Тарас Шевченко для кожного свідомого українця – не просто народний поет, талановитий митець, а й національний пророк, апостол правди, заступник знедолених, провидець, великий патріот та один з найбільших революціонерів нашого народу. Адже справді майже кожна сторінка «Кобзаря» – це палкий заклик любити свій народ і край, пророчий осуд усякої неправди і неволі, рішучий осуд насильства, релігійного лицемірства і соціальної несправедливості. 9 березня відзначаємо день народження Тараса Шевченка. Від того дня минуло вже понад 200 років, але значущість цієї постаті та його слів і досі залишається вагомою.
Прозаїк ХІХ – початку ХХ ст. Богдан Лепкий зазначав про появу Шевченка в історії так: «Українські письменники відразу зрозуміли, що оце явився поміж них отой співець-месія, якого вони навіть не сподівалися мати» (1).
І справді багато з того, що писав митець, здійснюється. Уже третє десятиліття ми живемо у вільній, незалежній державі, про яку Шевченко міг тільки мріяти і писати. Однак справдилася й пересторога Кобзаря про те, що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…». Мов у воду дивився пророк, пишучи ці слова, бо тільки нещодавно серце України палало вогнем і пробудило всю країну.
А до того з імперської неволі ми вийшли справді окраденими й духовно збіднілими. Багато українців не почували себе такими, що люблять рідну мову й культуру, нам бракувало патріотизму, а нашим численним співвітчизникам він був просто чужим. Бачили ми занепад моралі, нечесність, цинізм. А дехто й досі, втративши самоповагу, піддається на провокації недовчених перевертнів, які паплюжать і українську державу, і наших геніїв, і все, що для багатьох поколінь було святим.
Проте упродовж свого життя і під час подорожей Україною, Шевченко бачив руїни національних святинь, байдужість освіченого українського панства до бід простого народу і духовних надбань нації. Однак Кобзар не мав претензій до закріпачених, пригноблених, неосвічених людей. Він знав, що у них нема поводирів, які б справді про них дбали. Тож він спрямував свої заклики до освіченого панства – до тих, хто за народні гроші позакінчував університети, а потім піклувався лише про власні багатства, а не Україну. І все це Великий геній описує у поемі «Сон».
Аристократія не стала національною елітою і тоді Шевченко бере цю роль на себе. Він прагне згуртувати націю і пише послання до всіх поколінь українців «і мертвих, і живих, і не народжених». Це було послання в майбутнє, яке й досі не втратило своєї актуальності. Слова докору, застереження, прохання стосуються багатьох наших сучасників та й нас самих. Історія ніби повторюється знову і знову. Але поет ще майже 200 років тому переконував українців, що доля наша у наших руках. Тож потрібно дбати і про себе, і про Україну, вчитися на помилках історії та думати про майбутнє.
У долі Шевченка важливою є кожна подробиця. Черпати інформацію про нього можна з розповідей самого поета: автобіографії, повістей, зі щоденника та його епістолярної спадщини, також зі спогадів сучасників. Але про біографію Шевченка та його твори є написано безліч статей та наукових праць, тож важко додати щось нове. А от про його духовний світогляд довго мовчали. Комуністи навіть спробували перетворити Кобзаря на атеїста, покликаючись на вирвані з контексту фрази. Але такі закиди абсурдні й не логічні. Бо якщо тільки вдатися до цифр, то мало хто з українських письменників так часто вживав ім’я Господа. «В усьому “Кобзарі” ім’я Бога вжито 495 разів. Із 230 творів “Кобзаря” ми маємо 25 – суто релігійного змісту» (2). Та й звертався Шевченко до Бога з великою пошаною і любов’ю: “Милий Боже”, “Святий Боже”, “Господь Бог мій”, що теж заперечує можливість його атеїстичних поглядів. «Невже атеїст переспівував би псалми або писав релігійні твори ? А ці твори в Шевченка прекрасні. До того ж у кожному з них він вживає з великою пошаною слово “Бог”»(2).
Фрази і висловлювання, на які спиралися комуністи: «а до того я не знаю Бога», «проклену святого Бога, за неї душу погублю..», треба розглядати й аналізувати в контексті і тоді розкриється справжня суть цих слів, таких же щирих, як і молитви до Бога, які є в інших творах. Поет має на увазі, що за Україну готовий змагатися навіть з Богом. А саме в Євангелії сказано хто готовий душу покласти за друзів своїх, той врятує і спасе її, а не погубить. Тобто фрази – це не доказ безбожності Шевченка, а вияв його глибокої любові до свого народу. У Біблії Шевченко шукав істину, це осердя його творчої сутності, духовна основа його творчих шукань.
Одну з книг, у якій також спростовані закиди і намагання використати деякі рядки з творів Великого Кобзаря для того, щоб перетворити його на атеїста, безбожника, який ненавидить християнство, – написав православний митрополит Іларіон (Огієнко) під назвою «Релігійність Тараса Шевченка», що видана ще у 1964 році. Вона залишається актуальною до сьогодні, чітко і ясно висвітлюючи духовні погляди Шевченка. «У “Кобзарі” все життя міцно пов’язане з Богом – від ранку до вечора, від народження до могили. Усе життя в “Кобзарі”, релігійне і церковне, – усе описане з погляду віруючого християнина» – наголошує митрополит. А щодо того, що іноді Тарас Шевченко занадто гостро висловлюється у бік Церкви митрополит Іларіон пояснює це так: «Шевченко іноді тратить терпець, але ніколи не тратить віри! Часом нападає ніби на Церкву («Кавказ»), але добре пригляньтеся: напад не на церкву,а на лицемірів, яких у світі справді ж багато і які захопили були й церкву в свої руки!… і ця гаряча скарга «За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?»… людині з розумом зовсім ясна, бо ж за нею криється відчай, а не атеїзм…» (3).
Також важливо розмежовувати ставлення поета до певних сторін московського одержавленого православ’я та особисту прихильність Шевченка до християнської віри. «Треба раз і назавжди запам’ятати, що всі ніби богохульні вирази у творчості Шевченка спрямовані не проти Бога, а проти московської православної бездуховщини, мертвотності християнського духу… А що за християнська Церква без християнської суті?.. Не всі в Церкві священики, а, на превеликий жаль, частина – попи (які розділяють народ, налаштовують один проти одного і проти Бога (прим. авт.). Піп не дбає про Україну, вона йому чужа, а дбає він лише за сите черево і повну кишеню. Священик любить свій народ і служить Богу всім серцем і життям. Правдиві священики – духовне золото нації… Про таких священиків мріяв Тарас Шевченко, а попів висміював»– зазначає у статті митрополит Мойсей (УАПЦ-К) (2).
Біблія все життя супроводжувала Шевченка. Псалтир він знав з малих літ, по ньому вчився грамоти. У зрілі роки Святе Письмо давало поетові наснагу до написання творів, він використовував біблійні сюжети, жанри, звідти брав образи-символи.
Отож Тарас Григорович Шевченко був глибоко духовною людиною, яка однак має і свої слабкості, і немочі, молиться до Бога, а іноді не розуміє Його, але водночас не зневірюється. І в ювілейний рік 200-ліття від дня його народження ми вшановуємо його як геніального поета, Світоча українського народу, поборника справедливості та свободи і духовного пророка відродження української нації.
Анна Грапенюк
Джерело: www.dukhovnist.in.ua
Повязані записи
