Пожежі хвороб гасять лікарі, найбільше страждають від їхнього полум’я хворі, але попереджають захворювання та епідемії суспільства загалом – шляхом своєчасної мобілізації зусиль та правильно організованої протидії, дотриманням чітких та дієвих рекоменацій, вихованням відповідної свідомості. Частиною останнього, тобто свідомості, є також володіння інформацією та ознайомлення з фактами про хвороби, з якими людство зусрічалося раніше, як їм протидіяло. Відтак сьогодні, на прикладі унікального закладу – благочинної “Народної лічниці” у Львові, говоримо про історії окремих пацієнтів, особливості лікування останніх у названому вище шпиталі, працівниками даної установи, а також – про явища подальшого догляду за хворими та їхнім оздоровленням.
“Година в Українському Шпиталі”
У 1938 році, тобто вже після масштабної перебудови закладу і його розширення у першій половині 30-х років ХХ століття, до шпиталю завітав український письменник, журналіст та громадський діяч Анатоль Курдидик. Останній, на той момент, ще не встиг перебратися до Канади, а тому активно співпрацював із багатьма місцевими часописами. Скажімо, з “Ділом”, “Неділею”, “Жіночою долею” тощо. Відтак, саме для “Діла”, ним був підготовлений репортаж про годину, яку цей діяч провів із лікарями та пацієнтами у “Народній лічниці”.
Автор зафіксував думки та враження, які викликали у нього відвідини цього унікального закладу, де “ремонтували” тіла і повертали сяйво душам. Так, походжаючи простором лікарні, де “повно світла і дверей. Вінда й лавки”, він заглянув також і до самих пацієнтів. Серед тих було 95 % українців і 5% євреїв та поляків. Репортер зауважив, що у закладі, як і в поглядах хворих, немає “ні понурости, ні задухи, ні атмосфери, що так наскакують у кожній лічниці”. Натомість, всюди бачив чистоту і спокій – чого хворі потребують найбільше.
Між іншим, Курдидику показали й палату із хворими. Там було декілька жінок. Зокрема, представниці організації “Союз українок”. Характерно, про це йому сказали згодом, що окремі з пацієнток особисто збирали пір’я для лічниці – аби забезпечити потреби закладу. Мали, у зв’язку з цим, проблеми, адже магістрат Львова прохолодно оцінював ініціативу відкриття у місті такого шпиталю, за всю історію закладу виділив, на його потреби, лиш декілька сотень злотих. Тепер, цілком можливо, потрапивши до цієї установи, активістки лежать на подушках із пір’я, яке самі збирали. Зайшов А. Курдидик і до операційних – з жіночим і чоловічим відділами.
Там, на ліжках, бачив “зболених”, з чиїх обличь можна писати їхню історію хвороби. Серед пацієнтів – як підлітки, так і сивочолі люди. Переговоривши із ними, автор дізнався, що є там з-під Дубна, із Скали, є з Перемишлянщин люди. Відтак географія досить широка. Кожному створені відповідні умови і ніхто не обділений увагою.
“Блог” доктора Озаркевича
Авторські колонки у часописах, знані як блоги, є більше елементом сучасного інформаційного суспільства. Однак, уже тоді можна було натрапити на щось подібне. У такий спосіб відбувався діалог між лікарем та пацієнтом. Читаючи цю переписку сьогодні, можемо робити проміжні висновки про розвиток тогочасної медицини й ставлення пацієнтів до власного здоров’я.
Ці своєрідні медичні блоги (на шпальтах газет) у нас можуть викликати також посмішку чи подив. Отож, уявіть ситуацію – берете до рук газету “Свобода”, а там: “Степанові П. у Миколаєві. У Вас, здається, немає ніякої органічної недуги, а все є лише нервове. Уживайте бром і не думайте много про недугу!”. Підписано іменем Євгена Озаркевича, директора й ініціатора створення “Народної лічниці”. Так лікар спілкувався зі своїми пацієнтами – писав листи та відповіді у періодиці, на сторінку-дві, інколи менше.
