Сьогодні я б хотів знову пригадати нам певні базові речі, які важливо тримати в пам’яті християнам, чи хоча б тим, хто себе так називає.
1. Для християнина обряди мають другорядну вагу. Як просто заплатити священику кілька гривень за молитву у ваших намірах. При чому, ви в той час можете «робити нігтики» у майстра, чи десь у себе на кухні варити борщ. Це ж дійсно, дуже зручно – нігтики робляться, борщ вариться, молитва підноситься. Який чудовий день і які чудові ви, що ви все встигли. Можете поставити собі ще одну «галочку». Навіть три! Насправді, у вас «вийшло» лише з борщем (якщо ви все-таки вмієте його варити) та нігтями. А ось із молитвою – не пощастило. Сила молитви віруючого залежить не від самого факту наявності молитви: молилися ви чи ні, а від того, я к с а м е ви молитеся. Скільки у вашій молитві було смирення, віри, покаяння? Скільки холодного розрахунку та бажання використати Бога? Без внутрішнього наповнення нашою вірою, надією та любов’ю до Бога та ближнього ніякі служби нам не приносять жодної користі. Скажу навіть більше. Чимало людей приймають за власне релігійне життя той час, коли вони перебувають у храмі. Так люди приносять у жертву (між іншим, нікому не потрібну) свою родину, стосунки з чоловіком або дружиною, власними батьками чи дітьми. Якщо «через церкву» ваші діти в дома завжди голодні, чоловік не отримує достатньо уваги, а батьки – справедливого піклування – ви не тільки не християнин, ви безбожник, сатанист, який до того ж виправдовує своє зло тим, що чинить волю Божу. Ніякої волі Божої на такі вчинки немає. Наша віра жертовна, але приносити на вівтар Богу ми маємо не інших людей, а свої власні добрі справи. Людям, які нас оточують, від того, що ми християни, члени Церкви, повинно ставати тільки краще. Якщо їм від нашої “церковності” тільки гірше, – ми помилилися або з церквою, або з духівником.
2. Наша віра – це те, що ми любимо. Звичайно, постити, молитися, бути альтруїстом це досить важко, а навіть, у певному сенсі, – справжній подвиг. Пригадаймо, що людей, яким це чудово вдається Церква так і називає – подвижниками. Тим не менше, хоч бути християнином складно, все-таки, це повинно нам подобатися. Професійний спортсмен знає, що йому важко підносити штангу, але він любить свою роботу, отримує від цього задоволення, а тому від однієї спортивної поразки до іншої не кидає заняття, але намагається пересилити себе, і не тільки не зменшує вагу своїх тягарів, але й прагне збільшити її. Якщо молитва постійно нагнітає на нас втому і сум, піст заганяє в депресію та злобу щодо інших, а добрі справи стосовно ближніх лише породжують у нас гординю – нам терміново слід змінити курс лікування. Ми щось пробимо не так. Нагадаю – Церква це не кружок за інтересами. Це духовна лікарня, де збираються духовно, душевно та фізично хворі, щоб повернути свій стан до норми. Для того, щоб повернути собі здоров’я, ти повинен приймати ліки не тоді, коли хочеш, і не ті, які тобі смачні, а ті, які приписав лікар у чітко визначений час. І головне: це потрібно не стільки Богу, Церкви чи священику, скільки тобі самому. Якщо вам не подобається молитися, (відвідувати храмові богослужіння), дотримуватися встановлених постів, давати милостиню та робити конкретні добрі справи для цілком конкретних ближніх – який же ви християнин? Вам не подобається те, чим ви повинні жити! Люди, які кажуть, що вони християни, але нічого не роблять із того, що повинні робити члени Церкви схожі до чоловіків, які кажуть, що їм сильно подобаються жінки, але при цьому сплять з чоловіками. На жаль, таке теж буває. Невипадково в Біблії поклоніння ідолам Бог називає саме «перелюбом».
