духовної основи навіть статевий потяг створює не шлюб, а всього-на-всього біологічне співжиття. З нього виникає не сім’я, а елементарне співіснування.
Всяка сім’я, у якій панує любов, дає людині щастя. Там, де створюється шлюб без любові, сім’я виникає лише за зовнішнім виглядом. Такий шлюб не дає людині щастя, він не виконує свого призначення. Що таке сім’я? Це те, що народжується з любові чоловіка і дружини. Любов – це готовність віддати себе ближньому, піклуватися, оберігати його в горі та радості. У сучасному суспільстві, у якому немає чітких уявлень про сім’ю, її значення, відносини переважно будуються на основах, недопустимих для християн. Люди сприймають моральні вимоги і звичаї безбожного світу, що нас оточує, як норму життя та вважають недосяжним той ідеал створення сім’ї, що живе за заповідями Божими.
Навчити дітей любові батьки можуть лише тоді, коли вони самі у шлюбі вміли любити. Дати дітям щастя батьки можуть лише настільки, наскільки вони самі знайшли щастя у шлюбі. Якщо дитина не навчиться любові в сім’ї своїх батьків, то де ж вона її навчиться? Якщо вона з дитинства не звикла шукати щастя саме у взаємній любові, то в яких злих і нерозумних схильностях вона буде шукати щастя в дорослому віці?
Діти все переймають і все копіюють, непомітно, але глибоко відчуваючи життя своїх батьків, підмічаючи кожну деталь їхніх взаємовідносин. І той, хто чув і аналізував дитячі вислови, погляди на життя, ігри дітей, що живуть у неблагополучних сім’ях, де життя є суцільною мукою, де воно сповнене лицемірства, зривів, той знає, який хворий і смертоносний «спадок» одержує від батьків така нещасна дітвора.
Парадоксально, але часто найбільшої шкоди завдають дитині вдома, у сім’ї – саме там, де вона повинна почуватися найбільш захищеною. Її жорстоко карають і фізично, і морально. Спостерігаючи за молодими батьками, можна помітити постійне невдоволення дитиною: одних батьків дратують діти рухливі й непокірні, інших, навпаки, замкнуті і відчужені. Дехто розчарований тим, що їхня дитина не геній. Вона стає для них символом власних невдач. І зовсім не звертають увагу на те, що прихована чи неприхована неприязнь не можуть сприяти формуванню в дитини самоповаги та поваги до батьків. Щоб розвиватися творчо та правильно, дитина повинна мати у своїй сім’ї вогнище любові та щастя. Тільки тоді ця молода людина зможе розвинути свої духовні здібності, тільки тоді її власне життя не буде викликати в неї сорому чи хворобливої огиди.
Отож, життя та взаємини батьків – це відкрита книга, з якої діти вчаться жити. Саме поведінка та вчинки батьків мають вагомий вплив на дітей. Ще відомий психолог П. Лесгофт говорив, що «при вивченні людини та умов її виховання все глибше переконуєшся в тому, наскільки сильно впливають не слова, а дії близьких людей на дитину, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя позитивно відбиваються на моральному розвитку дитини».
У сім’ї, де панує любов і щастя, виховується людина з непошкодженою душею, яка сама здатна любити, будувати і виховувати. Дитинство є найбільш ща¬сливим періодом життя; часом, коли всі прозаїчні проблеми «навчають»; періодом підвищеної довірливості і загостреної вразливості; періодом лагідної усмішки і безконечного бажання добра. Чим більш люблячою і щасливою була батьківська сім’я, тим більше цих якостей і здібностей збережеться в людині, тим більше вона такої дитячості внесе в доросле життя.
Ніякі «дитячі будинки», «приюти» та інші фальшиві замінники сім’ї ніколи не дадуть дитині найнеобхіднішого. Бо головною силою виховання є те взаємне почуття незамінності, котре пов’язує батьків із дитиною, а дитину з батьками таємничим духовним зв’язком любові.
У сім’ї, і лише в сім’ї, дитина відчуває себе єдиною і незамінною, вистражданою і невідривною, кров’ю і кістю від кістки двох людей, що стали єдиною плоттю. Виховання дитини в сім’ї нічим не може бути замінене. Навіть якщо дитина виховується в прийомних батьків, то все одно вона буде в глибині душі думати про свого кровного батька і матір.
Отже, вплив сім’ї на виховання дитини є найважливішим і першим чинником виховання. Тому батькам потрібно бути дуже пильними до того, щоб цей вплив був позитивним. Щоб показати достойний приклад, батьки повинні працювати над собою. Відомий психолог Г. Плессер (США) пише: «Сімейне життя є працею. Не тією працею біля плити чи пральної машини, а працею по вихованню в собі людини. Постійною духовною працею, щоденним виховуванням в собі людяності і всього того, що ми в це поняття вкладаємо».
Якщо на очах дітей у їхніх сім’ях і в оточенні чиняться справи брехні й ошуканства, повторюються сцени п’яного бешкету і розпусти, виникають лайки, бійки, ведуться непристойні розмови цинічного та аморального характеру тощо, то той аморальний бруд, який існує в домі і в суспільстві, мимоволі прилипає до ніжних дитячих душ.
Що таке сім’я? Це те, що народжується в любові, це домашня Церква, Образ Тройці, яка живе любов’ю. Любов – це готовність віддати себе ближньому, піклуватися, оберігати його в горі та радості.
Саме сім’я є єдиним соціальним середовищем, близьким, потрібним і найціннішим для дитини, яка сприймає весь світ через призму сім’ї. Дуже повільно вона навчається зосереджуватися на собі як на окремій істоті, але цей процес ніколи не закінчується: зв’язок із сім’єю, яким він розкривається для нас у ранньому дитинстві, зберігається нами усе життя, як джерело життєвих сил, до якого ми приходимо в тяжкі хвилини випробувань. Перші правила моралі, що подаються дітям, послужать їм надалі для запобігання пороків, – пише святитель Григорій Богослов.
о. Михайло Сивак
Повязані записи
