Сучасний християнський кінематограф у XXI ст. став віддзеркаленням життя та прагнень різних суспільних верств, людей відмінної ментальності, жителів різних континентів. Він демонструє те, що суспільство, насамперед молодь, повертається до витоків духовної культури, намагаючись віднайти основні засади своєї віри. У буремний час, сповнений випробувань та викликів: як соціальних, так і особистісних, постмодерна людина готова сміливо дивитись не просто на свою тінь, але й на саму себе, дослідивши ідеали, за які готове боротись її серце.
Відома і неординарна радянська акторка Фаїна Раневська сказала: «Знятись у поганому фільмі – це все одно що плюнути у вічність». Для авторів християнського кіно вічність є найважливішим призначенням, неодмінною метою і способом зруйнувати кригу байдужості, яка інколи не дозволяє глядачам відкрити свої душі та впустити до них красу мистецтва і гармонію духовності.
Цікаво, що з часів виникнення кінематографу середовище його творців та ідеологів було відмежоване від релігійних інституцій як духовно, так і світоглядно. Але високі мотиви духовності все-таки знаходили свій шлях до сердець глядачів крізь культурно-етичну призму. Навіть перші великі кінорежисери були вірянинами, релігійними людьми (принаймні, свідомих атеїстів серед них мало). Першими режисерами, які використовували екран як засіб поширення релігійних поглядів, були: Девід Гріффіт, який зняв світовий блокбастер «Народження нації», та Карл Теодор Дрейєр, який створив неперевершений кіношедевр «Страждання Жанни Д’арк».
Також релігія завжди була однією із улюблених тем, яку експлуатували у жанрі жахів. Релігійні забобони, жертвоприношення, окультизм, сектантство, боротьба добра і зла, біблійні мотиви кінематографісти сповна використовували аби підвищити касові збори своїх фільмів. Першою стрічкою на релігійну тематику була екранізація 1926 року знаменитого твору Гете «Фауст» німецьким режисером Фрідріхом Вільгельмом Мурнау. Це класична історія про людину, що продала свою душу дияволу в обмін на добробут та мистецтво.
Однією із картин, яка надала динаміку розвитку фільмів жахів, була робота Романа Поланськи «Дитина Розмарі» (1968 р.). Історія про жінку, яка вагітна самою дитиною Сатани, викликала великий резонанс у громадськості того часу. Загадковий режисер повторював: «Я люблю тіні у фільмах, але не в житті». Незважаючи на те, що доля Романа Поланськи склалась доволі трагічно, його герої завжди шукали Бога. Насамперед, цю тенденцію спостерігаємо у таких шедевральних кінокартинах: уже згадуваній «Дитині Розмарі» (Rosemary’s Baby, 1968), «Відразі» (Repulsion, 1965) та у фільмі «Мешканець» (The Tenant, 1976). Ці три фільми становлять серію «Квартирна трилогія».
Загалом стрічки релігійної тематики у цій сфері можна поділити на такі види: фільми про одержимість, екзорцизм; фільми про окультизм; документальне кіно про паранормальні та інші релігійні явища; фільми про привидів та медіумів; фільми про кінець світу (на жаль, основні тенденції таких фільмів зорієнтовані на неправильному розумінні кінця світу). Для прикладу, однією із найпопулярніших стрічок на тему екзорцизму є «Той, що виганяє диявола» (1973 р.) і базується на протистоянні Церкви та медицини.
Але що ми можемо сказати щодо фільмів про екзорцизм: аморальні вони чи ні? Основною метою кінострічок про екзорцизм є зображення одержимості людини надприродними силами, що носять негативний характер. Насправді такі фільми можна трактувати у двох аспектах: прямому – реальне зображення одержимості певної людини демонами, привидами та іншими потойбічними силами; не прямому – здебільшого, такі фільми є метафоричними, адже саме поняття одержимості у них можна класифікувати як певне психічне відхилення від норми, зумовлене неможливістю примирення із реаліями навколишнього середовища, травмами на емоційному підґрунті, спричиненими насильством, хворобами, неможливістю реалізації своїх здібностей. Загалом, такі фільми проектують в життя здеформовану уяву людини, що виникає на ґрунті непереборних дитячих страхів, невпевненості в самому собі та занадто емоційному сприйнятті критичних моментів життя.
Сучасна медицина на противагу християнству, розглядає одержимість як окремий випадок психічного розладу. З точки зору вчених християн, ставлення до такої позиції деяких учених є, як «духовно сліпих, матеріалістів і навіть атеїстів». Бо лише невіра в об’єктивне існування духовного світу (а отже і заперечення існування Бога змушує обґрунтовувати все виключно суб’єктивно матеріалістичним підходом, на якому побудована сучасна наукова психіатрія. У відповідь психіатри піддають препаруванню сам досвід православ’я і небезуспішно говорять про «постнавіюваний екзорцизм», коли симптоми розвиваються під впливом авторитетного суггестора, в цьому випадку священика, який часто зцілює від породжених ним же симптомів.
