Наприкінці листопада 2019 року у США вийшов на екрани фільм «Два Папи» – про життя Папи Франциска та Папи Бенедикта XVI. Кінострічка, створена Netflix, стала однією із найбільш обговорюваних у церковних колах.
Як відомо, в сюжеті фільму “Два Папи” покладено реальні події, до яких сценарист додав лише трохи гумористичних мотивів. Для зйомки була необхідною атмосфера, своєрідний антураж, однак Ватикан заборонив зйомки у Сикстинській капелі, тому представники Netflix повинні були відтворити її самотужки.
За 10 тижнів знімальна команда разом зі студією Cinesitta Studios повністю відтворила версію інтер’єру. Про що повідомив сайт Los Angeles Times.
Cеред представників католицького єпископату є помітна критика драматичної комедії. На сайті «Credo» з’явився передрук думок єпископа Роберта Баррона, який вважає, що фільм варто було б назвати «Один Папа», оскільки примітно, що у стрічці присутній надмірний пієтет Папі Франциску, натомість несправедливо представлена постать Папи Бенедикта XVI. «Ця нерівновага кидає тінь на фільм, мета якого (як може здаватися) — показати, що старий, буркотливий, «задубілий» Бенедикт XVI зазнає духовної переміни завдяки зустрічі з приязним, далекоглядним Франциском. Прийняти такий погляд — несправедливо стосовно обох героїв і змінює те, що могло бути цікавим дослідженням особистостей, у передбачувану апологію тієї версії католицизму, яка більше до смаку режисерові», – наголосив єпископ Баррон.
Без сумніву, «Два Папи» – це одна із найбільш яскравих прем’єр Netflix за минулий рік. Вже сьогодні кіностірчку номіновано аж на чотири премії «Золотого глобуса». «Родзинка» фільму – виконання головних ролей знаменитими Ентоні Хопкінсом та Джонатаном Прайсом, які, на думку кінокритиків, блискуче зіграли обох Пап. В основу кіностірчки покладено як і реальні факти, наприклад, віхи життєпису Хорхе Марія Бергольйо – Папи Франциска, зокрема його вибір священичого шляху, провідництво єзуїтами в Аргентині, а також зв’язок із аргентинською хунтою, який досі чимало співвітчизників не можуть йому пробачити. Також у сценарій покладено фактаж із неприємних скандалів у Ватикані під час Понтифікату Папи Бенедикта XVI, а ось приватні діалоги двох Пап – це художній вимисел. Варто зазначити, що в основу фільму покладено п’єсу новозеландського письменника та драматурга Ентоні Маккартена.
Власне, переглянувши сам фільм, можна проаналізувати, що режисер через постать своїх персонажів представляє дві концепції розвитку католицької Церкви: консервативний, догматичний і строгий підхід Папи Бенедикта XVI та дуже гнучкий, сучасний і відкритий діалог Папи Франциска. Саме тому для глядача обидва Понтифіка постають у своєму екслюзивному антуражі: суворий і дещо закритий у собі інтелектуал Папа Бенедикт XVI, який звик вечеряти наодинці, чимало часу перебувати на самоті, докримуватися догм Церкви без жодних відхилень, наспівуючи лише біблійні псалми, а не “Dancing Queen” ABBA. І натомість надто відкритий, скромний, дуже простий Папа Франциск, який не любить носити епатажні папські туфлі, їздить у метро, дивиться футбол і танцює танго, причащає розлучених і не проти одруженого священства.
На думку багатьох критиків фільму, такий надмірний пієтет Папі Франциску дещо ображає і применшує значення Папи Бенедикта XVI. Хоча, на мій суб’єктивний погляд, у цьому контексті не варто ображатися, оскільки через стратегію Понтифікату цих двох лідерів Церкви ми наче бачимо позиції консервативного і ліберального духовенства, які існують не лише у Католицькій Церкві, але й в інших християнських конфесіях. Завжди є ті, які дотримуються букви церковного закону, а також є ті, які готові дати «нове дихання» в існуючі правила. Особисто я більше схильна до візій Папи Франциска, адже гадаю, що Церква має перебувати на вістрі часу, а тому розуміти, що у сучасному світі є чимало викликів, на які потрібно реагувати не так, як п’ятдесят чи сотню років тому. Хоча богословсько-догматичний стержень у Церкві є сталим, проте варто змінювати комунікативні стратегії щодо вірних, бачити їхні сьогоденні потреби і промовляти до них зрозумілою і близькою мовою. Але це зовсім не означає, що у Церкві не має бути консерваторів. Навпаки, присутність обох позиційних сторін доповнюють одна одну і додають гармонії. Тому мені сподобались останні метафоричні кадри стрічки, коли обидва Папи дивляться чемпіонат світу із футболу, у якому заключно беруть участь команди Німеччини та Аргентини. Навіть за умови очевидного переможного голу Німеччини обидва лідери подають одне одному руки. Понтифікат Папи Бенедикта XVI та Папи Франциска можна назвати оцим символічним поданням рук. Ці два періоди однозначно дали багато Католицькій Церкві. Папа Бенедикт XVI блискуче розвинув через свої енцикліки сучасну богословську науку, додавши інтелектуального шарму та сучасного осмислення; натомість Понтифікат Папи Франциска – це звернення до найбідніших, до невиліковно хворих, до відкинутих, які часто залишаються поза нашою увагою. Хоча, звісно, важко оцінити і осмислити вклад особистостей прижиттєво.
Однак, на жаль, є проблеми, які залишаються досі видимими ранами Церкви, які не вирішив поки жоден із Понтифікатів – гомосексуалізм і педофілія, фінансові афери та незаконне збагачення, тому Ватикан і загалом Церква досі залишаються під прицілом медійного світу. До речі, саме ці проблеми висвітлює ще одна скандальна нещодавня кінопраця – серіал «Новий Папа», який є продовженням «Молодого Папи» за участю не менш знакових Джуда Лоу та Джона Малковіча. Хоча про цей серіал поговоримо згодом.
До речі, режисер фільму «Два Папи» представляє обох Понтифіків талановитими людьми: Папа Бенедикт XVI чудово грає на фортепіано, натомість Папа Франциск блискуче танцює танго. Важливо, що обидва Папи не представляються культом чи ідолами для поклоніння, адже обидва носять у собі жалі минулого. Саме тому ще однією метафоричною сценою є взаємна сповідь Понтифіків.
Окрім того, що фільм «Два Папи» має чимало сильних сторін: натхненні діалоги Понтифіків, блискуча гра акторів, включно з відтворенням поведінки і міміки, прекрасні декорації. Проте і є, на мій погляд, недоліки – це використання різних мов у фільмі: італійської, англійської, іспанської та латини, через що глядач змушений слухати переклад, а також слідкувати за субтитрами, що дещо перемикає увагу і може відволікти від основного.
Хоча загалом фільм справляє приємне враження, якщо знову-таки не дивитися на Ватикан очима фанатика, а розуміти всі фільтри християнського життя. Тому бажаю, щоб перегляд був корисним духовним “харчем”, а не засобом розчарування.
Підготувала Юліана Лавриш
Фото Netflix
Повязані записи