3. Людина не може бути одночасно язичником і християнином. Чимала кількість амулетів чи різного роду «оберегів», які носять, вішають, розповсюджують люди, красномовно свідчать про те, що хтось живе в зовсім іншій реальності, ніж живе Церква. Амулет – це річ, якою людина себе зв’язує з негативною духовною сферою, при цьому маючи всі можливості отримати Благодать Божу, досконалу та позбавлену всякої небезпеки. Якщо людина на зап’ясті носить червону нитку, а на шиї хрестик, якщо над дверима вона повісила підкову, а на стінах – православні ікони, якщо па Пасху вона не причащається, а приносить тільки покропити ковбасу, якщо вона не сповідається, а з вірою читає гороскопи – така людина хвора на духовну шизофренію. Мені складно сказати, наскільки добрим язичником є така особа. Але те, що вона не християнин – мені очевидно, навіть без особливо близького знайомства. Зрештою, це може бути очевидно всім, окрім неї самої. І найгірше те, що її невір’я у Христа відомо Самому Христу.
4. Християни ставляться до священиків із повагою та любов’ю, як до своїх батьків, старших братів чи родичів. Немотивована агресія людей стосовно представників духовенства дуже часто є ознакою того, що людина в дійсності вже відпала від Церкви, нехай навіть щодня ходитиме до храму. У такому випадку, позбувшись благоговіння до священицького сану, навіть стоячи у Домі Божому, її постійно будуть точити хробаки гордині, критиканства, бунтарства та ще безлічі пристрастей. Вона з задоволенням буде долучатися до обговорень священиків, буде розповсюджувати про людину чутки, буде зводити наклепи і в багатьох випадках сама стає автором безглуздих і брехливих пліток. Як і кожен бунт проти Церкви, такі вчинки завжди повинні мати риси благочестя та турботи про саму Церкву: мовляв, я критикую не Церкву (Боже збав!), але поганих служителів. «Я вважаю добрими священиками багатьох, окрім одного, якому й буду промивати кісточки при першій-ліпшій нагоді. Я з великим задоволенням, чи навіть бісівською насолодою, буду обговорювати священиків на роботі, серед друзів, у інтернеті. Звісно, якщо це більшості буде подобатися. Своєї думки в мене немає – я повторюю все за іншими». Той, хто не признає дару священства в людині, священство якої визнає Церква, – не християнин. Чи можна назвати християнином людину, яка не вміє елементарно взяти в священика благословення, зате може безперервно, багато років поспіль пліткувати про «поганих, грошолюбних попів»? Переконаний, що ні. Вона вірить у якусь іншу «церкву» та в якихось інших «духовних» наставників.
5. Бога в душі немає. Він є в храмі. Християнин – схожий до закоханого юнака. Він не може не думати про предмет своєї любові. Він прагне до постійних побачень. Християнин не уявляє своєї віри без участі в храмовому житті, у богослужіннях добового кола. Не тільки дві години на тиждень під час недільної Літургії. Він чудово усвідомлює, що кожен день без Бога – це мука. Він не шукає виправдань, щоб не піти до храму, а навпаки – розподіляє свій робочий графік таким способом, наперед планує все так, аби в нього завжди залишався час на головне – на молитву, на Таїнства, на живлення своєї душі. Багато людей вірять лише в «недільного бога», який існує лише в неділю чи свята. Такі люди – не християни. Вони хто завгодно, тільки не члени Церкви.
6. Духовне читання. Жага до Бога втамовується, серед іншого, й духовним читанням. Коли ми молимося, то говоримо до Бога. Коли читаємо чи слухаємо духовних наук – отримуємо від Нього завжди актуальні та адресні відповіді. Якщо людина не відчуває жодної потреби спілкування зі своїм Небесним Отцем, не хоче нічого нового дізнатися про Нього та про саму себе – вона має суттєві духовні проблеми. Не тільки наш дух повинен постійно живитися Таїнствами Божими, але й розум повинен живитися Живим Словом. Ми повинні зростати духовно від одного щабля до іншого. Якщо хтось сорок років ходить до храму, але не може відрізнити правої руки від лівої, добра від зла, що можна, а чого не можна робити християнину, то – питається – який це християнин? Для чого він змарнував стільки свого часу? За стільки днів можна було так багато зробити для своїх ближніх! Учень, який кілька років «сидить» в одному класі очевидно не найкращий учень. Дитина, яка не росте, відповідно норми своїх ровесників, на жаль, – хвора. Звісно, я не говорю про обов’язок всім парафіянам знати курс богословської академії. Тим не менше, багатолітні члени Церкви також і не можуть говорити й мислити про Бога на рівні «Дитячої Біблії». Людина яка не вдосконалюється у богослів’ї – знання про Бога – духовний труп, а не християнин. Нерозумна молитва – це не молитва. Бог для того тобі дав розум, щоб ми з його допомогою пізнавали Творця і творіння. А ми лише все більше вдосконалюємося в гріхах. Якщо у вас немає «живої» православної бібліотечки – ви не християнин, бо не маєте звідки черпати мудрість, якої у вас немає. Щоб виконувати заповіді Божі їх спочатку треба вивчити та засвоїти.
