Якщо хтось хотів би дізнатись в чому полягає глибоке нерозуміння війни в Україні Апостольською Столицею, то йому слід прочитати розважання з 10-ї стації Римської Хресної Дороги, яку підготували спільно росіянин і українець.
Дозвольте почати з того, що я розумію наміри ватиканської Хресної Дороги і не збираюся зводити її розважання лише до України та Росії. Інші стації вели нас крізь драму багатьох війн та конфліктів, які розривають сучасний світ, і нагадували нам — також і в Польщі, зосередженим на війні за нашими східними кордонами — що це не єдина війна, яка зараз триває у світі, що страждання, біль, страх, зруйновані домівки та безнадія також торкаються людей в інших регіонах світу.
Не буду цитувати всі стації, але вже перша з них – зі свідченням мігранта зі Західної Африки – справляє величезне враження. Його особиста, як він каже, «хресна дорога» почалася шість років тому і пролягала через пустелю поміж трупів та уламків автомобілів, перебування в Лівії поміж в’язниць і тортур. Потім був перетин Середземного моря на гумовому човні зі 100 іншими людьми. Вони зазнали невдачі, корабель підняв їх з моря та повернув до Лівії, де їх утримували в таборах. І, нарешті, ще один маршрут через море. Його товариші потонули, а він заснув «у надії померти». Його врятували рибалки та громадські організації. Зрештою він опинився на Мальті, в центрі біженців, де щовечора запитував Бога: «Чому такі ж, як ми, повинні вважати нас ворогами?» «Визволи нас, Господи Ісусе», — звучить молитва, від «легковажного осуду ближнього», від «поспішних осуджень», від «руйнівної балаканини». Ці слова вражають як і багато інших розважань. Добре, що ми їх почули.
Але дебати в нашій частині Європи викликала лише 10-та стація Хресної Дороги, присвячена Україні та Росії. Її авторами були хлопчики – українець і росіянин. Перший написав: «Минулого року тато з мамою вивезли мене з молодшим братом до Італії, де наша бабуся працює понад 20 років. Ми виїхали з Маріуполя вночі. На кордоні солдати зупинили батька і сказали йому, що він повинен залишитися в Україні, щоб воювати. Далі ми їхали в автобусі ще два дні. Прибувши до Італії, мені було сумно. Я почувався позбавленим усього: повністю нагим. Я не знав мови і не мав друзів. Бабуся дуже старалася зробити мене щасливим, але я просто сказав, що хочу додому. Зрештою моя сім’я вирішила повернутися в Україну. Тут ситуація досі важка, всюди йде війна, місто знищене. Але в серці я маю певність в тому що казала мені бабуся коли я плакав: “Побачиш, усе мине. І з допомогою доброго Бога повернеться мир”».
За цими словами відразу послідували розважання російського хлопчика: «Я з іншого боку, я російський хлопчик… Я відчуваю себе винним, коли кажу це, але не розумію чому, і через це мені стає вдвічі гірше. Я позбавлений щастя і мрій про майбутнє. Другий рік я бачу, як плачуть бабуся і мама. Нам повідомили листом про смерть мого старшого брата, а я досі пам’ятаю його у 18-й день народження, усміхненого і сяючого, як сонце, всього за кілька тижнів до нашої тривалої подорожі. Всі казали нам, що ми повинні пишатися цим, але вдома були тільки страждання і смуток. Те ж саме сталося з татом і дідусем, їх також призвали, і більше ми про них нічого не знаємо. Один з моїх однокласників з великим страхом прошепотів мені на вухо, що йде війна. Повернувшись додому, я написав молитву: Ісусе, прошу Тебе, нехай на цілому світі запанує мир і нехай ми всі станемо братами».
Можна сказати, що це прекрасні молитовні роздуми, але – дозвольте мені зробити кілька критичних зауважень – ці роздуми позначені фальшивою симетрією. Страждання українського та російського хлопчика непорівнянні. Перший – виходець із Маріуполя – втратив своє місто, яке було дощенту зруйноване, він втратив свою землю, а його близькі (сестри, тітки, друзі) були жорстоко зґвалтовані російськими солдатами (можливо, серед ґвалтівників був брат, батько чи дід цього російського хлопчика), їхні будинки були розгромлені російськими солдатами. На батьківщину російського хлопчика ніхто не нападає, його сестер і друзів не ґвалтують, а його країну не бомбардують і не рівняють із землею. Це фундаментальна відмінність. Немає рівності між двома ситуаціями, навіть якщо страждання і туга дітей подібні.
Не береться до уваги контекст ситуації, а припускається що російські діти та й росіяни думають про цю війну так само, як хлопчик, автор розважань. Але ж це неправда. Російська пропаганда вплинула на багатьох, дуже багатьох росіян, а російські імперські міфи змусили багатьох (не помилимось, якщо скажемо – більшість) росіян мати глибоке переконання, що це інші – НАТО, США, українські нацисти – несуть відповідальність за війну, а російські солдати чинять цьому опір. Батьки, діди, брати – хоча їхня смерть завдає страждань – представлені як герої, які протистоять втіленому злу, яким є Захід. У цьому й драма цієї війни, і повне замовчування її в розважаннях про війну (хоча в кожній війні такі міфи відіграють ключову роль) вказує на нерозуміння цієї війни.
Можна сказати, що я придираюсь до молитви, адже розважання Хресної Дороги – це не про інформування чи достовірність, що вони зовсім про інше. Воно то так, але треба усвідомлювати, що саме такі символічні події формують свідомість багатьох католиків у всьому світі, що саме зворушливі роздуми російського хлопчика (я не заперечую їхню щирість) створять образ цієї війни в свідомості жителів Африки та Азії, не кажучи вже про Латинську Америку, які не слідкують за нею щодня.
Але є ще одна причина, чому ці розважання варто проаналізувати. Так сталось, що вони чудово показують, як на цю війну дивиться сам Папа (який за станом здоров’я не був на Хресній Дорозі). Росія в цій повісті – казковий персонаж, російське православ’я – духовна сила, а російське мислення знаходить своє найдосконаліше вираження в романах Федора Достоєвського (російську журналістику непомітно ігнорують, оскільки вона псує загальну картину). Цей образ навряд чи відповідає правді про цю війну, в якій російська сторона маніпулює, вбиває, ґвалтує і просто намагається колонізувати іншу країну, тому… правда про війну заперечується задля розповіді про росіян, які ніби не підтримують того, що відбувається в Україні. Однак вони підтримують, і якщо Ватикан хоче проводити ефективну східну політику, то повинен якомога швидше відмовитися від казкових розповідей на користь суворої реальності цієї війни. Війни, в якій симетрія щодо жертв є несправедливою.
Автор: Томаш П. Терліковський
Доктор філософії, письменник, колумніст RMF FM, Plus Minus і Deon, автор подкасту «Я так думаю». Чоловік і батько.
Повязані записи
