19 грудня – День Святого Миколая, архієпископа Мир Ликійських, Чудотворця. Про те, яке значення День Святого Миколая має для нас сьогодні, про те, як підтримати батьків, які сьогодні знаходяться в окопі або поранені в госпіталі, про недільну школу і майстер-клас з плетіння різдвяних вінків, про те, як відбудеться святкування Різдва у Академічному храмі Святителя Іоана Золотоустого, про те, як відшукати у собі світло справедливості і любові, про особисті підсумки року, у ексклюзивному інтерв’ю розповідає намісник Свято-Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря, декан богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ ігумен Кіпріан (Лозинський).
У грудні Церква відзначає багато свят, які передують одному з найбільших свят, – Різдву Христовому. І вже завтра ми будемо святкувати День Святого Миколая, архієпископа Мир Ликійських, Чудотворця. Яке значення це свято має для нас сьогодні?
Свято Миколая у моїй свідомості – це свято дітей, свято подарунків, свято добрих несподіванок. Але – це, якщо ми говоримо у площині нашого буття, а якщо говорити у богословському контексті, то це свято любові і милосердя. А ще, можливо, свято дарів. Святитель Миколай став символом саме любові до ближніх і символом милосердя, і співчутливості. Він приносить подарунки тим, хто цього особливо потребує. Сьогодні ми всі потребуємо одного найбільшого подарунка і, як діти, з нетерпінням чекаємо його. Це дар миру для України через перемогу над ворогом.
Отче, що би ви сьогодні попросили у святого Миколая?
Усі мої молитви сьогодні, чи більшість молитов, – це молитви за Україну, за наших Героїв-захисників, за неймовірних волонтерів, за вимушенопереселених братів і сестер, за полонених. Не може бути іншою тепер молитва українця. Я не солдат, не військовий. Я не маю права брати до рук зброю, тому моєю зброєю є молитва, і моїм фронтом є духовний фронт. Тож у святителя Миколая прошу стати на наш захист так, як він колись став на захист чистоти віри перед єрессю аріанства. Його ревність була гарячою, а дії запальними. Тому прошу його випросити у Бога справедливого суду для ворога і милосердя на нашого народу.
Як підтримати батьків, які, замість того, щоби святкувати Миколая із своїми дітьми, сьогодні знаходяться в окопі або поранені в госпіталі?
Кожен може запропонувати свою власну підтримку, в міру людських сил. Не кожен може воювати, не кожен має надлишок фінансів, не кожен може волонтерити. Але кожен може подарувати іншим, і у першу чергу тим, кого ворог-кацап вирвав з рідного дому, від дітей, свою молитву, своє добре слово, свою усмішку. Зрештою, позитивну думку можемо скерувати до наших воїнів. Усяке добро, в усіх його формах (а добра думка – це також форма добра) – це вогник світла, що здатний розвіяти темряву найгустішої ночі. Ми повинні нагадати самим собі і тим, хто далеко від дому, хто під обстрілами, в болоті, на морозі, в окопах, що жодне зло не може встояти перед Божою силою. Згадаймо собі, що архістратиг Михаїл був набагато слабшим і меншим ангелом від Денниці (Люцифера), але повстав проти нього, захищаючи Бога, і, будучи слабшим, скинув цього найбільшого ангела з неба. Чому? Бо з ним був Бог. З нами також повсюдно є Бог і більшість із нас, я впевнений, відчувають Його присутність і допомогу Україні. Тож нехай батьки-воїни не бояться і не переживають за своїх дітей. Бо усі ми, як єдина родина, будемо підтримувати один одного. І цьогоріч святий Миколай буде батьком для кожної української дитини, і його дари будуть особливими для кожного.
Як ми бачили, у Іоано-Золотоустівському чоловічому монастирі вже запанувала передріздвяна атмосфера. У недільній школі провели майстер-клас з плетіння різдвяних вінків. Отче, розкажіть про діяльність цієї школи? Як виникла ідея проведення такого майстер-класу?
Загалом після свята Введення у храм Пресвятої Богородиці у всі храми поволі проникає різдвяний настрій. Бо ж від цього дня на всенічному богослужінні співаємо канон Різдва «Христос народжується – славте!» У багатьох парафіях уже починають колядувати. Запах ялинки вже витає в повітрі. Наш храм і монастир – не виняток. По правді мушу сказати, що наша недільна школа не є чимось особливою. Як і на більшості парафій, вона ситуативна. Ми готуємо дітей до першої сповіді. Іноді із цими дітками, що готуються до сповіді, приходять їх старші брати і сестри, щоб щось собі пригадати, чи навчитись нового. Спочатку в нас була ідея більш розширеної недільної школи, з навчанням у два-три роки, з різними предметами. Але спочатку епідемія ковіду, а потім війна ці плани поламали. Тож ми обмежились класичним – підготовкою до сповіді. Маємо надію, що після нашої перемоги все ж втілимо мрії в життя. Щодо майстер-класу, то все просто. Відома ведуча ранкової зарядки на Люкс-ФМ Таня Дубас є парафіянкою нашого храму. І вона запропонувала до свята Миколая провести цей майстер-клас. Ми, звісно ж, радо відгукнулись на пропозицію.