7. Християнські принципи – головні. Якщо ви, як і я, живете в Україні, а на вашому календарі середина вересня 2018-го, то ми з вами живемо в той час і в тих умовах, коли більшість проблем можна вирішити нечесним шляхом. Скажу точніше. Нечесним шляхом чимало проблем і труднощів вирішуються значно швидше та в певній мірі більш якісно. Якщо ви доросла людина, яка намагалася вирішувати хоч якісь життєві проблеми, ви мали б чудово розуміти, що я маю на увазі. Так ось. Для християнина неприпустимо вести себе так, наче Бога не існує. Християнин твердо вірить у те, що його життя є під особливим промислом (турботою) Божою, тому на кожну свою неприємність дивиться з позиції вічності. Не кожна хвороба для нас зло, а не кожне багатство є добром. Християнин може погодитися, що іноді треба підставити другу щоку, іноді – змовчати, покрити недоліки інших своєю любов’ю та співчутливістю. Християни – це безпосередні послідовники, апостоли Христа в наш час, продовжувачі Його високої місії на землі – освятити та обожити цей світ. Але, перш ніж освятити чи обожити когось іншого – треба освятитися та обожитися самому. Не можна дати іншим того, чого сам не маєш. Тому, християнин не тільки в церкві, але й «у миру» веде себе так, щоб максимально повно втілювати в життя Євангельські принципи. Якщо ти хочеш мстити своєму ворогу, то який ти християнин? Христос такого не навчав! Якщо ти хочеш нажитися на інших, обманути чи образити слабших, з якого дива ти вважаєш себе учнем і послідовником Христа? Наш Спаситель і Бог молився на хресті за тих, Хто його розпинав.
8. Відповідальність за своє життя. Здатність чи бажання брати відповідальність за своє життя – важлива риса не лише віруючої людини, але й кожної психічно здорової особистості. Людина живучи на землі своїми вчинками, навіть словами та намірами залишає після себе сліди. Деякі сліди зовсім непомітні, інші – залишаються кровоточивими ранами на багато років навіть у сторонніх людей. Здатність усвідомити це – безумовна потреба людини. Оскільки своїми вчинками ми формуємо свій життєвий шлях, здатність до аналізу своїх помилок і досягнень – необхідний атрибут у справі нашого щастя тепер, і навіть по смерті. Церква дає людині можливість отримати прощення своїх гріхів і виправити недобрі вчинки так повно, як це лише можливо. Однак, чимало людей не готові брати на себе відповідальність. Навіть сповідаючись вони розповідають духівнику не про себе, а про своїх родичів, сусідів або колег по роботі. Вони наче сперечаючись із Богом хочуть сказати, що якби не ті умови, які Він їм дав, все в них у житті було б зовсім по іншому. А це означає, що вони (прямо чи опосередковано) не приймають Бога, не вірять у Нього та не дозволяють Йому діяти в їхньому житті. Існує й зворотній приклад, коли людина настільки покладається “на Бога” та священиків, що готова забути про те, що Господь дав їй самій вільну волю, розум та руки. Такі люди постійно, з найменшого приводу радяться із священиками, хочуть на все “брати благословенння”, а коли не отримують відповіді, яка їм підходить – йдуть до іншого священика. Коріння проблеми тут не тільки в бажанні зняти з себе відповідальність, але й непомірна гординя, неадекватні вимоги до Бога та світу, щоб все було лише по-твоєму. Людина, яка вічно всім незадоволена, яка не погоджується жити з тими людьми та в тих умовах, які їй були дані, яка завжди знаходить собі виправдання та винних у своїх особистих гріхах та проблемах – не християнин. А ще, нездатність, небажання чи невміння брати на себе відповідальність (пригадайте, що Церква допускає до сповіді вже з 7-ми років), говорить що людина психологічно розвивається не належним чином і потребує консультації в спеціаліста. Той, хто не бере відповідальності на свої вчинки не може визнати себе грішником. Хто не може визнати себе грішником – не бачить потреби в покаянні. А без покаяння не може бути спасіння душі. І оскільки в такому стані душу не спасаєш, то всі ті, хто відмовляються нести відповідальність за своє життя – не християни. Християнин бачить власні провини та виправляє їх покаянням і добрими справами.
