Книжка Пола Каланіті «Коли подих стає повітрям» – це автобіографічний, унікальний у своєму роді твір. У травні 2013 року, за крок від омріяної медичної та наукової кар’єри, Пол Каланіті діагностував у себе рак легенів 4-ї стадії й розпочав свою книгу. Крапку в ній поставила його смерть навесні 2015-го.
Це історія величезної наснаги однієї звичайної людини, яка змусила себе забути про страх та викинути погані думки, знову повернутися до життя, до своєї роботи, наукової праці, і навіть завести дитину. Що відчував лікар, який сам багато разів повідомляв пацієнтам про страшний діагноз, а тепер раптово опинився на їхньому місці, в полоні думок про те, скільки йому залишилося жити, і що робити з таким бажаним, але зовсім безнадійним життям.
Перш за все, історія надихає. Вона не навчить нас долати смерть, або життя, вона не розкриє ніяких особливих таємниць. Але навчить мужності, душевної стійкості та рівноваги, та допоможе зрозуміти, що страшний діагноз – це не вирок, а можливість встигнути зробити неможливе і прожити життя не марно.
Чому Пол зміг? В чому його сила? По-перше: Пол відпустив все те, що було другорядним і поставив на перший план найголовніше в житті кожної людини – сім’ю. По-друге: знаючи, що скоро помре, він вирішив втілити в життя давню мрію, – написати книгу. Ці справи стали надважливою місією в житті Пола.
Але чи варте життя того, щоб бути прожитим, що надає йому сенсу перед обличчям смерті, що означає виховувати нове життя, в той час, як інше згасає? Я думаю – це любов. Адже саме вона була рушійною силою, яка додавала Полові снаги до боротьби за життя.
Коли ти відчуваєш, що час, відведений тобі Богом спливає і ти не можеш відкласти нічого на потім(зроблю через місяць-півтора!), то розумієш справжню цінність кожного моменту – радісного і не дуже. Дуже часто можна почути думку про те, що не варто нікуди поспішати, адже ти ще молодий/молода і попереду все життя. Але це неправда. Адже саме в юності ми робимо чимало речей, про які згодом жалкуємо. Проте, буває й інакше. Ми робимо все так, що, якби була можливість повернутись в минуле, нічого не змінили б.
В складні моменти ми не раз подумки говоримо: «Ну за що це мені»! Історія Пола Калантіні, головного героя книги, ще раз нагадує нам про те, що всьому є своя причина і будь-яке випробування дається нам не просто так. Якби він не захворів, його життя було б зовсім іншим. Чи прожив би він довше? Напевно. Чи був би він щасливим? Можливо. Ніхто не дає стовідсоткової гарантії на наші запитання з «якби». Щоб пройти через всі випробування, потрібно прийняти нову реальність і продовжувати жити. І, головне, – наповнити своє життя справжнім змістом, провести його у спокої та з близькими людьми. Зрештою, зробити все можливе, щоб лишити слід в серці кожної дорогої тобі людини. Дочитуючи його мемуари, складається враження, що навпаки крапка у творі стоїть саме там, де повинна.
Три речі, які може навчити нас «Коли подих стає повітрям»:
З’ясувати у чому цінність життя. «Оскільки мозок опрацьовує наш життєвий досвід, будь-яка нейрохірургічна проблема змушує пацієнта і його родину, бажано з врахуванням думки лікаря, відповідати на питання: що робить життя змістовним настільки, щоб жити далі?»
Пам’ятати про смерть. «…сприймати смерть як непроханого мандрівного гостя, але усвідомлювати, що, навіть якщо я помираю, до того часу поки не помру, я живий».
Цінувати час! «Шлях, якого мені слід триматись, був би очевидним, якби я знав, скільки місяців чи років мені залишилось. Скажіть мені – три місяці, і я проводитиму час із рідними. Скажіть мені – рік, і я напишу книгу. Дайте мені десять років, і я знову почну лікувати хворих. Той факт, що кожен день потрібно проживати окремо, не допомагав: що мені робити із цим днем?»
Ірина Стельмах
Повязані записи
