Рух за автокефалію Української Православної Церкви розпочався одночасно із визвольними змаганнями українців на початку минулого століття. У часи Директорії було зроблено перші кроки для юридичного оформлення УАПЦ, пізніше у 1921 році відбулося затвердження статуту, однак вже у 30рр. ХХ ст. вся ієрархія УАПЦ, значна частина духовенства та активні миряни загинули мученицькою смертю від рук більшовиків. Друга світова війна спонукала до повторного відродження УАПЦ. Однак опісля УАПЦ в Україні знищили знову, і цього разу це також зробила радянська влада. Хоча частині єпископату і духовенства вдалося емігрувати до Західної Європи, США та Канади, до країн Латинської Америки та до Австралії й Нової Зеландії, де вони продовжували будувати церковне життя УАПЦ уже у діаспорі. В Україні УАПЦ змогла відродитися лише наприкінці 80-х років ХХ ст. Зокрема 19 серпня 1989 року о. Володимир Ярема разом із о. Іваном Пашулею оголосили про вихід зі складу Московської патріархії і перейшли під опіку митрополита Мстислава Скрипника, глави УПЦ у США та УАПЦ в діаспорі. Це було уже ІІІ Відродження УАПЦ. Цьогоріч виповнюється 25 років з того часу. Про передумови цього кроку та подальший розвиток Української Автокефальної Православної Церкви розповів Тарас Дмитрик, голова Всеукраїнського Братства святого апостола Андрія Первозваного УАПЦ і відповідальний секретар Українського християнського академічного товариства.
– Минуло вже 25 років після відродження УАПЦ у Львові. Розкажіть про передумови цієї події. Які були причини того, що частина духовенства Російської Православної Церкви в Галичині проголосила автокефалію?
Передумовою відродження УАПЦ було послаблення тоталітарного режиму Радянського Союзу. Настала відносна свобода, так звана «горбачовська перестройка», схожа на «хрущовську відлигу». І тоді провідне, православне духовенство стало задумуватися над втраченим статусом Української Церкви. Постало питання про те, як бути далі, бо вже було видно, що Радянський Союз занепадає й релігійні переслідування припинилися. Крім того, урочисто відзначено 1000-тя хрещення України-Руси. А ще в Галичині була значна частина духовенства, яка пам’ятала, якою була Церква до приходу радянської влади. Тому було зрозуміло, що Церкві потрібні зміни.
– Але чому відродження розпочалося саме зі Львова? Адже Галичина вважається переважно греко-католицькою?
Передумов для цього є кілька. Не забуваймо, що Українську Греко-Православну Церкву в Канаді і Українську Православну Церкву у США заснували вихідці з Галичини – греко-католицька інтелігенція діаспори. Повернення до православ’я розпочинали саме вони. Згодом до них приєдналися вихідці з Буковини, а після Другої світової війни – вихідці з Волині та зі Східної України. Крім того, у Галичині змінився етнічний склад населення. До 1939 року українці у Східній Галичині були більшістю, хоча була й значна кількість поляків, євреїв, вірмен та інших національних меншин. А після Другої світової війни поляки та вірмени-католики виїхали до Польщі, багато євреїв знищено в період німецької окупації у концтаборах, натомість значну частину населення повоєнної Львівщини становили переселенці з Польщі, з питомо православних регіонів, таких як Холмщина, Підляшшя, частково православної Лемківщини та Надсяння, а також у самому Львові з’явилася велика російськомовна спільнота. На Лемківщині у міжвоєнний період з 1927 року до розвалу ІІ Речі Посполитої понад 60 греко-католицьких парафій перейшли на православ’я і цей процес був зупинений лише Другою світовою війною, коли настало виселення.Іноді з Польщі переїжджали компактно цілі села, разом зі своїм священиком, оселялися в тих селах звідки виїжджали поляки, займали спорожнілі костели і починали там богослужіння, це були священики із Холмщини і Лемківщини. Отже, цей процес відобразився і на конфесійній карті Галичини. Склад населення тут у повоєнний період був сильно змінений. Це й було однією з передумов того, що ІІІ Відродження УАПЦ почалося саме зі Львова.
– Одним із таких переселенців був ініціатор відродження УАПЦ о. Володимир Ярема, колишній греко-католик, який уже висвятився після ліквідації УГКЦ і відповідно був православним священиком. Чому отець Ярема висвятився саме у Російській Православній Церкві?