Проте, і сьогодні залишається дискусійним питанням: чи не втручаються у війну Добра і Зла режисери, які вирішують знімати фільми про екзорцизм та чи все можна показувати на екрані, навіть, якщо це правда? Це питання особистих моральних категорій кожної людини: творців кінострічок, акторів та глядачів. Як вважають віруючі християни, зло – це могутня тінь добра, і краще нехай воно залишається у темряві.
Великої популярності в останні роки набув фільм «Стигмати» (1999 р.) режисера Руперта Райта. За жанром – це фантастика, хоч у ньому багато релігійних термінів. Сюжет стрічки спотворює саме явище стигматів у католицизмі. Провідною тезою цієї роботи є фраза Ісуса Христа з апокрифічного «Євангелія від Ісуса»: «Царство Боже не в камені та стінах, воно всередині нас. Розколи дерево – і ти знайдеш мене, підніми камінь – і ти побачиш мене». Ця цитата значно підриває роль Церкви в житті християнина, адже християнство ґрунтується на сотеріологічному аспекті Церкви: спасіння поза Церквою досягти важко, а зазначені вище слова Ісуса стверджують протилежне. Проте, більшість християнських фільмів ставлять перед собою мету завдяки новим візуальним засобам, техніці та цікавій інтерпретації зробити людину, що живе у глобальному світі, ближчою до Бога.
Одним із режисерів, який продемонстрував важливість євангелізації через християнський кінематограф, є Мел Гібсон. «Чим непомітніше зло, тим воно страшніше. Диявол не тримає над головою неонову вивіску «диявол». Проте, в кожному із нас живе сила Христа, щоб кинути виклик злу», – сказав знаменитий актор та режисер. Митець, відомий своєю католицькою побожністю, зняв неперевершену кінострічку «Страсті Христові» («Passion of the Christ», 2004) так сутнісно, як тільки могла це зробити віруюча людина.
Тема, яку зачепив Мел Гібсон, занадто тонка, занадто багата в категоріях офіційно оформлених думок щодо неї – у вигляді багатовікових традицій релігійних течій. Занадто небезпечним є суб’єктивно висвітлювати її, а головне – страхітливо і мужньо з боку режисера було показати справжнє обличчя зла, яке хотіло знищити Ісуса Христа. Неймовірно потужний за прихованою енергетикою, похмурий, гнітючий, насичений фізіологічним болем, наповнений стражданням останній день із життя Спасителя розгортається на екрані. Режисер, який наче зняв репортаж про муки Христа, а не просто фільм, не старався приховувати болю. Він зображав усе надзвичайно реалістично.
Навіть «батько» культового американського серіалу «Гра престолів» Джордж Мартін впевнений: «Напевно я колишній католик. Ви б назвали мене атеїстом або агностиком. Та релігія – корисна для духу. Я змушую себе думати, що смерть – не кінець, і буде щось далі, але я не можу переконати свою раціональну частину в тому, що в цьому є хоч якась логіка».
Не менш цікавими є й думки щодо духовних цінностей у сучасному кіно й «кривавого» режисера Квентіна Тарантіно. Навіть при дуже багатій уяві фільми цього кінорежисера навряд чи вийде назвати християнською творчістю. Це жорстоке, місцями – відверто жорстоке кіно, в якому з моральної точки зору автор швидше пропонує до розгляду всілякі відтінки зла, приправленого чорним гумором. Проте, саме у його фільмі «Кримінальне чтиво» («Pulp Fiction», 1994) критики виявили таку особливість: тут показаний якраз конфлікт між християнським і нехристиянським поглядом на диво.
«З християнської точки зору різниця цілком очевидна: диво – це одкровення Бога про Себе, якесь свідоцтво про буття Боже, покликане примножити в людині віру. Але таке одкровення завжди передбачає в людині зустрічну готовність прийняти це свідчення і в його світлі переосмислити, змінити своє власне життя. Якщо цієї готовності не буде, тоді і ніякого дива для людини не відбудеться, хоча вона спостерігатиме абсолютно ті ж самі факти, що і свідки чуда. Найяскравіше це можна побачити на прикладі євангельських чудес Христа, які не переконали фарисеїв і первосвящеників в Його Божественності», – колись сказав Тарантіно. «Інакше кажучи, диво в незвичній події здатний побачити лише той, хто шукає і чекає Бога, жадає Його здобути», – додає митець. Звичайно, Тарантіно – не християнський режисер, а «Кримінальне чтиво» – не християнський фільм. Проте, можна спостерігати, як у своїй творчості режисер шукає Бога. І ці морально-філософські пошуки найбільші результати дали у його фільмі «Джанго вільний» («Django Unchained», 2012).
