Ми — Церква! Кожен вкладає у це поняття свої смисли. Для когось ми — зібрання диваків, для когось — задурманені темні маси, хтось вважає нас бізнес-проєктом, але ми — Церква! Ми ті, хто за словами Христа (а лише одиниці сумніваються в Його історичності), мали стати сіллю землі (Мф. 5: 13), світлом для світу (Мф. 5: 14), малою закваскою (1Кор. 5: 6). Мали стати… Це ключові слова і вони не далекі від реальності. Історія Церкви свідчить, що її тіло — ми — періодично трансформувалось. На початку свого існування Церква була юною дівою, стрункою царівною у простенькому платті і червоною стрічкою мучеництва в довгій косі. Тепер вона — отучніла величава королева, у пишному вбрані, з діадемою на голові, прикрашена дорогоцінним камінням та перлами. Але характер і роль її не змінилися. Вона та ж мудра Панна королівського походження, тільки стиль її став поважний, можливо, дещо пафосний, насиченим складним двірцевим протоколом. Але в її грудях б’ється те саме серце юної царівни, багато її дітей (хоч, далеко, не всі) — це сіль, світло і закваска. Сіль захищає від гниття, світло розганяє темряву, закваска “інфікує” все тісто і змінює його.
Який різний зміст ми вкладаємо у слова. Закваска “інфікує” тісто корисними бактеріями. Хвороба інфікує людину шкідливими бактеріями і вірусами. Тож у це слово “інфікування” можна вкладати різний зміст. В останні місяці ми сотні разів протягом дня чуємо це слово. Воно сиплеться до нас з динаміків телевізорів, екранів смартфонів, моніторів стаціонарних компютерів, зі шпальт газет. І ми боїмось, панічно боїмось стати жертвою чужорідної інфікації, боїмось, щоб наш імунітет (воїн нашого здоров’я, закладений Творцем) не впав у битві зі страшним (як нам здається) ворогом — пандемічним коронавірусом. І це оправданий страх, бо це страх за власне життя. Бог не творив смерті, як і не творив хвороб і старіння. Але Він сотворив світ, у тому числі і всі віруси та бактерії. Все інше — це плід діяльності людини, її бажання жити поза Творцем і вище Творця (або хоч нарівні із Ним).
Ми (я, звичайно ж маю на увазі праотців Адама і Єву і їх природу, яку ми вспадкували), опинились у світі дисгармонії і дисбалансу, де одні Божі творіння виживають за рахунок інших. Віруси і бактерії живуть за рахунок інших живих організмів. І в цьому немає нічого дивного, бо і ми, здавалось би розумні істоти, постійно намагаємось використати одні одних. І не завжди це відбувається чесно, по-Божому, по-людськи. Від нашої діяльності гинуть рослини і тварини (екологія), помирають мільйони людей (війни, голод, економічні ігри), я вже не кажу про жорстокість, насильство, нетерпимість і дискримінації. То що ми хочемо від цього малесенького нерозумного творіння, яке просто хоче жити? І живе так, як вміє — паразитує в нас, і хтось із нас при цьому гине. І це незрівнянно менше, ніж убиваємо ми, убиваємо жорстоко, холодно і безпринципно. І ми — Церква — також серед усіх цих праведних і грішних, і серед тих, хто шукає міфічного серединного шляху, ми серед тих, кого мали наповнити світлом та “інфікувати” любов’ю, для кого мали стати сіллю і закваскою.
Християнин не вірить у карму, але християнин вірить у справедливу сатисфакцію за свої вчинки, свої слова і свої думки. За всі потоки вербальної та мисленнєвої енергії, скерованої в Небо. Якщо кожен із нас без фальші загляне в себе, то побачить багато вилитої із серця злоби, ненависті, жорстокості, роздратування — потік негативих емоцій, іноді приглушених, а іноді зреалізованих у слові чи дії. І от тепер ми посто пожинаємо плоди цього всього. Не лише ми, українці, а весь світ. Отже — це загальнолюдський гріх. Гріх нелюбові.
Під час сповіді духівник традиційно накладає на людину епітімію — виконання того, що протилежне до її гріхів, щоб вилікувати душу людини. Тепер наш Батько наклав Свою Божествену епітімію на весь світ, а серед цього світу і на нас — Його Церкву. Ми, скажімо так, не зовсім любимо старших людей, точніше їх вікові немочі. Дратуємось за їх слабкість, неуважність, забудькуватість. Тому тепер саме вони стали об’єктом нашої особливої опіки і догляду. Ми рідко дотримуємось або зовсім не дотримуємось постів, шукаємо собі неоправданого послаблення через вік, важку працю, слабкість… Тому тепер несемо вимушений піст. Ми не приділяємо часу для молитви, тому тепер багато молимось, щоб уберегтись від біди. Ми бездумно витрачаємо гроші на різноманітні непотрібні речі, тому тепер відчуваємо фінансову скруту. Ми не хочемо приділяти належної уваги дітям, не розмовляємо один з одним в подружжі, замикаємось у віртуальному та медійному світі. Тому тепер змушені обсерваційно перебувати у своїх оселях, цілодобово спілкуючись із тими, хто був обділений нашою увагою.
З іншого боку, Господь показує нам, як мало ми цінуємо і не помічаємо важливих речей у своєму житті. Ми не бачимо краси світу і нищимо природу, тому тепер замкнені у кам’яних і бетонних стінах. Ми не відчуваємо благодаті у богослужінях, тому тепер не маємо можливості навіть увійти в храм для спільної молитви. Ми не бережемо своїх рідних, тому втрачаємо найближчих. Це стосується і духовенства, бо, можливо, ми недбало виконували свої обов’язки, тож тепер молимось у пустих храмах, за зачиненими дверима. Все у Божому промислі для того, щоб ми зупинились і змінились, перезавантажились, очистились від вірусів, видалили кеш, викинули зайві програми, тимчасові файли і оновленими повернулись до життя.
Пандемія закінчиться, ми вийдемо із неї з втратами і це неминуче. Тому не біймось того, чого змінити не можемо, біймось вийти із карантинної клітки такими ж, якими були до цього. Люди церковні знають, що слово покаяння походить від грецького слова “метанойя”, що означає переміна. Ціль покаяння — змінитись до кращого. Час посту — це час покаяння, час зміни. А цей піст є часом покаяння не лише для християн. Так Господь уклав сьогодні наше життя, що змінитись повинен кожен: у сторону людяності, у сторону базових моральних цінностей. Тому для того, щоб перемогти хворобу, спершу потрібно перемогти себе, свою внутрішню темряву: “Око — світильник тіла. Якщо око твоє (внурішній світ — авт.) буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле” (Мф. 6: 22), — говорить Христос. Ми повинні бути єдиним організмом, де кожна клітина відчуває біль іншої, де всі органи злагодженно працюють для добра один одного і всього тіла. Ми повинні бути сіллю, світлом і закваскою. Ми повині бути Церквою!
Протоієрей Назарій Лозинський
Повязані записи
