Богородиця у кухні

21Нещодавно переглянула відеосюжет від «Німецької хвилі» про те, як в Утрехті (Нідерланди) місцеві жителі мають змогу жити в колишніх храмах, там облаштовувати свої помешкання і навіть народжувати дітей. Для голландців це цілком прийнятно, адже деякі герої сюжету – атеїсти, і тепер вони радіють, що бажання їхніх батьків «жити в церкві», справдилося буквально. Минулого року чимала кількість користувачів у Фейсбуці поширювала відео про старі німецькі костели, які знищують для того, аби на їхньому місці звести новобудови. Зважаючи на останні світові тенденції, ми дедалі більше замислюємось про секуляризацію, про тотальну десакралізацію нашого суспільного простору. Кілька років тому мені доводилось приймати у Львові дослідницю із Франції. Жінка пережила смерть сина, яка відкрила їй двері до духовного світу. Вона попросила мене зробити екскурсію святинями нашого міста. Коли ми завітали до Собору Святого Юра, у храмі було порожньо, зважаючи на обідню пору. Ми помолилися перед іконами і сіли на лавку. Жаклін запитала, чому позолочені раки з мощами знаходяться у храмі без охорони. Я здивовано закліпала очима, мовляв, навіщо охорони, адже це ж святе. Жаклін розповіла, що у Франції позолочений інвентар у храмі не залишають без нагляду, оскільки обов’язково знайдуться крадії. «Ось чому у Соборі Паризької Богоматері і Базиліці Сакр-Кир у Парижі всюди перегородки, а то ж я думала, що для прибирання», – подумалось. Її зворушило, що у нас у місті храми відчинені цілий день, можна прийти і помолитись цілком вільно і без часових обмежень, натомість у Франції після меси храм зачиняють під ключ, щоб ніхто не нашкодив. Тоді мене це вельми здивувало, але, на жаль, правда була безжальною. Варто було прочитати чеського богослова Томаша Галіка, а потім зазирнути на меси у празькі храми – священик і кілька осіб. Сумно. Чомусь пригадався у цей момент опис Собору з однойменного твору Олеся Гончара, коли радянська влада занехаяла святиню, зробивши з неї склад зерна, повсюди снувалося павутиння. І ось цей пасаж з павутинням на стіні Собору Гончара метафорично переносився перед очима тоді, коли я бувала у різних європейських храмах, коли священики інколи служили месу для двох, трьох чи у кращому випадку десяти осіб. Знову-таки глибинна метафора від Жаклін – «святиня під ключ». А може саме так ми наповнюємо свою душу павутинням? Можливо, так ми її зачиняємо під ключ. І це закриття у сучасному світі видається фатальним.Чи це така циклічність людства – «переховувати» Церкву від гонінь, а пізніше переформатовувати її у домашній хай-тек?

Втрата сакральності, мабуть, є найбільшою бідою не лише сучасної Європи, але й світу. Хтось скаже, що без Бога можна жити, а статуетку Богородиці можна цілком ставити на кухні як елемент декору. Зрештою, кожен має право на власну позицію і за конституційними нормами – свободу релігійного вибору. Але замислімось на секунду, чи не ріжемо гілку, на якій перебуваємо? Бо з ліквідацією сакрального самоліквідовуємось як людство. Пригадаймо Вавилон, який був зразком чи не найрозкішнішої того давньої цивілізації і через розпусту та багато інших пороків зник безслідно. Насправді таких прикладів було доволі. І у цьому випадку людство нібито знов стає на ті ж граблі. Гадаю, що варто взяти до уваги уроки минулого, адже без нього нема майбутнього! І берегти свої собори, адже зберігши їх, збережемо свої душі.

Автор: Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.