До речі, зараз дуже жваво обговорюється тема святкування Різдва Христового. Чимало богословів вже висловили свої міркування і пропозиції щодо святкування Різдва. Як відбудеться святкування у Академічному храмі Святителя Іоана Золотоустого, де ви є благочинним?
Щороку, у грудні, у суспільстві розпалюються дебати щодо дати святкування Різдва Христового. Я, звісно ж, маю свою власну думку щодо цього. На превеликий жаль, ми дуже погано інформуємо людей з цього питання. І в позацерковному середовищі створюється ілюзія того, що Церква законсервована, не прогресивна і не хоче святкувати Різдво «з усім цивілізованим світом». Церква хоче. Але Церква хоче, щоб ми святкували Різдво не застіллями і ярмарками, а щоб ми святкували його в дусі. Щоб ми розуміли глибокий зміст Різдва, його значення. Щоб святкування Різдва полягало у зміні свого мислення, у зміні своєї природи до кращого, у позитивних змінах. А для цього зовсім не важливо, до якої дати прив’язуватись. Тим більше, що ніхто не знає, коли насправді народився Ісус Христос. Це перше. Друге – це те, що не можна перенести одне лише свято Різдва. Так мислять і цього вимагають люди, які, крім Різдва, ніяких свят не святкують, і в храм не приходять. Для них Різдво – це комерційне свято. Тому ми, священники, повинні пояснити людям, що для того, щоб святкувати Різдво 25 грудня, ми повинні перейти на новий календар – новоюліанський. І тоді всі свята церковного року змістяться на 13 днів назад. Андрія буде 30 листопада, Миколая – 6 грудня, Анни – 9 грудня, Стефана – 27 грудня і т.д. Тим, хто не святкує нікого, крім Різдва, – байдуже. Вони як не знали дат свят, так і знати не будуть. А ті, хто постійно ходить у храм, будуть змушені переучуватись і звикати до нового календаря. А це не так просто. Особливо для старшого покоління. Тому ми бачимо, що найбільшими противниками переходу на новий календар є саме такі люди – воцерковлені. Я особисто прихильник цієї зміни і цього переходу. Бо розумію, що календар, за яким ми живемо, – юліанський – недосконалий. А все недосконале слід вдосконалювати. Тому вважаю, що Церква повинна зробити такий крок і з вересня місяця (а саме у вересні починається новий церковний рік) оголосити календарну реформу. Можна для спокою і уникнення якихось бунтів чи розколів дозволити парафіям, які більшістю парафіян не хочуть таких змін, залишитись на старому стилі. Ми бачимо таку практику у Православній Церкві в Греції, де існують старостильні парафії. Зрештою, свята гора Афон також живе за цим старим стилем і це не заважає їй бути центром православного світу. Головне – це правильно і освідчено інформувати людей, мудро доносити думку Церкви. Тоді проблем жодних не буде. Ми знаємо, що цього року ціле село на Франківщині, с. Криворівня, зі своїм парохом о. Іваном Рибаруком перейшли на новий календар. І жодних проблем на цій парафії немає. На жаль, такі проблеми створюють самі священники. Без злих намірів, звісно, але від страху перед реформами.
Ісус Христос говорить: «Ви – світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори» (Мф.5,14). Як відшукати у собі світло справедливості і любові, коли нас щоденно оточує злобна темрява?
А що ми робимо зараз, коли постійно вимикають світло? Чи ми хоч на мить задумуємось над тим, що нам робити? Чи ми опускаємо руки перед темрявою? Чи лякаємо цієї темряви і в розпачі ховаємось у куток кімнати? Звичайно, що ні. Ми просто запалюємо свічку. І це природньо. Оцей маленький вогник нашої внутрішньої свічки ми завжди можемо запалити. А як тільки він з’являється, то і темрява починає відступати. І ми стаємо впевненішими. І вогонь тоді розгоряється ще більше. Іноді він гасне. Але і це не причина для розпачу. Потрібно лиш проявити настирливість і розпалити знову. У кожного це вдається по-своєму. Хтось молиться, хтось волонтерить, хтось працює, хтось жертвує. У природніх умовах вогонь без зусиль розпалити неможливо. Тому, щоб загорівся наш вогонь, також маємо докласти зусиль. Бог хоче бачити нас наполегливими.
Отче, ми наближаємося до завершення дуже непростого року. Які ваші особисті підсумки?
Мені складно підбивати підсумки. Дуже багато всього запланованого не вдалось реалізувати. Але одночасно багато здобув нового. Точно гарячіше молився і точно став сильнішим. Навчився жити, більше довіряючи Богові. Бачив багато Його чудес дрібних і великих. Можливо, просто більше почав їх помічати. Став більш вдячним до тих, хто мене оточує, і особливо відчув подвиг наших воїнів-Героїв. Зумів перебороти ненависть до ворога, сублімуючи її в молитву за наших солдат. Я думаю, що все перераховане мною стосується багатьох українців. Ми повинні пам’ятати, що в наших серцях – світло. В серцях ворога – темрява. Чи може темрява відігнати темряву? Ніколи. Темряву проганяє світло. Вирощуймо світло у наших серцях. Світло любові до українського захисника, світло молитви за нього і світло довіри до Бога. Це запорука нашої перемоги. І вона близько!
Підготувала Юліана Лавриш
Повязані записи
