Як плід короткого дослідження представляю кілька аспектів місійної праці бельгійсько-русинської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя на Волині. Це роки 1926-1932 –той час, коли там здійснював послух священномученик Миколай Чарнецький, як настоятель монастирів у Костополі й Ковелі.Він і пізніше служив на Волині й Поліссі, але вже в єпископському сані.Як відомо, у 1931 р. Римський архиєрей Пій ХІ призначив його титулярним єпископомЛебедським і апостольським візитатором для вірних візантійсько-слов’янського обряду в Польщі поза Львівською митрополичою провінцією.
Для написання цієї праці я проаналізував чотири документиіз Архіву Лювенського Католицького Університету, які знайшов і передав мені ієромонах Руслан Піх, за що йому щиро вдячний. Ці документи наступні: 1. «Звіт про перші труди, започатковані преподобним отцем Чарнецьким для повернення православних, в дієцезії Його преосвященства монсеньйора Шельонжека, єпископа м. Луцьку на Волині» (Миколай Чарнецький, 1926); 2. «Звіт про сучасний стан Унії в Польщі, особливо на Волині» (Річард Костенобель, 1929); 3. «Його ексцеленції монсеньйоровід’Ербінї. Президентові Комісії щодо Росії» (Йосиф Ґекіре, 1932); 4. «Діло Унії в Польщі: Пастирське послання» (Генрик Пшезьдзєцкий, 1932).
Документи
I. Першим рукописом є «Звіт про перші труди, започатковані преподобним отцем Чарнецьким для повернення православних, в дієцезії Його преосвященства монсеньйораШельонжека, єпископа м. Луцьку на Волині». В оригіналі: «Relation des premiers travaux, tentés par le R.P. Czarneckyj pour le retour des Orthodoxes dans le diocèse de S. Excellence Monseigneur Szelążek, évêque de Luck, en Wolhynie». Написаний рукою в серпні 1926 р., описує події від квітня до серпня 1926 р. В документі із 4 аркушів,без дати, адресата, підпису, говориться про ієромонаха Миколая Чарнецького в третій особі, однак виглядає, що він сам писав його французькою мовою. Оригінал знаходиться в Katholieke Universiteit Leuven.
На основі тексту можемо довідатися про ініціативу місії, її ресурси, інструменти та плоди. Виглядає, що ініціатива місії приходить від римо-католиків. Миколай Чарнецький діє на Волині на запрошення римо-католицького польського єпископа м. Луцьку, Адольфа-Петра Шельонжека (1865-1950) . Цей ієрарх «запросив бельгійських редемптористів східного обряду, замешканих у Збоїсках (Львів) прийти йому допомогти в його зусиллях для повернення православних».
Людський ресурс для місій забезпечують редемптористи. Миколая Чарнецького висилає у підпорядкування єпископа Шельонжека віце-провінціал бельгійсько-русинської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя, Йосиф Схрайверс . Це сталося 3 квітня 1926 р. Цю віце-провінцію названо «львівською»щойно 1936 р. на Генеральній Капітулі Чину Найсвятішого Ізбавителя в Римі. До того часу її називали: «русинською», «бельгійсько-русинською» чи «галицькою».
Інструментами місії – це переконування православних, відвідування громад, укорінення монахів і захист уніатів. Ось, що наприклад пише автор: «Першим зайняттям о. Чарнецького було, щоб приготовляти до відступництва деяких монахів, які хотіли повернутися до Унії». Така подія сталася 1 травня 1926 р. Цього роду діяльність основувалася на трьох засадах: «1. Примат і Непомильність Римського Архієрея; 2. Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії; 3. Індульгенції». За твердженням ієромонаха Миколая, «аргументи» в користь тих римо-католицьких постанов, він брав із старослов’янських«літургійних книг»,що спричинювало «здивування» слухачів.Другою справою, якою займався ієромонах Чарнецький – це відвідування сіл біля Кременця, Ковеля, Берестечка, Рівного, Почаєва, де він твердив:«був деякий вигляд повернення до Унії».Третій спосіб провадження місій була імплементація чернечої спільноти, оскільки ієромонахбув переконаний, що«служіння редемптористів буде напевно плодовите на Волині», і «це особливо станеться коли вони зможуть проповідувати місії і там будуть замешкані в стабільний спосіб».Четверте – це захистити «уніятів, які дуже виставлені до схизми».
Плоди місії відомі з інших джерел, де ми читаємо, що внаслідок праці ієромонаха Миколая, 19 жовтня 1926 р. у Костополі була заснована перша волинська станиця Чину Найсвятішого Ізбавилеля, яку вже 1927 р. перенесли до кращого приміщення у м. Ковелі. 19 листопада 1926 р. туди їде ієромонах Річард Костенобель, щоб служити настоятелем до 1931 р.