Докладно схарактеризувати основні ідеї християнського кіно можна на основі таких жанрів, як монументальне чи епічне кіно. Завдяки масштабності, великому бюджету та сюжету, який зображає вагому історичну біблійну подію, такі фільми переважно відтворюють у деталях особливості епохи. Часто такі стрічки після перегляду залишають враження надмірної розкоші. Сюди можна зарахувати стрічку «Камо грядеши» Енріко Гуаццоні («Quo vadis», 1912 р.), яка за тривалістю (понад 2години) вважається найтривалішим фільмом американського прокату тих часів. Одним із прикладів фільму, який можна зарахувати до жанру кіноепопеї є стрічка «Жанна д’Арк» («The Messenger: The Story of Joan of Arc», 1999 р.) Люка Бессона. Однозначним сценарій цього фільму назвати не можна. Містика та реальні історичні факти, зображені у ньому, боротьба правди та брехні – все це основна сюжетна лінія фільму. Згідно з релігійними віруваннями християнства єдиним Месією, Який може врятувати світ, є тільки Ісус Христос. Проте, кожна нація і народ вибирають свого власного спасителя. Для Шотландії ним був Вільям Волес, для Англії – Річард Левине Серце, для Франції – Жанна д’Арк. Суперечливими моментами цього фільму є: підміна понять (головною героїнею керував Господь чи інші сили?), методи боротьби за звільнення своєї держави (антихристиянські та негуманні), релігійний фанатизм.
Приклади християнського кіно можна було знайти й у кіноспадщині Радянського Союзу. Одним із найяскравіших моментів демонстрації релігійних мотивів у радянському кіно можна вважати безсмертний шедевр Олександра Довженка – фільм «Земля» (1930 р.). І хоча в цій надзвичайній картині про рідну Україну режисер прямо не говорив про релігійний зміст фільму, та все-таки в підтексті простежується: дивовижний творчий ентузіазм та релігійне натхнення героїв, тугу за минулим і примусову смиренність теперішньому.
Олександр Довженко сказав: «Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність – це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього, до божественного в собі, до прекрасного, до безсмертного. I тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і безрадісного будня».
Проте були й інші першопрохідці у мистецтві християнського кінематографу.
Фільми Андрія Тарковського дуже суміжні з християнською тематикою, адже його герої втілюють образи Ісуса Христа. У фільмі «Андрій Рубльов» Андрій читає довгий монолог, у якому він роздумує про сенс жертви Ісуса у світлі ситуації, яка склалася на той час у його країні. В Рубльова (за Тарковським) є власне сприйняття Голгофи та жертовності. Наприклад, сцена, коли він ставши свідком неконтрольованого насильства, соціального хаосу босоніж іде по засніжених вулицях села, свідчить про те, що він за прикладом Христа готовий скласти свою жертву і врятувати всіх людей. Образом очищення і надії в стрічці також є дзвін.
Українське поетичне кіно, відтворюючи обрядові форми життя нашого народу теж не могло оминути християнської тематики. Такими фільмами є й режисерські та акторські напрацювання Івана Миколайчука: стрічка «Така пізня, така тепла осінь» (1981 р.), де автор поміж кадрами висвітлює християнські та духовні цінності свого народу, та фільм «Пропала грамота» (1972 р.), режисером якого став Борис Івченко, а головну роль зіграв Іван Миколайчук. Родзинка фільму полягає у поєднанні духовних почуттів із жанром фантасмагорії. Обрядове у фільмі демонструє традиційні уявлення народу про прекрасне, про дотичність і навіть про нероздільність життя людей і життя природи.
Слід зауважити, що традиції християнського кіно часто не через ідеї спадковості, а у власний спосіб висвітлювали позиції Церкви. Американська, наприклад, робила це за допомогою потужних видовищ та комерційності. Це зумовило виникнення багатьох новинок у традиційних жанрах, нове пояснення історичних подій та спричинило появу серед чистих ідей, понять та цінностей тез, чужих для християнства.
У світі християнського кінематографа постійно з’являються нові фільми та ідеї. За останні роки у кінопрокат вийшли такі стрічки християнського спрямування: «Ной», «Останній екзорцизм» («Believe In Him», 2010 р.), «Диявол» («Devil», 2010 р.) тощо. В них у найкращий традиціях Голлівуду Добро бореться зі Злом. Та хіба легко за спецефектами й часто недоречним трактуванням богословських істин розгледіти правду, Бога, якого ми б мали знайти у такому кіно? Мабуть, для того, щоб християнське кіно стало підґрунтям для формування істинної свідомості людини-вірянина цього замало. Режисери справді більше уваги мають приділяти духовним, моральним та філософським рушійним принципам євангелізації через кіномистецтво. Кінолегенда Мерилін Монро якось сказала: «Голлівуд – це місце, де тобі платять тисячу доларів за поцілунок і п’ятдесят центів за твою душу». Будемо вірити в те, що не тільки сучасне християнське кіно, але й кіно загалом у цілому світі повернеться до фундаментальних засад свого існування – краси, творчої грації, віри в цінності тощо. А християнський кінематограф, зрештою, зможе позбутись стереотипів та ярликів, яких на нього навішало суспільство. Насамперед, це стосується обмеженості глядацької аудиторії, відсутності комунікативного зв’язку із новітніми проблемами соціуму та духовного розуміння тих буденних проблем, з якими щодня стикається кожен із нас. Гадаю саме у цьому, а не у розкішній картинці – основна мета християнського кінематографу.
Лідія Батіг
Повязані записи
