Сьогодні нас усіх зібрав Ісус Христос у Його святому храмі Успення Пресвятої Бородиці, на Божественній Літургії, навколо головного символу спасіння людства – Хреста Господнього, а радше чудотворної ікони його Розп’яття. Саме тут, у Глинянах, 85 років тому, а точніше у 1936 році, у ніч перед Різдвом, дивним світлом засіяла запрестольна ікона Христового Розп’яття. Завдяки старанням тодішнього пароха Володимира Левицького до наших днів дійшли письмові свідчення з тих часів. Ось як про це розповідає одна з дівчаток Михаїла Демчишин, якій на той час було всього 14 років. Зі її слів можна зрозуміти, що старенький храм, де знаходилася ікона Розп’яття, на той час відчиняли лише на Великдень і Різдво. Коли востаннє заносили Плащаницю до церкви, все за престолом було чорне, покрите павутинням. Людські руки тут практично ні до чого не торкалися, адже Богослужіння правили у сусідній церкві святого Миколая. І ось в часі нічної відправи, згадує дівчина, «я стояла на Різдвяній відправі 1936 року, неподалік від престолу, світло на старенькій іконі постійно переливалося. Через три тижні, коли сяйво зникло, люди побачили, що образ вкрився позолотою. Розп’яття було дерев’яним, кров на руках стала яскраво-червоною, а цвяхи – виразними, блискучими».
Митрополит Андрей, коли довідався від місцевого пароха про події, які сталися у Глинянах, направив сюди спеціальну комісії, яка в остаточному висновку ствердила наступне: «Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Діви Марії в Глинянах. Насамперед, на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з дуже виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає, як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на дуже багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися. Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби. Цей образ Розп’яття, цілком певно, старший як 100 літ, а як виказує його фотознімка з 1933 року, він був до Різдва 1936 року зовсім темний».
Кожна така чудотворна подія посилається Богом не для того, щоби ми захоплювалися нею і тільки. Вона має не меті піднести та укріпити нашу віру і довіру до Бога та приготувати нас до випробувань. Тепер ми можемо тільки здогадатися, що чудо в Глинянах у 1936 році, як і поява різного роду стигматиків у Галичині таких, як Степан Навроцький чи Настя Волошин, передвіщали Другу Світову війну та переслідування Української Греко-Католицької Церкви, які розпочалися з приходом комуністичного терору в Україну. Події, про які ми згадуємо сьогодні вже минули, вони виконали свою місію. Але чудотворна ікона Розп’яття Христового у Глинянах продовжує її виконувати. Вона нагадує нам про те, що хрест – це не тільки звичайна прикраса, яку носимо на тілі чи ставимо на роздоріжжях або в наших домівках. Хрест – це символ нашого спасення. Хрест – це не тільки дорога Ісуса, але і наша. Бо неможливо осягнути спасіння без Христа і хреста. Дорога до воскресіння лежить завжди через Голготу. Коли ми спробуємо глибше задуматися над значенням хреста у нашому житті, то зможемо побачити, що досить часто він є для нас більш незрозумілим ніж зрозумілим. Хрест, під яким розуміємо терпіння, страждання, хвороби, тощо може не тільки привести нас до Христа Спасителя. Він також може стати причиною нашого відходу від Бога, а то й втрати віри. Тепер, коли триває війна в Україні і пандемія у світі, досить багато людей запитують себе: «А де є Бог у нашому терпінні?» Слід сказати, що тут ми не одні і не перші. Ізраїльтяни, яких Мойсей вивів з Єгипту, з землі неволі, після багатьох чуд, що їх вони бачили на власні очі, коли їм забракло води, стали роптати на свого провідника тяжкими словами. Дійшли навіть до того, що біля місцевості Маса і Меріва, як передає нам книга Виходу, почали питати себе: «Чи є Господь між нами, чи нема?»(17,7). Такі слова здаються на перший погляд великим богохульством. Але вони ще не один раз повторилися у історії. Чому? Бо хрест ставить перед нами питання про сенс життя і смерті: «Для чого ми живемо? Який сенс нашого терпіння?» І коли людина не відчуває, що Бог її любить, що вона дуже дорога для Нього, хрест для неї стається незрозумілістю, глупотою і абсурдом.
