Про духовне покликання, військове капеланство у сучасні дні та важливу місію Гарнізонного Храму Свв. Апп. Петра і Павла у м. Львові розповів о. Степан Сус, настоятель храму, голова Центру військового капеланства Львівської архиєпартії УГКЦ.
– Отче, розкажіть про те, як саме Ви відчули своє духовне покликання?
– Покликання – це Божий дар. Його з однієї сторони відчуваєш, а з іншої – переживаєш. Духовне покликання – незвичне покликання і, отримавши його, розумієш, що Бог хоче від тебе щось важливе, хоче, щоб ти став Його руками у цьому світі. По-людськи думаєш, що це так страшно і відповідально, але розуміючи, що ти не сам, що це не твоє, але Боже, йдеш вперед, бо довіряєш Господові.
– Чим особливе капеланське служіння і що у ньому є найважчого для душпастиря?
– Бути військовим капеланом – це бути захисником захисників Батьківщини. Тут священик повинен бути гнучким та простим, доступним для усіх військових, незалежно від їхніх релігійних вподобань. Капелан завжди є поруч своїх воїнів. Це батько, друг, знайомий, той, з ким солдат може просто поспілкуватись на різні теми. А що найважче у роботі капелана? Це розуміння того, що є обставини, коли твої можливості є обмеженими: допомога військовим спорядженням захисту і похорони!
– Якими були Ваші перші відчуття, коли Ви стали настоятелем храму Свв. Апп. Петра і Павла, наскільки сам храм змінився на сьогоднішній день?
– Чесно кажучи, я трішки втратив спокій. Будучи виключно з військовими, проводячи час на полігоні чи у казармах, на території військових інституцій, було якось простіше. Не тому, що був менше зайнятим, але, напевно, через те, що було все по-військовому. Храм в центрі міста – це завжди нові виклики, зустрічі, потреби. Я дуже радий, що військові мають свій гарнізонний храм і зокрема тепер, коли ми переживаємо непрості часи у нашій державі, цей храм став місцем підтримки для багатьох, хто потребує захисту. Приємним є те, що храм змінюють люди своїми молитвами. Ми постійно бачимо впродовж дня багато людей, які своїми молитвами штурмують небеса, бажаючи змін, чогось кращого, просячи Божої ласки та милосердя.
– Які особливі ікони є у церкві, та які ще заходи плануються по реставрації храму?
– У храмі все особливе. Однак, найбільшу увагу людей привертають дві сакральні цінності: ікона Матері Божої Утішительки (кін. XVI поч. XVII ст.) та Розп’яття Ісуса Христа роботи Й. Пфістера (1616 р.). Біля цих двох вівтарів завжди моляться люди. Це, напевно, щомісця, де в особливий спосіб Бог діє в житті людей, помагає їм знайти правильні відповіді, зцілює рани минулого, розраджує. Щодо загальних робіт по реставрації храму, то цього року ми плануємо продовжити роботи по укріпленню стінопису храму (консервації). Також ведеться реставрація одного із вівтарів храму, будемо осушувати фундамент храму та встановлювати чи відроджувати систему природнього вентилювання. Робіт є, мабуть що, на найближчі 100 років.
– Отче Степане, розкажіть про життя парафії храму: які гуртки, спільноти відвідують прихожани Вашої церкви?
– Наша громада є живою Церквою. Навіть, якщо не всі люди відвідують гуртки, вони стараються свідчити віру в Христа там, де їм це дозволяють обставини: вдома, на роботі та на вулицях нашого міста. Я горджуся нашими парохіянами. Вони готові змінювати цей світ і робити його кращим. У нашому храмі, окрім трьох хорів (хор Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла, хор «Модус Вівенді», дитячий хор «Ангелята»), діє спільнота Жінок мироносиць, волонтери «Руки допомоги», різні студентські спільноти, товариство АА, спільнота святого Егідія тощо.
– Як проявили себе парафіяни храму під час подій Євромайдану, чи згуртували людей ці трагічні дні ще більше?
– Ми всі переживали Майдан, він був не десь там далеко, але найперше у наших серцях. Ми боролись зі злом та немочами нашого часу, прагнули та й надалі прагнемо бути іншими. Наша спільнота розуміє, що бути іншими – означає відмовитись від усього того, що не є нашим, що не притаманне людям – ненависть. Напевно що, колись, молячись за мир і спокій у світі, ми думали про Сирію, Афганістан, Ірак, але ніколи не могли подумати, що ці слова стануть такими потрібними для нас. Кожен із нас зрозумів, що є відповідальним за завтрашній день. А що – що в цьому світі багато залежить від нас, від наших вчинків. І наша спільнота вірить і знає, що з Богом та нашими добрими вчинками ми можемо будувати світ добра та поваги.
– Як Ви ставитесь до того, що сьогодні храм Свв. Апп. Петра і Павла є, в певному розумінні цього слова, туристичною Меккою?
– Турист – це людина, яка шукає себе зустрічаючи інших, яка дивитись на речі, інколи для нас уже буденні, як на щось унікальне та цікаве. Всі туристи – це своєрідні паломники. Вважаю, що це дуже добре, коли туристи заходять до храму, навіть якщо вони не віруючі. Храм для них стає зустріччю не просто з історією чи мистецтвом, але з іншим світом, з Богом, який створив нас і подарував нам талант також творити.
– Яким бачите храм за 5 років? Яку духовну місію він має відігравати у релігійному житті міста?
– Храм був, є і буде місцем зустрічі людей з Богом. Так важливо, щоб люди завжди відчували близькість Бога у його стінах.
– На Вашу думку, чи можна говорити, що сьогодні у Львові триває рівноправний діалог між представниками різних християнських конфесій, та наскільки корисним він може бути для світлого майбутнього нашої держави?
– У Львові завжди мирно співжили усі релігії. Ми повинні про це пам’ятати і плекати братерство поміж собою. В єдності сила народу, і це має бути прикладом для усього світу!
Лідія Батіг, Анна Кульба
Повязані записи
