Капелан – це той, хто завжди поруч, хто під своїм духовним «омофором» тримає тих, що у найбільшій потребі. Ми не були готовими до цієї війни на різних рівнях нашого суспільства. У цих умовах Церква, на мій погляд, також постала перед своєрідним викликом – впровадженням Інституту капеланства на державному рівні за такою схемою, як, наприклад, у США. У збройних силах США корпус капеланів є в кожному виді сил, де вони підпорядковуються відповідному начальнику штабу. Організація служби капеланів побудована за командним принципом і відповідає політиці дій, розробленій у відповідних військових штабах для служби капеланів. Однак у всіх видах сил є головний капелан і його заступник, у них є штаби й підлеглі. Усього ж у ВР США – близько 2500 офіцерів-капеланів (приблизно удвічі менше перебуває в резерві Національної гвардії), що представляють більш як 120 релігійних конфесій. У сухопутних силах США організація капеланів і їхня структура покликані забезпечити безпосередню релігійну підтримку на всіх рівнях організації військ. Приміром, штатні капелани існують на рівнях: батальйону, бригади, дивізії, корпусу. Звичайно батальйонний капелан – капітан, бригадний – підполковник, а корпусної – полковник. В армії найменшим підрозділом, у який в цей час направляються капелани, є батальйон. В основному, один капелан призначається приблизно на 700 осіб.
Це значно менше, ніж в українській ситуації, коли один священик припадає на 8 тисяч військових. Принаймні, така статистика з початком АТО. Через те 27 січня 2015 року на сайті Верховної Ради України опубліковано наказ «Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах». У цьому документі держава на законодавчому рівні намагається здійснювати перші кроки до творення Інституту капеланства.
На роздуми про важливість військового капеланства наштовхнули два документальні фільми, нещодавно презентовані на українському телебаченні – «Священики і війна» (канал «2+2» – про служіння священиків УПЦ КП на сході) та «Капелани» («Перший UA» – про військових капеланів УГКЦ). Два фільми однаково натхненні і є джерелами духовності під час війни, проте дещо різняться за сценарієм.
У першому відео йде мова про переслідування і втримування у полоні священиків УПЦ КП. Зокрема, глядача зачіпає історія отця Ігоря Петренка із Херсонщини, який тривалий час перебував у полоні у сепаратистів, проте, на щастя, повернувся живим додому. А також зворушує історія єпископа Луганського УПЦ КП Афанасія, який також перебував під прицілом сепаратистів. Владика згадує, як терористи приставляли йому пістолет, погрожували застрелити, пізніше, пошкодивши гальма в авто, пустили його у дорогу. Єпископ потрапив в аварію, але, як сам згадує – Господь вчинив так, що залишився не лише живим, але і цілим, без будь-яких переломів.
Пропонуємо вашій увазі документальний фільм «Священики і війна».
Натомість у фільмі «Капелани» основним тлом є відео з паломництва українських військових до Люрду. До слова, світове паломництво військовослужбовців до Люрду – це захід, який спрямований на пошук миру між різними державами у світі, зокрема тими, які стояли по різні боки барикад під час Другої світової війни. Цього року до військових із США, Німеччини, Польщі та інших країн долучилась українська делегація. На тлі цієї подорожі знайомимось з історіями чотирьох капеланів – о. Любомира Яворського, о.Андрія Зелінського, о. Ігоря Федоришина, о. Івана Ісаєвича. Кожен з них має цікаву історію покликання, а особливо – шлях до духовної опіки військовими. Проте мене чомусь найбільше зворушила історія отця Ігоря, який пройшов Афганістан, бував у гарячих точках світу, а тепер часто їздить на передову, навіть ділиться досвідом із військовими. За словами отця там, у Афганістані, йому найбільше бракувало священика, адже ті обставини, у яких опинилися молоді хлопці, жахливі умови наруги над людською гідністю, вимагали ділення досвідом. Після розповіді отця Ігоря я зрозуміла, чому ті, що поверталися після служби в Афганістані, ставали психічно хворими або впадали у залежності – алкоголь чи наркотики…
Вони не могли витримати спогадів, не могли переосмислити пережите, і цей «вантаж» ставав вибухонебезпечним для їхньої душі. Цей факт ще раз засвідчує, наскільки цінна присутність капелана на передовій. У фільмі вражають кадри, зняті під час різдвяної та великодньої Літургій. Маленький столик, обрамлений межами святилища, священик – без святкових риз, лише однострій і епітрахиль; збоку – саморобні кошики із шоломів та з волонтерськими пасочками, свічки й писанки теж, мабуть, привезені з цивільного і мирного життя. Військові із задумою в очах співають «Христос воскрес!». Або ж кадр із польової каплиці в окопі із вертепом з підручних засобів. Священик теж без святкових риз, але колядка «Нова радість стала», яку виконують військові звучала у кадрі настільки дзвінко, що не потрібно було ані торжеств енної пишноти храму, ані празничної ялинки з іграшками, ані багатої шопки. Бог народився і воскрес у серцях молільників, а це – найбільша містерія людського життя.
«Бути священиком Христовим – це бути носієм таїнства, що перевершує будь-яке людське розуміння: видимим простором і часом, конкретною часткою людської історії, і водночас – носієм Божої благодаті, Його нестримного бажання любити й змінювати цей світ людини на краще, дарувати надію і бути знаряддям Його любові.» – зазначив у своїх рефлексіях «Я – капелан» отець Андрій Зелінський.
Там, де є капелан, – немає війни з переможцями і переможеними у людському вимірі, оскільки кожна людина, навіть затятий грішник, має шанс як блудний син повернутися до свого Батька. Там, де є капелан, є видима перемога Добра, Світла, Любові, чогось глибшого і глобальнішого, ніж вимір нашого буття. Того, чого ми ніколи не зрозуміємо нашим розумом, а тільки зможемо відкрити повнотою власного серця. Тому молімось не тільки за наших військових, але і за військових капеланів, які вдесятеро більше витримують атак нечисті. Молімося, щоб вони були яскравими смолоскипами у непроглядній людській темряві!
Юліана Лавриш
P.S. Фільм «Капелани» невдовзі з’явиться у мережі, наразі запрошуємо переглянути трейлер.