Майдан – це обмежений простір, площа, поле для творення чогось. У селах Подніпров’я, Подоння, Поволжя і Приуралля майданом традиційно називалась площа біля церкви в центрі, де збирались люди для спілкування, вирішення громадських і приватних ділових справ і розваг. 2004, 2013, 2014… В український ментальний простір слово «Майдан» ввійшло з особливим смисловим навантаженням…
Пам’ятаю листопад 2004 року. Мені було всього 14 років. Вечірній дзвінок однокласниці: «У Києві – мітинги, долучаємось до акції непокори». Потім були нескінченні протести до хрипоти голосу, сотні виконань державного гімну, нескінченні переглянуті ефіри на «5 каналі» і особисте розуміння, що журналістика – стиль мого життя і водночас визначена місія. Це був Майдан пробудження і розуміння того, що залишатись байдужою у цьому суспільстві просто не можу, країна потребує змін – не зверху, а – знизу піраміди, з кожного із нас. Як і тоді, так і сьогодні для мене особисто таким інструментом соціальної реалізації і небайдужості є журналістика. Думаю, що у багатьох також з’явились свої особисті мотиви, цілі і призначення, як надалі допомагати суспільству. Мені оптимістично хотілось бачити ці зміни. Пам’ятаю, як у лютому 2005 року, зразу ж після інавгурації Президента Ющенка, у Києві всі намагались говорити українською, слухати українське, мислити по-українськи.
Квітень 2014 року. Після приїзду до столиці зразу ж вирушила на Майдан. Тут все ще так, як було кілька місяців до того, – руїни і свіжа могила. Тоді для мене Майдан був простором особистої тиші, я вимкнула всі засоби зв’язку, блукаючи в ізоляції близько двох годин – від Грушевського до стелли, піднімаючись Інститутською до Жовтневого. З очей мимовільно текли сльози, зупинившись у каплиці Героїв Небесної Сотні, що розташована біля готелю «Україна».
У храмі – запалена свічка, збоку – продірявлена каска та ікона Архистратига Михаїла. А десь там, вздовж Інститутської, впродовж шляху виднілися краплі крові з крил Ангелів Світла. Михаїл провадив Боже військо, загін Героїв Небесної Сотні, забравши їхні душі у Небо. Засиплений квітами, завалений попелом і спаленими колесами, пронизаний голосами хлопців, які перед останнім віддихом встигли зателефонувати мамам, коханим, подругам/друзям. Майдан нагадував спустошений простір та відкриту рану, але це був простір Свободи. У якийсь момент, вийшовши на міст понад «Глобусом», глянувши на цю панораму болю, хотілось просто кричати за втраченим, за Життям, що перервалось на півдорозі, ревіти через страждання, у яких, здавалося б, обрамлена кожна епоха нашої історії. Мені не хотілось порушувати звуками слів цю тишу реквієму, тому крик виривався слізьми. На мою думку, у нашій українській ментальності ми дещо забагато героїзуємо смерть, наприклад, ставимо величезні пам’ятники після відходу людини, натомість не цінуючи її за життя. Так-от обличчя Героїв Небесної Сотні після розстрілів у лютому 2014 року стали для багатьох з нас «настільними іконами» – на банерах, плакатах, портретах. Я не маю нічого проти пошанування втрати, але лише за умови шанування впродовж життя. Як суспільство ми не мали права дати їм загинути! У квітні 2014 року дала собі слово, що кожного разу, коли приїжджатиму до Києва, незважаючи на зайнятість і щільність графіку перебування, обов’язково виходитиму на станції метро «Хрещатик», щоб долати відстань Грушевського-Інститутської, помолитись у каплиці, а також мати час на безслівну розмову з портретами, погляди яких стали для мене мірилом Совісті і невимовної Жертви, на яку, мабуть, я особисто ніколи не зможу бути спроможною.
Впродовж цих днів ми говоримо про Гідність, пригадуємо українські революції. Мені видається, що кожен із Майданів був Майданом наших душ, простором самопризадуми, самоізоляції, самоочищення. Це був обрамлений парапет для найкращої зустрічі з Богом, із собою справжнім. Звичайно, звивиста стежка тільки розпочалася, Революція Гідності не припинилась; але зміна себе – завжди найбільш болісна. Ми йдемо тернистим шляхом, водночас несучи хрест як прапор, бо хрест – це знамено не болю, а воскресіння, Пасхи, яка от-от наближається. Не забуваймо облич з портретів, нехай їхні очі залишаться внутрішнім мірилом Духу і нагадуванням, що Голгофа – це не дорога смерті, але шлях до порожнього гробу!
Автор: Юліана Лавриш
Повязані записи
