Про священиче й монаше покликання, Церкву в часі історичних випробувань, любов до рідної землі та місію християнина у XXI столітті поспілкувалися із ієромонахом Маркіяном Каюмовим, прес-секретарем Львівської єпархії УПЦ (МП).
– Отче Маркіяне, чи могли б Ви розповісти про те, як відчули своє священиче покликання? Як у родині, де мама – православна, а тато – мусульманин виріс православний душпастир?
– Історія мого воцерковленого життя сягає ще дошкільного віку, коли моя бабуся почала водити мене до нашої міської церкви на Вінниччині. З того часу я намагався не пропускати жодної Служби, а з часом з’явилося бажання стати священиком. Пізніше, вже в старших класах я постав перед вибором і врешті вирішив спробувати себе в світській професії. Обрав журналістику і насправді це в мене вдавалось досить гарно. За короткий час навчання зробив невеличку кар’єру в районних та обласних виданнях. Крім того, я захопився молодіжною політикою, був президентом коледжу, засновником Молодіжної ради при виконкомі Барської міської ради, головним редактором міської молодіжної газети. Проте все це не змогло мене захопити так, як захоплювало життя в Церкві. Тому після закінчення коледжу я вирішив все ж вступати до семінарії, але продовжити здобувати вищу освіту у Національному університеті імені Михайла Драгоманова за напрямом «журналістика». У мене з’явилася мрія поєднати дві спеціальності і так схоже, що вдалось (Сміється – Л.Б.). Щодо моєї сім’ї, то мама стала більш воцерковленою дещо пізніше, ніж я, але за короткий час вона стала доброю християнкою! А батько завжди з повагою ставився до Православ’я і до того, що я ходжу до храму. Він казав: «Поганому тебе там не навчать!» Тому я завжди жартую, що я є наочним прикладом міжрелігійної дружби (Сміється – Л.Б.)
– Що спонукало Вас у такому юному віці прийняти важливе рішення – стати монахом?
– Можна сказати, що під час вступу до семінарії я ще не задумувався про прийняття чернечого постригу. Власне, життя в Києво-Печерській лаврі, послух у Блаженнішого Митрополита Володимира, а згодом і у єпископа Львівського Філарета наклали на моє життя особливий відбиток, і після закінчення семінарії я озвучив своє бажання владиці Філарету, який і звершив мій постриг. Коли я повідомив про свій намір мамі, вона сказала досить ключові слова, які навіть мені пояснили, чому я все ж наважився на такий серйозний крок. Вона наголосила:”Це ж я винна у цьому, хто ж тебе вчив віддаватися своїй справі сповна!? Коли вже за щось берешся – роби ідеально!” Так от, коли мене запитували, навіщо мені монашество, я так і відповідав, що усвідомив – хочу присвятити своє життя служінню Богу, Церкві і людям сповна, щоб жодна з умовностей мене не могла відволікти від свого покликання. Життя монаха – це життя присвячене іншим! Я відчував, що для мене найголовніше – це життя тільки для Церкви! Коли ж почув мамині слова, мені стало зрозуміло звідки в мене це бажання.
– Якщо говорити про УПЦ в Україні, зокрема, у Львові, які кроки робить Ваша Церква заради досягнення екуменічного порозуміння та рівноправного діалогу із різними християнськими конфесіями та іншими релігіями?
– Почнімо з того, що главою Церкви є сам Христос. Чи знаємо ми випадки, коли Господь ділив людей на «своїх» та «чужих»? У Святому Письмі чітко вказано слова Спасителя: «Прийдіть до Мене всі…» Так от, забуваючи про істинну природу Церкви, ми часто шукаємо в ній якісь програми, концепції, стратегії… Але місія Церкви – допомогти людині зустрітись з Христом. Якщо Церква живе виключно цією ідеєю, то вона прямує правильним шляхом і нічого нового вигадувати не потрібно. Кожний християнин, який у своєму житті ставить єдину мету – життя у Христі, ніколи не переступить через загальнолюдські чесноти, не дозволить собі посягнути на переконання чи свободу іншої людини, не поставить свої інтереси вище потреб свого ближнього. У цьому і заключається особливість християнського вчення. Ми сьогодні послуговуємося різними термінами, такими, як «екуменізм», «міжрелігійний діалог», «плюралізм», проте я переконаний, що це явище принесене стрімким секуляризмом, який віддаляє нас від євангельської термінології. Євангеліє вчить кожного з нас любити ближнього, поважати вибір іншого, бути милосердними… Тому особисто я завжди наголошую саме на цих чеснотах, без масок сучасних термінів. Ми бачимо сьогодні страшну духовно-моральну кризу українського суспільства, яка привела до трагічних подій у нашій державі. За пошуками науково-богословських формулювань розвитку сучасного екуменічного діалогу, ми забули навчити людей любити один одного, поважати вибір свого ближнього. І в цьому я вбачаю сьогодні найнагальнішу потребу в діяльності усіх Церков в Україні і Львівської єпархії зокрема. Я переконаний, що на шляху до Христа, всі, хто прямує цією дорогою, вже є єдиними і просто зобов’язані показати іншим приклад життя у Христі.