9. Ти не один. Бути християнином – це означає жити в єдиній живій, динамічній родині Церкви. За вченням Церкви, людина не може спастися без Благодаті Божої та допомоги інших членів Церкви. Доволі символічно, що вперше людина потрапляє до храму не сама, а будучи принесеною хрещеними батьками, і востаннє її теж приносять інші люди – уже в домовині, проводжаючи до Царства Небесного. Увесь час від народження до смерті за нас моляться, себто допомагають у спасінні душі та тіла, наші ближні. Навіть якщо ми самотні, то за нас моляться наші брати й сестри в храмі, наші духовні наставники – священики впродовж усього життя. І дуже важливо розуміти, що кожен із нас є гармонічною та невід’ємною частиною Тіла Христового – Святої Церкви. Коли тебе немає в храмі – твоє особисте місце там порожнє. Тебе ніхто не замінить, бо в кожного з нас своя унікальна роль та місце. Маємо робити все можливе, щоб стати житвою та діяльною частиною Цекрви Божої. Якщо ти за багато років так і не відчув себе частиною живої Церкви, ти або перебуваєш у мертвій церкві, або не християнин і робиш щось не те. Подумайте про це.
10. Ціль життя – цілісний світогляд. Безсумнівно, кожна людина для себе визначає для чого, чи для кого вона живе на землі. Хтось із нас живе заради роботи, хтось заради дітей, хтось – заради коханого, мистецтва чи чинення добра й ще сотні варіантів. Запитайте десять випадкових осіб для чого вони живуть і ви, швидше за все, отримаєте десять різних відповідей. Запитайте їх, чи віруючі вони, чи хоча б симпатизують певній релігії, то, швидше за все, ви почуєте, що всі ці люди християни. Як дивно, чи не так? Наша, християнська православна віра цінна нам не тільки тому, що вона може заповнити наш недільний ранок чи ранок святкових днів. Цінність нашої віри насамперед у тому, що це саме вона надає нам наснагу до життя, наповнює його змістом та визначає головну ціль нашого життя на землі. Нам не треба ламати собі голову в пошуках найбільшої таємниці свого життя. Сам Бог, наш люблячий Отець, давно через святу Церкву відкрив нам закрите для безбожників і наймудріших язичницьких філософів. Наша ціль – спасіння душі та обоження, яке досягаєтеся співпрацею та особистими стосунками з Богом. Якщо ми реально живемо заради інших цінностей, то ми не християни. І це страшно.
Це лише невеликі роздуми про наше реальне життя, реальну віру та їх поєднання. Бог хоче, щоб ми були щасливими. І саме для того заснував для нас Церкву. Це не місце наших мук. Це місце нашого духовного преображення та відродження для нового, повного та святого життя. Направду, не можна стати щасливим, оминаючи молитву, храм Божий, священика та своїх братів і сестер по вірі. Хто думає по-іншому – дуже сильно ризикує. Не будьте надто самовпевненими. Дві тисячі років існування Церкви безсумнівно переконало людей, що їй альтернативи немає, не буде та не може бути. Христу Спасителю жодної альтеренативи немає.
Джерело: http://bogoslov.org/2b/
Автор о. Євген Заплетнюк
Повязані записи