II. Другим рукописом, який ядосліджував є авторства ієромонаха Річарда Костенобеля. Його заголовок: «Звіт про сучасний стан Унії в Польщі, особливо на Волині». В оригіналі він звучить так: «Rapport sur l’état actuel de l’Union en Pologne surtout en Volhynie». Це 15 сторінок французького рукопису, датованого 5 (п’ятим) травня 1929 р. і підписаного ієромонахом Річардом Костенобелем. Оригінал знаходиться вЛювенському Католицькому Університеті . В цьому дуже докладному звітіможемо довідатися про об’єкт місії, її керівництво, засоби, перешкоди, рамки, наслідки відсутності місій, методи і обмеження, філософські підвалини, неканонічні аспекти місій, критику, обряд, і храми.
Ієромонах Річард починає рапорт із питання про об’єкт місії – для кого призначені місії редемптористів на Волині? Його відповідь подвійна: 1. Для «греко-католиків, які емігрували з Галичини»; 2. та для «мільйонів емігрантів католиків, які [на Волині] засуджені до втрати своєї віри».
Щодо керівництва місії, автор уважає, що для праці серед православних треба мати іншу «систему керування». Він пише, що «без ієрарха східного обряду, не можна думати про Унію»,«бо ми ввесь час бачили як [римо-католицький] Єпископ егоїстично користався нашою працею»!Ієромонах Річард далі так висловлюється:«багато [з православних священиків] заявляють про свою готовість перейти до унії із своїми вірними, якщо б вони могли підлягати юрисдикції монсеньйора Шептицького. О, як шкода, що не можна використати цього великого Митрополита! Поляки паралізують його вплив, бо він уособлює святу Унію, такою, якою вона має бути, а яку вони поборюють».
Для того, щоб були засоби для місії потрібні:«стала фундація», яка постачала б фінанси для приїзду більшої кількості місіонерів, регулярного чернечого життя. Також необхідна власна юрисдикція, щоб парохії були із уповноваженням хрестити й шлюбувати та все записувати у власні метрикальні книги.
Існують теж перешкоди місії. Це «польські священики, особливо польські єпископи, якими майже завжди керують погляди політичні, ідея абсорбування і знищення, завжди прив’язані до химерних проектів все підпорядкувати єдиному адміністративному механізму».Трудність для греко-католиків була меншою серед православних в порівнянні до римо-католиків. Серед православних так виглядає ситуація: «польську Унію» ненавидять радше задля «попів, які навернулися із схизми, де вони майже всі погано поводилися». «Вони тільки це, що в різних дієцезіях жаліються про ізоляцію, нерозуміння серед якого вони знаходяться в цій унії, найчастіше її компрометуючи і за якийсь час повертаючи до Православ’я».
Наслідки відсутності місій приводять до того, що «задля того, що немає ієрархії східного обряду, ці, що розуміють плачевний стан в якому вони знаходяться в православній церкві, щороку кількома сотками переходять до різних протестантських сект, штундистів, баптистів або втрачають віру».
Із досвіду редемптористів рамки місій є такими: «ми допомагаємо збереженню навернених, зокрема ми намагаємося зорганізувати і зберегти емігрованих греко-католиків, вповні покинутих поміж православними і користати із нагоди, щоб вивчити на місці спосіб праці для навернення православних в майбутньому».
Для того, щоб був хоч малий результат, потрібно зрозуміти метод і обмеження місій. Ієромонах Костенобель пише, що «це не через зближення їх до латинського обряду, що вони стануть кращими католиками, але через вдихання внутрішнього християнського життя».І продовжує: «Є вина латинських католиків на яких особливо лягає підозріння східних проти латинського обряду, бо через їхню столітню поведінку, вони користають із святої Церкви, католицизму, латинської Церкви, такої святої справи, щоб досягнути своєї політичної цілі, щоб полонізувати, щоб зберегти монополію [римо-]католицизму і щоб могти користатися всіх привілеїв протекції Риму». «Замість працювати в глибині для більш інтенсивного християнського життя, не торкаючись без реальної потреби до обряду, звичаїв, привілеїв, які в минулому продукували стільки великих християн і святих, вони приводять до збайдужіння народ уніатської Церкви, щоб його попхати до Православ’я».«Будуть потрібні століття терпеливості і тактовності, щоб направити помилки з минулого».«Зрештою різниця мов, а особливо тотальне ігнорування східного обряду і звичаїв цього народу, роблять неможливим для латинників всякий плідний прозелітизм».
