Хочу порушити вкрай чутливу тему, яка мене дуже тригерить. Мені також цікава думка знайомих священників і духовенства.
Ми зараз часто прощаємось з близькими і рідними, які загинули на війні чи від війни. Чимало віруючих людей останню проповідь священника біля труни сприймають як останню соломинку, за яку можна зачепитися, щоб зберегти надію, що далі таки – Царство небесне. Що все це недаремно. Що жахлива втрата, коли всередині нас – чорна діра, має якийсь сенс.
Роль священника в такий важкий момент для віруючої людини – вкрай важлива.
Так склалося, що останнім часом я бувала на похоронах не один раз. І щоразу рівень крінжу досягав якогось максимального рівня.
Від священників лунали фрази типу:
«Подивіться на цю згорьовану через смерть сина мати/дружину»;
«Більше ніколи його/її з нами не буде»;
«Убієнний раб Божий», де акцент на «убієнний» декілька разів.
«Такий молодий і вже загинув». Та інше нагнітання і заламування рук.
Ці трагічні речі всім присутнім і так очевидні. Для чого заганяти такими фразами рідних і близьких в ще більшу психологічну травму?
Я розумію, що це точно не зі зла.
Але такі речі дуже відштовхують від церкви. І дуже боляче від цього.
Я не знаю як треба. Розумію, що талант говорити тактовно і сильно – навичка рідкісна в принципі. Я знаю священників, які вміють тонко відчувати такі моменти. Але це радше винятки і проблема виглядає системною.
Можливо час нашим святішим отцям на всіх рівнях порадитися з психологами в частині ретравматизації і сформулювати якийсь список «заборонені тези/акценти під час похоронного обряду»?
Бо слово таки може добити, вбити, знищити морально повністю.
І віру ненароком теж.
Це ніяк не відміняє і не знецінює всю ту важку соціальну роботу Церкви, яка ведеться на всіх рівнях: від окопів до евакуйованих будинків сімейного типу. Не заздрю духовенству, в ці дні особливо.
Але з комунікацією наших втрат треба щось робити.
Джерело: фб-сторінка Дарії Гірної
Повязані записи
