“Коли у мене нікого не стало з рідних, я просто сів і почав молитися”, – ділиться своїми спогадами випускник інтернату Геннадій Мельничук. І розповідає, що й сьогодні щоденна молитва становить важливу частину його життя. Саме вона, а також друзі, наставник із громадської організації “Турбота в дії” допомогли не лише вистояти у випробуваннях, але також знайти себе у цьому житті. Сьогодні Геннадій і сам є працівником громадської організації “Турбота в дії” та допомагає підліткам із інтернатів і дитячих будинків сімейного типу соціалізуватися. Екслюзивно до Дня молитви за сиріт, Геннадій розповів про життя інтернатів зсередини, а також про те, як в 11 класі завдяки ДБСТ зустрів людей, яких сьогодні сміливо може назвати “мамою” і “татом”, хоча ці слова важать дуже багато.
-Сьогодні часто можна почути про те, що інтернати віджили себе і що цей стиль життя погано впливає на дітей. Особисто Ви життя у інтернаті згадуєте позитивно, чи негативно?
-У мене ще доволі хороший був інтернат. Це я розумію, поспілкувавшись із випускниками із різних куточків України. Але також дуже важливо було як ти себе поставиш, чи встановиш свій авторитет перед вчителями, однокласниками, чи ні. Якщо ти нормально ставився до вихователів,вчителів то й вони нормально ставилися. Хоча, звісно різні бували ситуації. Траплялися випадки, коли вихованці інтернату билися між собою. Мене не били, але, напевно, десь я сам над іншими знущався. Це авторитет, це школа виживання. Або ти, або тебе. Але з класом ми дружимо, спілкуємося. Вже минуло 6 років, відколи я закінчив школу і з деякими однокласниками ми і далі підтримуємо контакт. У нас у школі був дружній клас.
-Існує такий стереотип, що після інтернатних закладів дітям одна дорога – у ПТУ, чи в училища, хоча приклад багатьох доводить, що це не так. Чи намагалися Ви вступити в університет?
-Такі школи за нас все вирішують. Ми звикли, що у нас підйом о 7 годині ранку, все за графіком і за нас все вирішили у 10-11 класі, що ви йдете у ПТУ, бо ви ніхто і звати вас ніяк. Звісно, це не всі так казали нам вчителі, але деякі. Тому я все ж вступив у ПТУ, потім у коледж. Поки що я не вступив в університет, хоча пробував, але погано підготувався до ЗНО. Зараз багато минуло років після школи і не хочу далі вчитися. Я себе знайшов у соціальній роботі і хочу далі у цьому розвиватися. Навіщо мені витрачати ще 4-6 років на університет, якщо я можу працювати вже зараз, якщо я знайшов себе і мені це подобається?
-А зараз Ви працюєте у соціальній сфері, допомагаючи таким самим випускникам інтернатних закладів, чи дітям, які й сьогодні живуть у Інтернаті, так?
-У мене був наставник від організації “Care in action”, він дуже багато мені дав. Ця організація у інтернаті допомагали нам бачити “інший світ”. І так поступово вийшло, що я тепер працюю з ними. Моя робота полягає у співпраці із підлітками від 14+. Це діти з кризових центрів, інтернатів. Готуємо їх до самостійного життя, організовуємо всякі зустрічі, події, табори. Але під час карантину звісно довелося змінити формат. Але часу не втрачаємо, просто вдосконалюємося у трішки іншому руслі. У мене суперова команда, дуже їх всіх люблю, ми одне у одного вчимося, у нас є командний дух.
-Якщо можна, поділіться своїм досвідом духовного життя. Чи допомагає Вам молитва?
-Коли у мене нікого не стало з рідних, я просто сів і почав молитися. Сам на сам, я дуже довго молився.І зараз досі, щодня стараюся молитися наодинці. І Всевишній дав мені тих людей, які протягом життя зустрічалися і я побачив завдяки їм у чому хочу реалізуватися. Це, можна сказати, історичні люди у моєму житті, які мене направили туди, куди потрібно. Бог вже має план на мене і надіюся, що по цьому плану ми йдемо разом. І люблю сам наодинці поспілкуватися із Богом. Не люблю коли віру нав’язують. Щодо віри мені краще самому, навіть не люблю ходити у церкву з кимось. Щоб ніхто не знав, не чув, не бачив. Мені краще, коли сам помолюся. Сьогодні ходжу у Гарнізонний храм свв. апостолів Петра і Павла і мені це дуже сильно подобається. Стараюся ходити у церкву хоча б раз, або двічі на місяць. Не завжди у неділю. Найчастіше буваю у храмі у понеділок, бо цього дня ввечері також звершують молитву за сиріт.
-Як Ви вважаєте, День молитви за сиріт раз на рік – це доречно? Чи краще, щоб цей день був у житті небайдужих людей щодня?
-Взагалі День молитви за сиріт в Україні так широко почали відзначати порівняно нещодавно. Здається, упродовж останніх 3-ьох- 4-х років. Я так вважаю, що це таке свято перед Миколаєм. Бо на день святого Миколая якось так заведено, щоб всі ішли до сиріт і дарували їм подарунки. Думаю, що День молитви за сиріт — це духовний подарунок для цих дітей,коли всі разом можуть об’єднатися і помолитися за них. Ми діти-сироти не винні у тому житті, ми свого минулого не можемо змінити,але тільки рухатися вперед. І, можливо, якщо ми поєднаємо свої молитовні зусилля, то хоча б одна дитина зможе стати щасливішою. Це класно, тому що про це говориться, про те, що діти сироти є і за них треба молитися. Це круто.
-Від сучасної молоді часто можна почути про те, що вірити – це не модно і молитва нічого не дасть. Що думаєте про це?
-Я думаю, що молитися — це модно, просто не кожен це визнає. Мені здається, що сучасна людина вона молиться: і коли добре, і коли зле, вона просто цього не показує, це соромиться. Я думаю, що вірити — це модно. Багато храмів відкриваються. І навіть у нашому центрі міста можна знайти чимало церков. А чому вони відчинені? Бо люди ходять туди.
-Ви всі свої шкільні роки провели у інтернаті?
-Коли у мене померла остання бабуся, я з 5 класу жив у інтернаті на цілодобовому перебуванні. Раніше то бабуся забирала мене на суботу-неділю, навіть у середу інколи. А коли остання бабуся померла, то я цілковито став жити у Інтернаті. Вже у середині 11 класу я почав мешкати у будинку сімейного типу. Коли мені це запропонували, я насправді дуже довго думав, бо мені вже було 18 років, я вже старший був. Але я зараз гордо можу сказати, що батьки-вихователі у ДБСТ – це мої мама і тато. Я жодної секунди не шкодую, що потрапив туди і провів з ними час. Були нюанси, бо вони мене взяли у старшому віці, а статистика говорить, що з дітьми у такому віці, які виросли у інтернаті складно. Але я сміливо можу назвати пані Ганю і пана Купріяна своїми батьками. Хоча для мене це слово багато означає. І приємно, коли на випускному була людина, яка прийшла до тебе, яка побачила, що ти випускаєшся зі школи. Оце дуже приємно було насправді. Так само мене запитували, а де краще: у ДБСТ, чи у інтернаті? А я завжди відпоівідаю: і там добре, і там добре. Бо і там, і там я чогось навчився.
Фото надані співрозмовником
Повязані записи