Для ієромонаха Річарда філософські підвалини місійсеред православних є записані в двотомнику французького бенедиктинського монахаАльфонса Ґепена (AlphonseGuépin, 1836-1917):SaintJosaphat, archevêquedePolock, martyrdel’unité catholique, etl’ÉglisegrecqueunieenPologne, («Святий Йосафат, архиєпископ полоцький, мученик католицької єдности, і об’єднаної грецької Церкви в Польщі») виданого в Poitiers:HenriOudin, 1874 р.
На місії можна теж натрапити на неканонічні аспекти. Серед різноманітних труднощів, які трапляються іноді треба діяти поза усталеними законами. Ми наприклад читаємо: «Латинський єпископ м. Луцьку нам завжди відхиляв квазі-парохіяльну юрисдикцію, без якої в таких умовах всяка праця стає майже неможливою». «В місяці жовтні 1928 р. один монах виїжджає до колонії Озютичі [село Локачинського р-ну], щоб благословити шлюб. Він отримав звільнення від проголошення оповідей, але треба було ще просити уповноваження благословляти шлюб в латинського пароха. Цей захотів, щоб наречені приїхали до нього. Все є готове до шлюбу, а парох мешкає за кілька кілометрів. Монах бачачи консеквенції такого демаршу вдав, що нічого не сталося і благословив шлюб. Після цього будуть потрібні місяці, щоб про це повідомити єпископську курію, де ніколи цього не зрозуміють!»Таких казусів було багато: «21 січня 1929 р. Що робити? Хіба їх одружити, не звертаючись до латинського пароха»; «24 січня 1929 р. Коли два тижні пізніше, монах приїжджає щоб благословити шлюб, ще не було відповіді. Наступного дня, після звершення шлюбу, монах на кареті сам їде до латинського пароха, який наївно признається, що не знав про присутність католицьких священиків східного обряду в околиці. Ось чому лист залишався без відповіді».
У вказаному рукописі знаходимо теж критику місій. Вона звучитьтак:«Треба написати кілька книг, щоб розповісти про всі труднощі, які приносить служіння на місіях на Волині. На жаль, більшість із них походять від тих, які мали б полегшити і допомогти в ділі утвердження і навернення, яке вже таке важке серед тих бідних душ, залишених посеред найбільших небезпек».«Надумані труднощі, внаслідок непослуху Риму. Якщо латинські парохи почали б слухатися Риму, це був би кінець всіх труднощів». «Бідний Ісус-Христос! – сказав би св. Альфонс».
Навіть таке питання, як обряд місій не був до кінця узгоджений. От, що читаємо:«Однак треба відхилити з великою турботою всіх тих, які перетворили б унію у патріотичну справу, чи тих, які хотіли б формувати схизматиків на основі місцевих звичаїв Галичини».
На кінець теж піднесене питання про храми для місій. Ієромонах Костенобель пише, що «в більше ніж одному місці можна було б починати від відбирання православного храму, що колись був уніатським. Часто навіть православні нас до того заохочують. Ми думаємо, що в загальному, це не є добрим методом, він виглядає більш ефектним, вимагає менше грошових вкладів, виглядає що праця скоріше виконується… Краще жити в мирі, служити в бідній халупі і притягати вірних через вищістькатолицької релігії, решта прийде коли вони навернуться» – закінчує він.
ІІІ. В наступному документі під назвою «Його ексцеленції монсеньйорові д’Ербінї. Президентові Комісії щодо Росії» довідуємося вже менше. В оригіналі він звучить: «A Son Excellence Monseigneur d’Herbigny. Président de la Commission pour la Russie». Документ написаний ієромонахом Йосифом Ґекіром (Joseph Chekiere) на 8 с., машинописом, місце і дата рукою написані: Ковель 1932, французькою мовою, знаходиться вЛювенському Католицькому Університеті . Тут лише дві цікаві теми – це тактика і зміни в користь місій.
Щодо тактики місії ієромонах Йосиф Ґекіре вважає такі принципи дуже важливими: 1. галицьке походження місіонерів; 2. підпорядкування галицьким настоятелям, зв’язок із Шептицьким; 3. пошана до місцевих вірувань і традицій; 4. слідування синодального обряду.
Теж приємно побачити, що наступили зміни в користь місій. І так 29 червня 1929 р. буладозволена«звичайна парохіяльна юрисдикція», правда це сталося завдяки інтервенції нунція Римського Престолу. А два роки пізніше,15 вересня 1931 р. вже надійшов письмовий дозвіл єпископа Шельонжека на«канонічне повстання монастиря» і це також вслід «наказу Папської Комісії “щодо Росії”».