Пригадаймо собі спокуси Христа на пустині, де він перебував сорок днів і сорок ночей, перед тим, як вийти на публічну діяльність, щоби проголосити світові Добру Новину про спасіння. Спокусник приходить до Сина Божого не тоді, коли він боровся, постив, але тоді, коли став віч-на-віч перед людською потребою – з’їсти хоча б кусень хліба. І хто уважно читає розповіді Євангелистів про події у пустині, легко зауважить, що диявол випробовує Христа не так хлібом, владою чи славою, як питанням: «Якщо Ти Син Божий ?» Іншими словами: «Якщо Бог Тебе любить». Ця спокуса не залишає Христа навіть тоді, коли він висить, вмираючи на хресті. Адже, люди, які на все дивилися, спокушали його словами: «Якщо Ти Син Божий, зійди-но з хреста» (Мт. 27,41). Євангелист Матей зауважує, що коли Ісус терпів ці невимовні муки, у певний момент в величезному болі і сльозах прокричав слова: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт. 27, 46). Ці слова є дослівною цитатою Псалма 22, де праведник, покинутий сам на сам волає до Господа. Дехто з письменників Церкви застановлявся над тим, чи не є ці слова словами розпачі. І відразу самі собі відповідали, що там, де є розпач, там немає волання до Бога. Там, де є розпач чи депресія, – там немає місця для віри, там панують постійні нарікання, незадоволення, а навіть прокльони. Натомість, там, де є віра і надія, там є молитва. Навіть така, яку в останні хвилі свого земського життя промовляє Божий Син на хресті.
Наш праведний митрополит Андрей у своєму посланні з 1940 року, роздумуючи на хрестом, пише: «Справді, обряд наш єднає завжди почитання хреста з почитанням Воскресення: «Хресту Твоєму покланяємося і воскресення славим». Це – християнське поняття хреста. Поза ним християнин бачить славу воскресення і радости вічного блаженства. Як ясне сонце на небі буває часом заслонене темними хмарами, так і слава та радість христ[иянського]життя буває заслонена хрестом-терпінням. А ті хмари бувають часом такі темні, що й праведники забувають про це, що є поза заслоною. І тоді находить на християнина тяжка спокуса зневіри, знеохочення, і душа наближається до тої пропасти, що називається розпукою. Так само й довгий піст і умертвлення, що їх Христос представляє символом хреста (Мт. 16, 24), якщо довго тривають, мимоволі наносять на душу розположення смутку, безнадійности, майже зневіри і знеохочення. Але знову бувають хвилі, де темні хмари, розвіяні подувом вітру, розходяться. Тоді ясне сонце просвічує і лікує, потішає землю та людей, пригнетених кривавими терпіннями».
Останні події у світі та Україні вказують на те, що в нашому суспільстві з’явився чималий прошарок людей, які не знаходячи розуміння сенсу і цілі життя, а також значення терпіння, доходять до висновку, що бути християнином, означає бути завжди у програші. Зрештою, сьогодні у світі існує «загальна спокуса» вважати, що Бог зазнав поразки, і що ті, які вірують в Нього, перебувають у гіршому становищі. Через те, певні органи влади, під благородною причиною толерантності, усувають хрести з державних установ, навчальних закладів, а деякі молоді люди дозволяють собі насміхатися з хреста та християн. І вони не можуть бути предметом нашого засудження бо вони не розуміють, що саме той, хто вірує, має ясні орієнтири в житті. Водночас, ми, як християни, Українці, повинні також мати хребет і вміти захистити нашу віру в Христа роз’ятого і воскреслого! Захист віри в Христа – це не є захист Христа, бо Христос не потребує нашого захисту. Захист віри – це передовсім визнання нашої віри, що ми цілковито готові служити Христові.
Сьогодні ми зібралися тут, у Глинянах, у храмі, де колись відновився чудотворний образ Христового Розп’яття. Цей храм, завдяки величезним старанням отця Андрія Лукачика та усіх тих, кого він згромадив навколо цієї благородної справи, є чудово відновлений. Він притягуватиме багатьох паломників. Просімо сьогодні у Господа, що усі, які приїжджатимуть сюди, шукаючи відповіді про сенс власних життєвих хрестів, знаходили завжди тут відповіді на них. А відповідь є дуже простою: Хрест є незрозумілим, коли його нести самому. Зрозумілим він стає тоді, коли його нести з Христом і за Христом.
Синкел у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ, єрм. Юстин (Бойко)
Повязані записи