Після арешту всієї ієрархії Греко-Католицької Церкви у 1946 році постало питання: чи греко-католицьке духовенство йде у підпілля? Але, що тоді буде з храмами і паствою? Оскільки ієрархію повністю арештували, тому надії на те, що буде змога висвячувати нових священиків не було, також у деяких церквах уже забракло святого мира, а його міг освятити тільки єпископ. Тоді Ініціативна група, яку очолив отець Гавриїл Костельник почала переговори із представниками Московського патріархату, які завершилися домовленостями, згідно з якими греко-католицьке духовенство прийме ухвалу на Соборі про повернення до православ’я, натомість православні єпархії Галичини очолюватимуть місцеві архиєреї, тобто з галицького духовенства буде обрано три кандидатури на єпископів. Також буде дозволено відкрити свою окрему духовну семінарію для галичан у Львові і впродовж 25 років Московська патріархія не матиме права втручатися у внутрішні справи цих трьох єпархій. Але нічого з обіцянок Московського патріархату не було виконано. Єпископів висвятили тільки двох, о. Гавриїла вбили у 1948, через те, що під час святкування 500-ліття «Русской Автокефалии» він поскаржився закордонним делегаціям, що Московська патріархія не виконує умов домовленостей, а саме не висвячує третього єпископа та не дозволяє відкрити семінарію у Львові. Після цього у Москві мабуть і було ухвалено рішення про вбивство о. Г. Костельника.
– Як у радянський період існувала Павославна Церква в Галичині, які були стосунки з колишніми братами-греко-католиками?
Священики – колишні греко-католики – були під подвійним наглядом. Зокрема, о. Володимир Ярема розповідав, що на нього регулярно писали доноси, звинувачуючи у тому, що він підтримує підпільних греко-католицьких священиків. Але це була неправда, бо знаючи, що за ним був пильний нагляд, о. Володимир ніколи б на таке не пішов. Хоча недалеко від Церкви св. ап. Петра і Павла мешкав один старенький греко-католицький священик, який не підписав переходу на православ’я. Його регулярно підтримували петропавлівські парафіяни. Це було з відома о. Яреми, хоча він особисто ніколи до того отця не приходив, з двох причин: бо сам мав би неприємності, та й той греко-католицький священик теж мав би проблеми. Тож вони тримали дистанцію, щоб не нашкодити один одному.
– У період, коли відбулося відродження УАПЦ активно велася боротьба за легалізацію УГКЦ. Чому поборники незалежної Церкви в Україні не об’єднали свої зусилля?
Я мав нагоду впродовж кількох років спілкуватися з отцем Яремою, якого згодом у 1993 році обрали патріархом УАПЦ. Тому я трохи знаю як складалися стосунки з духовенством РПЦ, що тоді легально діяла в Галичині, та греко-католицьким підпіллям.
Коли почалася лібералізація у сфері свободи віровизнання у Радянському Союзі, то до о. Володимира Яреми звернулися активісти майбутнього Народного Руху України: Михайло Бойчишин і Михайло Горинь. Вони прийшли з пропозицією, щоб о. Ярема перейшов до Греко-Католицької Церкви. Під час тієї розмови, про яку я знаю з уст Патріарха Димитрія, тоді ще о. Яреми, він сказав, що руки греко-католицьких єпископів будуть постійно зв’язані, на синодах буде представник Римської курії, нунцій чи інший легат, який диктуватиме волю Рима. Також він був переконаний, що до Львова переїде римо-католицький митрополит Мар’ян Яворський та інші, які будуть просувати пропольську політику, тому він не бачить себе у Греко-Католицькій Церкві. Хоча надії на те, що щось можливо було б і корисне з такого поєднання зусиль вказано у спогадах Патріарха Димитрія. Там він описує розмови із митрополитом Львівським РПЦ Никодимом Руснаком і з митрополитом УГКЦ Володимиром Стернюком.
Зрештою в багатьох моментах о. Ярема не помилився: митрополит Львівський Римо-Католицької Церкви Мар’ян Яворський переїхав з Любачева до Львова, також були певні проблеми у стосунках між ієрархією Греко-Католицької Церкви, яка вийшла з підпілля, та Римською курією. Наприклад, оприлюднено деякі рішення синоду без затвердження їх Римом, так само й історія призначення коад’ютором Мирослава Івана Любачівського. Усі ці події і впливали на те, що о. Ярема вирішив діяти самостійно.
– Отож, як почався сам процес відродження УАПЦ?