Озаркевич в поміч
По-своєму цікавий і колоритний запис про важку хворобу залишив на шпальтах “Діла” майбутній правознавець і педагог Олександр Надрага. У період гімназійного навчання у Львові йому стало погано, він лежав, відчуваючи нестерпний біль в животі. Мама прикладала компреси й чаклувала над сином. Врешті, щось пригадала і послала свою доньку “за доктором Озаркевичем”. Автор зазначає, що “бачив в маминих очах останню надію на того лікаря”, а сам фантазував тоді, що, після лікаря, до нього прийде священик “з близького св. Юра”.
Коли сестра повернулась додому з лікарем, мама і рідні, які зібралися біля хворого, дивилися “в обличчя усміхненого” гостя наче “в образ”. Той, вислухавши історію хвороби, оглянув пацієнта, натискаючи, при цьому, у декількох місцях. Далі зазначив, що йдеться про подразнення кишечника, нічого страшного не загрожує. Відтак рекомендував відмовитись від активних рухів, спокійно відлежатись у ліжку і дотримуватися дієти. На запитання хворого – радив не складати іспитів, які будуть найближчим часом. Як зазначив потерпілий, виконуючи настанови лікаря, за декілька днів він знову був на ногах. При цьому, “залишилася велика вдяка для директора Народної лічниці і велика пошана для рідної медицини”.
“Шпиталь-памятник”
Олександр Надрага мав нагоду бачити одразу два обличчя “Народної лічниці” – часів Озаркевича, про що було вище, тобто початки, а також – періоду Івана Куровця, тобто вже після перебудови. Друге, творіння доктора Куровця, Надрага називав “шпиталь-памятник”. По тому зазначав, що, якби мусив лікуватися, неодмінно просився би до закладу д-ра Куровця: отримав би там кімнату, з якої буде видно весь Львів, святоюрські сади, “покриті білим квітом яблунь і вишень, коли повня місяця озолотить св. Юр і ті сади”.
Юрист знову пригадав епізод з юності, коли директор лічниці Озаркевич врятував йому життя. По тому навів ще один спомин. Про подію, яка мала місце в середині 30-х років ХХ століття, на Йордан. Він із рідними тоді саме вибиралися в гості. Зима була холодною й сніжною. Коли вже збиралися виходити, задзвонили у двері. Покрита снігом жінка прийшла сказати, що в однієї з пацієнток Надраги (також мав диплом медика) стався серцевий напад. Попри плани і сильний вітер зі снігом, автор замітки пішов до пацієнтки. Коли прибув на місце, ледь не падав з ніг. Однак, хвору оглянув. На той момент їй уже стало краще. Відтак вона освідчилась, що має землю, яку, передчуваючи смерть, хоче передати на благочинність. Зійшлися на тому, що власність подарувала саме “Народній лічниці”. Як зазначив автор, подібних добродійників було багато. Ця пані стала однією з перших, але не останньою у такому рішенні.
- P. S.
У глибинах нашої свідомості ховається трохи дивне сприйняття довколишнього світу – що історію, блага людської цивілізації, творять героїчні особистості – сильні, впевнені й незламні. Проте, читаючи історії багатьох людей, подібні до описананих вище, переконуємося, що поширення й примноження добра, допомога ближньому і його підтримка можуть стати справою рук кожного. У тому числі – звичайних людей, які, можливо, не мають ключів для підкорення всесвіту, але знають, що хочуть змінити на краще тут і зараз.
Євген Гулюк
Більше інформації можна отримати з наступних джерел:
- Курдидик А. Година в Українському Шпиталі // Діло. – Львів, 1938. – №138. – С. 6 – 7.
- Надрага О. “Народня лічниця” // Діло. – Львів, 1938. – Ч. 282. – С. 8.
- Надрага О. “Народна лічниця” // Діло. – Львів, 1938. – Ч. 284. – С. 3.
- Про “Народну лічницю” ім. Андрея Шептицького. Зустріч з із Володимиром Семенівом // Zaxid.net, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zaxid.net/pro_narodnu_lichnitsyu_im_andreya_sheptitskogo_zustrich_iz_volodimirom_semenivom_n1243173
Фото з
Повязані записи