– У сучасному світі технологій, соціальних мереж, у добу Facebook, чи планує УПЦ використовувати нові технології заради комунікації зі своїми мирянами?
– Насправді УПЦ сьогодні представлена в усіх видах соціальних мереж, веде постійну роботу з розробками нових проектів для користувачів смартфонів, щоразу презентує нові медіапроекти у різних сферах ЗМІ. Синодальний інформаційно-просвітницький відділ (так би мовити «Міністерство інформації») два рази на рік проводить Всеукраїнський фестиваль православних ЗМІ, на якому збираються представники відповідних відділів з усіх єпархій України. Власне, цей фестиваль є інтелектуальним майданчиком, де розробляються, презентуються всі нові проекти, проходять майстер-класи провідних спеціалістів з роботи у соцмережах. Один такий фестиваль проходив минулої весни у Львові, де я, наприклад, презентував нові проекти Львівської єпархії у мережі Facebook та You Tube. Особисто я є активним користувачем соцмереж, що вважаю своїм і професійним обов’язком і покликанням як священика, адже розумію, що часто людині дуже важко розпочати розмову зі священиком наживо. Бувало, що мене мої інтернет-знайомі запитували, чи я не сповідаю через Інтернет (Усміхається – Л.Б.). Але переконаний, що живе спілкування ніщо і ніколи не замінить!
– На Вашу думку, як саме повинна модернізуватися УПЦ в Україні, щоб стати ближчою до молодого покоління, намагаючись відповідати на виклики буремної доби?
– Я думаю, що модернізуватися повинна не УПЦ… Та й мені важко говорити про те, як хтось має модернізуватися, оскільки я вважаю себе представником молоді і для роботи з молоддю я просто намагаюся залишатися собою. Молодь це відчуває і відчуває фальш! В нас у Свято-Георгіївському храмі минулої осені була створена православна молодіжка, яку проводимо постійно я і голова молодіжного відділу єпархії отець Назарій Швець. Нічого особливого вигадувати не прийшлось – ми просто запрошуємо молодь на спілкування, дружбу. Знаєте, за неповний рік існування нашої молодіжки я радію нашимИ досягненнями. У нас з’явився волонтерський рух. Хлопці і дівчата щотижня відвідують віддалені дитячі будинки у Милятині та Роздолі, щоразу діляться з нами своїми емоціями, враженнями, які зворушують їх серця. Але найголовніше, – приємно спостерігати, як молодь, що колись відвідувала храм лише у найбільші свята, тепер є практикуючими православними християнами, свідомо приймають церковні Таїнства… Як пастиря, мені це дає радість! Головне людині дати імпульс! Я думаю, не потрібно модернізуватися, просто потрібно розмовляти з людьми зрозумілою для них мовою, бути щирим у своїх намірах поділитися радістю від життя в Церкві. Тоді молодь, яка сьогодні в суспільстві нікому не потрібна, окрім самих себе, відчує, що є Той, кому вони дуже потрібні, – Христос і, що життя у Христі є найбільшою радістю!
– Чи могли б Ви описати риси, своєрідний портрет українського християнина 21 століття, незалежно від конфесії?
– Думаю, що портрет справжнього християнина був завжди і залишається незмінним. Проте, споглядаючи ось вже більше року за подіями в нашій державі, хотілося б побажати українцям мати завжди Господа у серці, розуміти, що кожен з нас ходить під Богом і за всі наші вчинки ми неодмінно дамо відповідь. Людина, яка переживає певне горе в своєму житті, починає переглядати свої вчинки, звички, переконання… Українці за свою історію пережили стільки горя, що здавалося б мали бути святими у повсякденному житті. Проте й надалі ми стаємо свідками, як один готовий обдурити іншого, нажитися на іншому, взяти хабара, залишити хворого без належної допомоги, байдуже віднестися до своїх професійних обов’язків – це страшна тенденція, оскільки розумієш, що в людях немає ані любові до ближнього, ані страху Божого. Я хотів би, в першу чергу, нагадати кожному, що ми прийшли на цей світ з певною місією, від якої залежить життя іншого творіння Божого! Справжній християнин ніколи не забуде про те, до чого покликав його Господь і, для чого дав йому таланти. Ким би ми не були – лікарем, вчителем, інженером, чиновником, бізнесменом чи прибиральником – ми покликані творити добро в тій сфері, в яку покликав нас Творець! В старій пісенці з радянського мультфільму є чудові слова: «Поділись усмішкою своєю – і вона не раз до тебе ще вернеться» (Усміхається – Л.Б.). Так от я б порадив усім нам: «Поділись своїм добром…». На тлі всіх останніх подій у нашій державі ми просто не маємо більше шансу відкладати справи добра на потім! Ми просто зобов’язані сьогодні оглянутися навколо і змусити себе полюбити всіх, полюбити свою державу, місто, будинок і навіть під’їзд! Прийшов час зрозуміти, що таким явищам, як корупція, зрада, крадіжка будь-яких розмірів, зневага і злоба не повинні мати місця в нашому житті, інакше нам не потрібно буде ніякого загарбника – ми самі один одного знищимо!
Розмовляла Лідія Батіг
Повязані записи