Насамперед о. Ярема написав приватного листа до Митрополита Київського і Галицького, патріаршого екзарха України Філарета Денисенка. Цей лист мав бути колективним від галицького духовенства, однак відважився підписати його тільки о. Ярема. У цьому листі згадано усі кривди, яких заподіяла українцям Московська патріархія у повоєнний період, згадано також вбивство членів «Ініціативної групи» і недотримання обіцянок, зокрема, щодо відкриття Львівської духовної семінарії. Відповіді на лист не було. Тоді о. В. Ярема переслав його через правозахисників за кордон, де його оприлюднили. Після цього митрополит Філарет наказав віддати о. Ярему під суд, однак, єпархіальний суд його виправдав. Але митрополит Никодим почав збирати другий склад суду з тих священиків, які б прийняли рішення, яке було необхідне для Московської патріархії. Коли о. Ярема довідався про це, то вирішив діяти до того, як його засудять, позбавлять сану чи заборонять служити. Тож о. Володимир разом із однодумцем о. Іваном Пашулею вирішили на свято Преображення Господнього, 19 серпня, проголосити про вихід зі складу Московської патріархії і звернутися до Вселенського Константинопольського Патріарха з проханням про опіку і захист. Дату вибрали не випадковою. У 1989 році свято Преображення припадало на суботу. Отці були переконані, що після того, як вони проголосять вихід із Московської патріархії їм заборонять священнослужіння, а церкву Петра і Павла закриють. Але через вихідні цього не зроблять, тож вони мали про запас два дні, щоб послужити і повідомити якомога більше людей про свій вчинок. Тож вони проголосили вихід з Московського Патріархату і почали збирати підписи парафіян, які виявилися дуже активними. Інформація миттєво поширилася по Львову і в неділю вони вже не встигали збирати підписи, а люди організували чергування біля храму. Тому влада зрозуміла, що храм закрити не вдасться, бо занадто велика кількість людей була задіяна до процесу виходу зі складу Московської патріархії. Було зачитано текст телеграми про вихід зі складу Московської патріархії і надіслано звернення на адресу Вселенського Патріарха Димитрія І.
– Яка була реакція Константинополя на цю телеграму?
У перші дні жодних відповідей не було отримано. Отці не знали чи дійшла їхня телеграма, чи ні. Перші відомості про відгук на цю телеграму з’явилися аж наприкінці 90-х років, коли о. Ярема вже був патріархом. Тоді один із державних чиновників сказав йому, що бачив в архівах КГБ (нині СБУ) відповідь із Патріархії на адресу священика Яреми. Тобто відповідь була, хоч про що в ній йшлося достеменно так і не відомо.
– Оскільки відповіді від Константинополя на той момент не було, УАПЦ взяв під опіку митрополит Мстислав Скрипник, глава УПЦ у США та УАПЦ в діаспорі. Однак допомоги з-за кордону у створенні ієрархії не було. З чим пов’язана таку пасивність?
Зв’язатися відразу з митрополитом Мстиславом і з українською діаспорою не було можливим. Ще існував Радянський Союз і виїзд духовенства за кордон був дуже ускладнений, а митрополит Мстислав, як рідний племінник головного отамана УНР Симона Петлюри, був у чорному списку КГБ і в’їзд до СРСР йому був категорично заборонений. Тому не було можливості ані відправити кандидата на єпископа в Америку чи хоча б у Європу, ані комусь звідти приїхати сюди.
– Як УАПЦ у цій ситуації вдалося встановити свою ієрархію?
Була спроба домовитися з митрополитом Володимиром Стернюком про хіротонію єпископа для православних в Галичині і була друга спроба – все ж таки відправити кандидата на хіротонію в діаспору. Жодна з них не увінчалася успіхом. Тоді дещо загадково виникла кандидатура єпископа Іоана Боднарчука. Він був висвячений у Московському патріархаті на житомирського єпископа. Довгий час служив у Житомирі, однак домагався, щоб його перевели на Прикарпаття і створили для нього окрему Дрогобицьку єпархію. Однак Московська патріархія йому постійно відмовляла у цьому, бо не бажала ділити Львівську область на дві єпархії. Тож, за однією з версій, саме це стало поштовхом до його переходу в УАПЦ. Із переходом до УАПЦ єпископа Іоана Боднарчука вирішилася проблема з рукоположенням священиків. Але все одно залишалася проблема зі свяченням єпископів. Бо за канонами Православної Церкви на єпископа висвячують два або три єпископи. На початку 1990 року почалися перші єпископські хіротонії. За свіченнями очевидців одним із учасників хіротонії був єпископ Вікентій, а третім – єпископ Луцький і Волинський Варлаам. Так було відновлено ієрархію УАПЦ. Однак,– нововисвячені єпископи виявилися неготовими до служіння у нових політичних, релігійних економічних умовах. Вони прийшли зі своїми уявленнями про Церкву, які у них склалися ще у складі Московської патріархії. То у грудні 1989 року відбулися перші збори братства святого Андрія Первозваного, члени якого неодноразово зверталися до Предстоятеля УАПЦ Патріарха Мстислава з проханням, щоб кандидати до єпископського служіння приїхали з діаспори, з вільного світу, щоб допомогли налагодити життя Церкви тут в Україні. На жаль, охочих кандидатів не знайшлося. Далі Церква була втягнута в конфлікт у Галичині з греко-католиками, на Волині й на сході України були конфлікти з УПЦ МП, що гальмувало розвиток УАПЦ. Це нагадувало євангельську притчу, коли молоде вино вливають у старі міхи, а це не завжди ефективно, бо молоде вино прорве старі міхи, і міхи пропадуть, і вино витече.
Запитувала Анна Грапенюк
Джерело: Духовність
Повязані записи