IV. Останній документ, про який хочу згадати в цьому дослідженні – це друкована у Варшавіброшура під заголовком «Діло Унії в Польщі: Пастирське послання».Її автор Генрик Пшезьдзєцкий (HenrykPrzeździecki, 1873-1939),єпископ Седльце (Сідлець) чи Підляшшя(1918-1939). В оригіналі: «L’Oeuvre de l’Union en Pologne: Lettre pastorale. Varsovie 1932. 40 р.».
Звідси ми довідуємося про те, що дійсно був великий спротив польського римо-католицького духовенства щодо провадження місій серед греко-католиків і православних. Причина – це ненависть до українського. Теж небажання визнати навіть формальну владу свого ієрарха над східними католиками тих регіонів. Єпископ Генрик Пшезьдзєцкий захищає потребу створення двох єпархій«обряду східно-слов’янського», бо дотепер «у великій частині нашої країни відсутня нормальна церковна ієрархія східного обряду». Він вбачає призначення Миколая Чарнецького на апостольського візитатора, як плід досвіду нового Римського архиєрея Венедикта XV, який від 1918 р. служив в Польщі як апостольський візитатор, а згодом нунцій, аж до приходу більшовиків. Це сталося згідно автора, «внаслідок прохання надісланого Його Святості 26 квітня і 2 липня 1930 р. єпископами зацікавленими питанням Унії в обряді візантійсько-слов’янському». (Тут йде розрізнення від греко-католицького обряду). Важливо, що Римський архиєрей міг вільно номінувати апостольського візитатора, бо це не було передбачено в Конкордаті арт. ХІ, що це «пост», про який треба попередньо домовлятися із польською державою. Єпископи, які писали листа до папи «були переконані, що вірні цього обряду вважали несправедливістю факт, що не мали Єпископа свого обряду».
В тих регіонах на Волині, де(як ми читаємо з документів), поляки знущалися із релігійної приналежності русинів греко-католиків, творячи їм нестерпні умови, які з часом змушували людей переходити до інших конфесій, згодом дуже сильно закоренилася Українська Повстанська Армія і Армія Крайова та розвинулася обопільна етнічна чистка серед українців і поляків. Це рана на тілі двох народів і Церков, яку нині називають «Волинською трагедією»! Може треба вглибитися впрактичне шельмування, про яке ми довідуємося із життя редемптористів, щоб краще зрозуміти причини конфлікту, і кому,та за що треба перепроситися, щоб дійти до спільного читання історії на будування майбутніх добросусідських відносин…
Щодо єпископа Миколая Чарнецького, то ми бачимо, що в роках 1926-1932 його уповноваження залежали виключно від Римо-католицької Церкви та її ієрархії (римської і польської) і stricto sensu,він не був єпископом цієї структури, яку ми нині називаємо Українською Греко-Католицькою Церквою, а тоді звалася «греко-католицьким обрядом». Митрополит Андрей в одному листі до секретаря Конгрегації для Східних Церков, кардинала Євгена Тіссерана із 22 червня 1942 р, описує цю ситуацію такими дуже гострими словами: «Екзарх Антоній [Нєманцевич], а не менше монсеньйор Миколай, обидва констатували, що Унія чи “Ново-Унія” названа “польською”, в східних краях Польщі, була майже вповні ліквідована не так через большевицькі переслідування, як через факт її дебільності і абсолютного браку популярності» .
Поворот до природи речей настав щойно 17 вересня 1939 р. , коли митрополит Львівський Андрей Шептицький призначив єпископа Чарнецького«апостольським екзархом для Волині, окупованої частини Полісся, Холмських і Підляських земель». А рік пізніше, 19 вересня 1940 р., митрополит Андрей разом із екзархами видали «Декрети Собору Екзархів», де в арт. 15 чітко пишуть: «Канони Кодексу Канонічного Права і всі декрети, якими керується дисципліна й адміністрація Латинської Церкви, не зобов’язують екзархати, хіба певний закон відноситься до Східної Церкви згідно з волею найвищого законодавця…» .
Нехай важкі історії із життя священномученика Миколая будуть дороговказами для того, щоб Церкви, Народи й Держави не повторяли в сучасності й майбутньому помилки минулих поколінь!
Науковий симпозіум
«Шлях до святості – життя і діяльність блаженного владики МиколаяЧарнецького».
Львівська Духовна Семінарія Святого Духа,
12 грудня 2014 р.
митр. прот. Михайло Димид
Повязані записи
